Помер дисидент, режисер і політик Лесь Танюк

Сьогодні біля 13:00 на 78-му році житті помер дисидент, режисер театру та кіно, один із керівників Народного Руху в 90-х, народний депутат Лесь Танюк.

Про це повідомив на своїй сторінці народний депутат Степан Кубів, передає "Новое Время".

Леонід (Лесь) Степанович Танюк народився в с. Жукин на Київщині 8 липня 1938 року, виростав у Луцьку. Під час навчання в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого (1958-1963) познайомився з дисидентами Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Стусом, В'ячеславом Чорноволом та іншими. 

 Лесь Танюк. Фото: wikipedia.org


Ставив вистави у театра Львова, Одеси, Харкова, Москви (ЦДТ, МХАТ, ім. Станіславського, ім. Пушкіна тощо). До Москви Танюк змушений був переїхати через переслідування з боку радянської влади. Вів правозахисну діяльність, за що його в 1988 р. звільнили з посади головного режисера Київського молодіжного театру без права на режисуру.

Був народним депутатом України I-VI скликань від Народного Руху України (НРУ), автором і співавтором понад 60 законів, зокрема "Про культуру", "Про мови в Українській РСР", "Про Державний герб України".  У 1990-1994 — голова Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження.

Член Центрального проводу НРУ (з 1992), заступник голови НРУ, член Політради НРУ (з 1999). Член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з 1995)

Від 1992 року Лесь Танюк - Голова Національної спілки театральних діячів України, голова Всеукраїнського товариства "Меморіал" ім. В. Стуса (до 2014). Був також головою Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму "Нюрнберг-2", створеного з ініціативи "Меморіалу".

Отримував звання заслуженного діяча мистецтв України (1995) та народного артиста України (2008). Автор понад 600 публікацій на теми культури, політики, мистецтва, збірників поезій. Професор Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Дивіть також:

Лесь Танюк. Самовидець сучасності

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.