Спецпроект

Парламент просить світ визнати Голодомор геноцидом

Верховна Рада ухвалила постанову про звернення до демократичних держав світу щодо визнання Голодомору 1932—1933 років в Україні злочином геноциду українського народу.

За відповідну постанову проголосували  233 депутати, повідомляє "Українська правда". Авторами постанови є депутати Микола Княжицький, Ганна Гопко та Вікторія Сюмар.

За словами Княжицького, документ не лише узгоджений з МЗС, а і винесений на проханням МЗС, яке просило прийняти документ, щоб дати директиви послам для активізації визнання голодомору геноцидом.

"Верховна Рада звертається до держав світу визнати Голодомор 1932—1933 років в Україні злочином геноциду Українського народу", — сказано в заяві.

Керівництво СРСР блокувало будь-яку інформацію про реальну ситуацію в Україні. Воно свідомо дезорієнтувало світову громадськість.

Деякі іноземні журналісти, які побували в оточеній залізною завісою й охопленій голодом Україні, зуміли своїми публікаціями донести світові правду про злочин убивства мільйонів людей. Ми їх сьогодні називаємо Людьми правди.

Це журналісти, громадські діячі, митці, політики демократичного світу і звичайні українські селяни. Одні публікували статті в вільній пресі, інші — описували побачене й пережите у щоденниках чи просто фотографували той жах, що відбувався навколо.

Через багато років ця інформація стала однією з причин краху комуністичного режиму, на руїнах якого постала незалежна Україна.

Сьогодні Україна знову стала жертвою агресії сталінських послідовників із Кремля. Україна протистоїть не лише агресії зі сходу, але й масштабній інформаційній навалі, опертій на брехню.

Агресор знову вибудовує стіну пропаганди, щоб приховати свої злочини. І сьогодні, як і вісім десятків років тому Україна потребує слова правди, щоб світ знав.

Крім того ВР висловлює глибоку подяку усіх тим, хто проривав вибудовану комуністичним тоталітарним режимом залізну завісу пропаганди і брехні, усім тим, хто зберігав пам’ять про трагедію, яку пережив Український народ і усім тим, хто по крупинках відновлював правду про Голодомор.

Верховна Рада України також висловлює подяку усім державам світу, які сьогодні підтримують нашу державу у протистоянні із агресором, висловлює подяку усім, хто сьогодні доносить правду про події в Україні до світової громадськості.

"Наша спільна пам’ять про злочини минулого є запорукою їх не повторення у майбутньому!" — резюмується в заяві.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.