Музей Майдану може нарешті отримати статус національного

Уряд зробив крок до зняття бюрократичних перпон у розвитку новоствореного Музею Майдану — “Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності”. На черзі — Указ Президента.

Про це Історичній правді повідомили в Українському інституті національної пам'яті.

25 березня 2016 року під головуванням Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка відбулося засідання Кабінету Міністрів України, на якому члени Уряду звернулися до Президента з клопотанням надати "Меморіальному комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності" статус національного.

Річ у тім, що відповідний статус надається Указом Президента України.

Як відомо Музей Майдану у формі "Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності" створено на підтримку громадських ініціатив і віднесено до сфери управління Українського інституту національної пам’яті.

Втім без статусу національного Музей не може використовувати державне фінансування. Тож відтепер команда установи очікує на Указ Президента, який зніме цю бюрократичну перепону. 

"Надання Музею Майдану статусу національного не лише вирішує низку бюрократичних проблем із забезпеченням подальшої його діяльності, а встановлює комплексність і масштабність завдань, які стоять перед ним, рівень його майбутньої експозиції та культурно-освітніх програм, фундаментальність наукових досліджень", —  каже Ігор Пошивайло, який із січня цього року є директором "Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні".

Тим часом залишаються невирішеними виділення приміщення для розміщення експозиції Музею Майдану, працівників та фондів, реалізації науких і культурно-освітніх програм.

Як відомо, ініціатива Музей Майдану започаткована групою активістів іще в січні 2014 року. Відтоді зібрано майже дві тисячі артефактів, серед яких зокрема і "Йолка", документів та усних свідчень.

Ініціативу підтримав Український інститут національної пам’яті, співробітники якого доєдналися до розробки концепції Музею Майдану та збереження артефактів Майдану, а також започаткували проект "Майдан: усна історія".

Нагадаємо, що на сайті Українського інституту національної пам’яті можна оглянути віртуальну мультимедійну виставку "Майдан: від незалежності до свободи".  

І. Б.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.