Призначили директора Музею Майдану. ФОТО

На прес-конференції 21 січня представили директора "Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності".

Ним став відомий музейник Ігор Пошивайло — голова ГО "Музей Майдану", заступник гендиректора Музею Івана Гончара. Він втілюватиме завдання із організаційного супроводу створення Музею Майдану, його першої експозиції, вирішення бюджетних питань та організації відкритого конкурсу на посаду очільника установи. 

 Ігор Пошивайло. Фото: honchar.org.ua

"Насамперед ми завершимо розробку базової концепції, сформулюємо план дій та забезпечимо базові елементи нової структури — фінансування, штатний розпис, формування наглядової й опікунської рад", — говорить Ігор Пошивайло, який впродовж двох років був одним із двигунів Ініціативи Музей Майдану/Музей Свободи.

Ігор Пошивайло підкреслив, що нагальним є надання Музею бодай тимчасового приміщення, робота над консервацією та реставрацією основної колекції, оскільки зараз вона зберігається в непристосованих приміщеннях. Нагадаємо, що зусиллями волонтерів та Інституту національної пам’яті зібрано майже дві тисячі артефактів.

 "Наступний ключовий крок – організація відкритого конкурсу на посаду директора, обрання керівництва й завершення формування команди музею, налагодження системної комунікації по горизонталі і вертикалі, від громадських ініціатив і до держави", — додав  Ігор Пошивайло.

Музей Майдану повинен нам нагадувати ту дуже високу ціну, яку ми заплатили за можливість зміниту країну, вважає голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

"Розуміючи, яка це висока ціна, ми матимемо більше сил і натхнення, щоб здійснити необхідні зміни, зробити Україну близькою до тієї, за яку боровся Майдан. Важливим аспектом у створенні Музею Майдану є те, що громадська ініціатива, яка виникла під час Майдану, врешті знайшла державну підтримку — Адміністрації Президента  і Кабінету Міністрів України".

Музей Майдану зареєстровано як юридичну особу. Та це лише початок, наголошує Володимир В’ятрович, необхідна подальша підтримка з боку держави.

"Наразі музей не має приміщення ані для того, щоб розташувати штат, який формується, ані для розміщення тимчасової експозиції. Надати його — обов’язок держави. На нашу думку, для цього найкраще надається Український дім.

Із подальшою можливістю побудови нового приміщення для постійної експозиції — найкраще для цього пасує місце на алеї Героїв Небесної сотні".

Відповідальним за створення Музею визначено Український інститут національної пам’яті, та попри це додаткове завдання в бюджеті на 2016-й жодних додаткових коштів не передбачено.

"Ми будемо піднімати найближчим часом питання змін до бюджету, які врахують необхідні кошти для створення Музею Майдану, і віримо в підтримку цього від Уряду та Парламенту", — говорить голова Інституту національної пам’яті.

Партнер аналітичної компанії pro.mova Олександра Бакланова зауважила: "Одне з найскладніших завдань на сьогодні – забезпечити, щоб Музей Майдану був не тільки про минуле, але й про майбутнє, щоб він допомагав нам осмислювати те, що відбулося, й будувати майбутнє. Адже музей - це не тільки стіни, це й культурні та просвітницькі програми".

Також у прес-конфренції взяв участь Василь Рожко, начальник управління музейної справи Міністерства культури України.

Організатори прес-конференції – Український інститут національної пам’яті спільно з громадською ініціативою "Музей Майдану / Музей Свободи".

Запис прес-конференції можна переглянути на каналі YouTube Ukrainian Institute of National Remembrance

Довідка:

Ігор Пошивайло — відомий музейник і громадський діяч. Народився 1967 року в Полтаві. Закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов та аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України.

Кандидат історичних наук, заслужений діяч мистецтв України (2008). Заступник гендиректора Музею Івана Гончара (Київ). Голова експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини Міністерства культури України.

Учасник Ініціативи Музей Майдану/Музей свободи, голова громадської організації "Музей Майдану".

Один із напрямів його наукових досліджень — збереження та примноження культурної спадщини, музейної інтерпретації. Керівник і учасник міжнародних культурно-мистецьких проектів.

Співмодератор і співорганізатор семінарів з музейного менеджменту, що проводяться Фондом мистецтв і культури в Центральній і Східній Європі (США) і Посольством США в Україні.

Автор монографії "Феноменологія гончарства: семіотико-етнологічні аспекти", що 2000-го стала лауреатом VІІ Форуму видавців у Львові.

Переклав з англійської на українську книгу Еріка Р. Вульфа "Європа і народи без історії", упорядник серії альбомів "Україна й українці: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара" (гран-прі ХІІІ Форуму видавців у Львові, 2006).

Учасник конференцій Ради Європи та ЮНЕСКО з питань збереження традиційної культурної спадщини та з музейної справи.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.