АНОНС: Виставку “Українська Друга світова” відкриють у Києві

Понад 6 мільйонів солдатів у шістьох арміях на всіх фронтах від Атлантики до Тихого океану. Яку роль відіграли ці українці у світовому протистоянні?

У центрі Києва, перед будівлею міськради, Український інститут національної пам’яті за участі Центру досліджень визвольного руху відкриють фотодокументальну виставку "Українська Друга світова".

Про це повідомляє прес-служба ЦДВР.

Україна зазнала одних із найбільших втрат у Другій світовій війні — понад 10 млн осіб, наголосили у прес-службі. Символічно, що саме українець  генерал Кузьма Дерев’янко поставив підпис від імені СРСР на фінальному документі війни — Акті про капітуляцію Японії 2 вересня 1945 р.

"Але якщо стежити російськими мас-медіа, складається враження, що Друга світова війна ніколи не закінчувалася. Що страшна загроза фашизму досі висить над світом, тільки її епіцентр перемістився з Берліна до Києва.

Мова російських ЗМІ переповнена словами, запозиченими із термінології пропаганди Другої світової війни: фашисти — ті, хто біля влади в Києві, карателі - українська армія, пособники — ті, хто підтримують українську владу. Ці слова апелюють до міфів, які досі лишаються в свідомості багатьох. Саме на ці стереотипи опирається Путін, проводячи агресію проти України.

Тому доки в свідомості українців існуватимуть міфи, зокрема, повязані з Другою світовою, до тих пір нами будуть маніпулювати і нас розколювати. Щоб спростовувати ці небезпечні міфи, Український інститут національної пам’яті підготував цю виставку", - сказав Голова УІНП Володимир В’ятрович.

Виставка вперше представляє український вимір Другої світової війни. Від 1 вересня 1939 р., коли українці у складі Війська Польського стали до бою з гітлерівськими агресорами, до останніх пострілів на Далекому Сході – у війні з Японією.

У центрі уваги експозиції – передусім Україна й роль українців у світовій війні. І найголовніше: внесок українського народу в перемогу над нацизмом. На всіх фронтах: від Атлантики до Тихого океану.

Виставку відкриють 29 вересня о 14:00 на площі перед КМДА (Хрещатик, 36) за участі голови УІНП Володимира В’ятровича, істориків-авторів виставки Сергія Громенка, Максима Майорова, Василя Павлова, Вікторії Яременко (Український інститут національної пам’яті) та Ігоря Бігуна (Центр досліджень визвольного руху).

 

29 вересня, вівторок, 14:00 

Місце: Хрещатик, 36 — площа перед Київською міської державною адмінстрацією

Виставку можна оглянути щодня до 6 жовтня 2015 р.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.