До 92-річчя підпільниці ОУН публікують документи з її кримінальної справи

Документи про підпільницю ОУН «Орисю» — Олену Андрущак — публікують в Електронному архіві визвольного руху. Цьогоріч 6 квітня їй виповнилося 92 роки.

 Олена Андрущак

"Орися" вісім років перебувала в заслання. підпіллі ОУН, а потім радянські спецслужби її заарештували та відправили на заслання.

Про те, що Олена Андрущак — та сама підпільниця "Орися", на згадки про яку історики та архівісти неодноразово натрапляли в різних документах, довідалися лише влітку минулого року.

Тоді бідон з документами референтури Служби безпеки ОУН Сокальської округи відкопали на Жовківщині (Львівська область), де і виявили автобіографію Олени Андрущак з підписом "Орися".

"В бідоні з документами наші історики виявили автобіографії 70-ти учасників та учасниць українського підпілля, підписані псевдо.

Майже усіх вдалося ідентифікувати, з яких лише Олена Андрущак, на щастя, досі жива і сьогодні святкує 92-річчя",

 — розповідає керівник архіву Центру досліджень визвольного руху Андрій Усач.

Опублікована колекція містить 42 документи з архівно-кримінальної та контрольно-наглядової справ, заведених на Олену Андрущак, з Архіву управління СБУ у Львівській області, а також її автобіографію з відкопаного на Жовківщині архіву.

Тут можна знайти, наприклад, акти з обшуків дому підпільниці, вирок суду від 10 березня 1952 року, довідка в справі вивезення її в східні області СССР та інші документи.

Переглянути колекцію документів можна на сайті Е-архіву за посиланням.
фото з кримінальної справи 

Олена Андрущак вступила в Організацію українських націоналістів у 1941 році, коли їй було 17 років.

У 1952 році їй присудили 25 років таборів, з яких вона відсиділа п’ять — у Норильську Красноярського краю Росії була підсобником на будівництві, в Мордовії — швеєю.

Була учасницею Норильського повстання. Як відомо повстання, що тоді сколихнули ГУЛАГ, врешті, призвели до його ліквідації.  Зараз жінка проживає в селі Сілець Сокальського району на Львівщині.

 Олена Андрущак у наші дні
Нагадаємо, що відкритий у березні 2013 року Електронний архів визвольного руху avr.org.ua є спільним проектом Центру досліджень визвольного руху, Львівського національного університету імені Івана Франка та Національного музею "Тюрма на Лонцького". Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23231 документу.

Місія проекту — робити минуле доступним.

І. Б.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.