Артемівську повернули історичну назву Бахмут

23 вересня міська рада Артемівська, що в Донецькій області, 31 голосами "За" (при 8 "Проти", 3 "Утрималися" і 3, що не голосували) ухвалила рішення про повернення місту його історичної назви Бахмут.

Про це повідомляє офіційний сайт Артемівської міської ради. Рішення спрямоване на виконання Закону України "Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки" від 21 травня 2015 року.

Назву міста обговорювали на громадських слуханнях, де, між іншим, було запропоновано варіант нової назви – "Мирний". Однак більшістю голосів учасники слухань висловилися за відновлення історичної назви – Бахмут.

Топонім Бахмут походить від назви річки, на якій розташоване сучасне місто Артемівськ. Перше поселення  на тих землях, відоме як прикордонна Бахмутська сторожа, зафіксоване в джерелах 1571 року.  У 1783 – 1920 роках Бахмут повітовим містом Катеринославської губернії.  А між 1920 і 1925 роками – центром Донецької губернії у складі УСРР.

У 1924 році радянська влада перейменувала Бахмут в Артемівськ – на честь більшовицького революціонера й державного діяча Федора Сергєєва (партійний псевдонім – "Артем"), який в 1917 – 1920 роках діяв на Донбасі.

Окрім назви міста, згаданим рішенням Артемівська міська рада постановила перейменувати 45 вулиць і провулків Артемівська і смт. Красна Гора, які мають радянські назви. Їхній перелік можна переглянути тут. Назви ще 34 об’єктів топоніміки вимагають додаткових громадських обговорень.

Остаточно нову назву міста повинна затвердити Верховна Рада України.

Історична довідка:

Сергєєв Федір Андрійович (1883 – 1921), партійний псевдонім "Артем" – російський радянський партійний і державний діяч. Народився в с. Глєбово, нині Фатезького району Курської області РФ. Член більшовицької партії з 1902 року, згодом обирався членом ЦК РКП(б).

З липня 1917 року секретар комітету більшовицької партії, що об'єднував Донбас, Харківську й Катеринославську губернії. Після проголошення Української Народної Республіки активно сприяв збройній інтервенції Російської СФРР в Україну.

Ініціатор створення т. зв. "Донецько-Криворізької Радянської Республіки" 27-30 січня (9-12 лютого) 1918 року, в якій обіймав посади голови Ради народних комісарів ("уряду") і комісара у справах народного господарства. "Республіку", що існувала тільки на папері, не визнав навіть уряд  РСФРР.

На 2-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Катеринославі, (17-19 березня 1918 року) Сергєєв під тиском Леніна змушений був оголосити ДКРР складової частиною Радянської України. У 1920 році – голова Донецького губернського виконкому.

Загинув у результаті нещасного випадку на залізниці під Тулою в 1921 році.

------------------------

Також читайте:

Донецько-Криворізька республіка. Історія сепаратистського міфу

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.