IN MEMORIAM. Олесь Сергієнко

Спинилось серце відомого громадського діяча, дисидента, правозахисника, багаторічного політв’язня радянських таборів і тюрем – Олеся Сергієнка. Він був людиною високих моральних якостей, його поважали за порядність і некорисливість у всіх соціальних проектах, які він реалізовував.

ОЛЕСЬ СЕРГІЄНКО відійшов у вічність 24 вересня 2016 року

З кола шістдесятників. Політв’язень. Громадський і політичний діяч.

Олександр Сергієнко

Щиро співчуваємо дружині, синові, доньці, родині, друзям і соратникам.

Народився Олександр Федорович 25 червня 1932 року в с. Тьоткіно Глушківського р-ну Курської обл., Росія – помер 24. 09. 2016р. у м. Києві.

Походив з родини викладачів м. Дніпропетровська. Мати, Мешко Оксана Яківна, інженер-хімік, уродженка с. Старі Санжари на Полтавщині, походила з великої козацької родини, що чинила опір і царському, і більшовицькому режимам і фактично вся була репресована. Батько Олеся, Сергієнко Федір Федорович, економіст, з Гуляйпільського р-ну Запорізької обл., член забороненої більшовиками 1924 р. Української Комуністичної партії (боротьбистів), був ув’язнений 1924 і 1934 р., мусив еміґрувати в Тамбов. Там родина мешкала з 1936 до травня 1944 р..

Під час війни батько був призваний у діючу армію. 25.11.1941 від німецької бомби загинув 12-річний брат Олеся, Євген.

Влітку 1944 р. мати з сином Олесем повернулась у Дніпропетровськ до бабусі Марії Граб, а в січні 1945 вони перебралися в Київ, де батько після госпіталю й демобілізації працював фінінспектором.

Влітку 1946 р. родину розшукала осиротіла під час війни старша мамина сестра Віра Худенко – мати і дружина учасників оунівського підпілля на Рівненщині. Невдовзі її було заарештовано, а 19.02.1947 і Оксану Мешко, яка намагалась адвокатськими зусиллями спинити невблаганну каральну машину. Присуд ОСО (особое совещание) – по 10 р. концтаборів кожній нібито за намір вчинити замах на М. Хрущова. У вересні Олесь із бабусею мав півгодинне побачення з мамою перед її етапом. Його і бабусю з жалюгідного помешкання влада викинула на вулицю.

1950 р. Олесь закінчив Київську школу № 92, того ж року вступив до Київського сільгоспінституту. 1951 р. поховав бабусю Марію. Жив у кімнатці, де ледве вміщалося ліжко.

1953 р., за показами товариша, Олеся Сергієнка вперше притягнено МГБ в справі гуртка студентів-філологів, і тільки смерть Сталіна врятувала його від неминучого арешту.

У травні 1956 Сергієнко був викликаний у КГБ з приводу провокаційного листа з ув’язнення від шкільного товариша під назвою „Що робити?". Після ХХ з’їзду КПРС притягти його до відповідальності не було можливості, але сесія була зірвана і він змушений був після 4-го курсу залишити навчання. Тоді ж, у червні 1956 р., повернулася з ув'язнення і була реабілітована його мати. Працював інженером-механіком. Почав будувати з матір’ю хату на Куренівці. У грудні 1958 помер батько.

У 1963 р. О. Сергієнко поступив у Київський медінститут. Це був початок і розквіт руху шістдесятників, в якому Олесь Сергієнко взяв найактивнішу участь. У квітні 1965 взяв участь у дискусії гуртка української літератури в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, увійшов до оргкомітету постійно діючого диспуту з питань української мови та культури, діяльність якого була припинена репресивними методами.

28.05.1966 за спробу потрапити на міський вечір пам’яті Івана Франка разом з Миколою Холодним заарештований на 15 діб. 1967 р. виключений з інституту. 22 травня 1970 р. біля пам’ятника Т. Шевченку Сергієнко закликав шанувальників поета залишитися після офіційного фестивалю, читав його вірші. Активно розповсюджував літературу самвидаву.

З 1965 р. мати Сергієнка, Оксана Мешко, також включилась у рух шістдесятників, який різко радикалізувався. 1-2.06.1970 в їхньому домі було вчинено обшук у справі Валентина Мороза, вилучено їхній архів.

7.12.1970 Сергієнко виступив на похороні вбитої художниці Алли Горської, прозоро натякнувши на винуватця – КГБ. У зв’язку з цим був звільнений з роботи.

На початку 1972 р. влада вчинила ще жорстокіший, ніж 1965 р., погром українського національного руху. У числі заарештованих 12.01.1972 був і Олесь Сергієнко. Йому, зокрема, було інкриміновано редагування трактату Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?". 22-23.06.1972 Сергієнко був засуджений за ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР („антирадянська агітація і пропаганда") на 7 р. ув'язнення та 3 р. заслання.

На початку грудня 1972 р. Сергієнко прибув етапом у табір суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія. Брав участь в акціях протесту. Після кількох карцерів у березні 1973 його ув’язнено на півроку в ПКТ (приміщення камерного типу). 31.12.1973 р. прямо на вахті табору Сергієнко засуджений до 3 р. тюремного ув’язнення. 20.01.1974 прибув у Владимирський централ ОД-1/ст-2.

Мати розгорнула кампанію на захист сина. Вона стала членом-засновником Української Гельсінкської групи (9.11.1976), а після арешту її голови, Миколи Руденка (5.02.1977), – керівником Групи.

У січні 1977 р. Сергієнка повернули етапом у Кучино, де він захворів на бронхіт. 11.03.1977 оперативниця з Києва одягнена як лікар під виглядом діагностичної реакції Манту зробила Сергієнкові ін'єкцію з живої вірулентної туберкульозної культури,внаслідок якого Олександр ледве вижив. У червні 1977 мати та дружина оприлюднили відозву "Рятуйте Олександра Сергієнка!". У серпні того ж року він лікувався в санчастині зони № 36 від тромбозу правої ноги. Серце і мозок тромб обминув хіба Божим заступництвом.

23.02.1979 Сергієнко прибув етапом на заслання в сел. Аян Хабаровського краю, на берег Охотського моря. У липні того ж року його відвідали дружина і мама. 7.10. 1979р. Сергієнко подав заяву Л. Брежнєву з вимогою випустити його з родиною за кордон для лікування. Наслідком було хіба обстеження в Хабаровській лікарні.

Тим часом тривають жорстокі переслідування його мами. 13.06.1980 р. Оксану Яківну запроторили на 75 діб у психлікарню, а 13.10, як визнану осудною, заарештували. 5–7 січня 1981 року, з особливим цинізмом, на саме Різдво Христове, Київський міський суд виніс 76-річній жінці вирок за ст. 62 ч. 1 КК УРСР "антирадянська агітація і пропаганда": 6 місяців ув’язнення і 5 р. заслання. Етап тривав 108 діб: привезли її 3.07.1981 в Аян до сина, поставивши їх обох перед тяжким вибором. Адже 28.03.1981 р. дружина народила дочку Олю і після пологів була хвора, не могла ходити. Мати наказала: „Їдь, сину, додому, рятуй сім’ю". 19.10.1981, заготувавши дров на зиму і поремонтувавши хатину, Сергієнко вскочив на останній перед закінченням сезону навігації пароплав. Прибув у Київ 3.11. 1981 р.

Працював робітником на комбінаті залізобетонних виробів, у деревообробному цеху на пилорамі.

У березні 1982 р. відвідав у Хабаровську матір, яка була на обстеженні в поліклініці (відвідати її в Аяні не можна було – закрита зона). Мати повернулася в Київ 5.11.1985, вела громадську діяльність, померла 2.01.1991 р. на 86-му році життя.

1990-1991 р. Олесь Сергієнко працював у секретаріаті Української Республіканської партії (УРП).

У 1991 р. був громадським захисником заарештованого Степана Хмари, у зв’язку з чим і сам був 20.07.1991 звинувачений в опорі працівникам міліції з застосуванням насильства (ст. 188-1 КК УРСР). Звільнений 25.08.1991 у зв’язку зі схваленням Акта про незалежність України.

Олесь Сергієнко у 1990-му році

1990 р. і 1994 рр. О. Сергієнко балотувався до Верховної Ради від Печерського виборчого округу, перемагав на виборах, але через шахрайство влади мандата не одержував. 1990-94 був депутатом Печерської райради, працював у відділі культури. 1994 р. обраний депутатом Київради, працював у комісії з поновлення прав реабілітованих та в комісії з освіти, самоврядування та зв’язків зі ЗМІ.
Будучи депутатом Печерської районної і Київської міської рад, в часи коли відбувався активний дерибан державного майна, він виступав на захист мистецьких фондів музеїв, захищав дитячі садочки і школи від закриття, вибиваючи державне фінансування для їх збереження, відстоював права церков на їхні приміщення для богослужінь.

1994 р., у віці 62 р., закінчив Інститут державного управління, магістр за спеціальністю "Право і політика". Працював у Комісії з поновлення прав реабілітованих у Київраді.

З 1995 р. очолював Українську Християнсько-Демократичну партію, яка 2001 року влилася в УРП.

Співупорядник книжки своєї мами "Не відступлюся!".

Помер у Києві 24 вересня 2016р.

Похований 28 вересня 2016 року на Байковому цвинтарі в Києві.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.