Помер дисидент, режисер і політик Лесь Танюк

Сьогодні біля 13:00 на 78-му році житті помер дисидент, режисер театру та кіно, один із керівників Народного Руху в 90-х, народний депутат Лесь Танюк.

Про це повідомив на своїй сторінці народний депутат Степан Кубів, передає "Новое Время".

Леонід (Лесь) Степанович Танюк народився в с. Жукин на Київщині 8 липня 1938 року, виростав у Луцьку. Під час навчання в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого (1958-1963) познайомився з дисидентами Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Стусом, В'ячеславом Чорноволом та іншими. 

 Лесь Танюк. Фото: wikipedia.org


Ставив вистави у театра Львова, Одеси, Харкова, Москви (ЦДТ, МХАТ, ім. Станіславського, ім. Пушкіна тощо). До Москви Танюк змушений був переїхати через переслідування з боку радянської влади. Вів правозахисну діяльність, за що його в 1988 р. звільнили з посади головного режисера Київського молодіжного театру без права на режисуру.

Був народним депутатом України I-VI скликань від Народного Руху України (НРУ), автором і співавтором понад 60 законів, зокрема "Про культуру", "Про мови в Українській РСР", "Про Державний герб України".  У 1990-1994 — голова Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження.

Член Центрального проводу НРУ (з 1992), заступник голови НРУ, член Політради НРУ (з 1999). Член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з 1995)

Від 1992 року Лесь Танюк - Голова Національної спілки театральних діячів України, голова Всеукраїнського товариства "Меморіал" ім. В. Стуса (до 2014). Був також головою Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму "Нюрнберг-2", створеного з ініціативи "Меморіалу".

Отримував звання заслуженного діяча мистецтв України (1995) та народного артиста України (2008). Автор понад 600 публікацій на теми культури, політики, мистецтва, збірників поезій. Професор Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

Дивіть також:

Лесь Танюк. Самовидець сучасності

 

"Найстаріший з нині живих...": Історія Балтійського кубку

Після закінчення Першої світової війни нове дихання отримали ігрові командні види спорту. Битви з полів, найстрашнішої на той момент війни, переміщуються на футбольні стадіони. Нове покоління запальних ентузіастів-організаторів продукує ідеї континентальних і регіональних турнірів як для клубів, так і для національних збірних. Не виключенням був і Балтійський регіон. Тут на просторах понівечених, не лише світовою війною, а й роками кривавих війн за незалежність, народжується ідея власного Балтійського кубку.

«Ми продовжуємо боротьбу і маємо всі шанси переломити хід історії та встояти», - історик та офіцер ЗСУ Ігор Макарчук

Історик-археолог та реконструктор, дослідник Українських визвольних змагань початку ХХ ст. Ігор Макарчук у 2022 році поставив на паузу аспірантуру та пішов до війська. Раніше Ігор разом із побратимами з «Пласту» одягав військові однострої часів УНР і відтворював знакові події та битви тієї доби. Нині він носить піксель як офіцер однієї з бригад ЗСУ. І відчуває чимало паралелей між тією та цією війною: «Як сто років тому, так і зараз — боротьба триває і ворог той самий».

Коли оголосили останній відбій. Уривок із книжки "Демобілізовані" Алана Олпорта

Демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти. Які зміни переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни? Як демобілізовані адаптовувались до мирного життя? Про важку дорогу від війни до миру йдеться у книжці британського історика Алана Олпорта "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни", яка у січні побачить світ у видавництві "Локальна історія".

Биківня: таємне місце масових поховань жертв сталінського терору

Історія Биківнянських могил — це історія місця масових поховань жертв сталінського терору, яке було приховане від суспільства протягом багатьох років. Биківня — це місце-символ, де були поховані голоси, яких змусили замовкнути. Це не просто могили, це багато людей, кожен із яких міг змінити щось у світі.