Помер шістдесятник і дисидент Анатолій Шевчук

12 серпня 2015 р., у Житомирі у віці 78 років помер письменник-шістдесятник, політв’язень 1966–1971 рр. Анатолій Шевчук, повідомляє Харківська правозахисна група.

Народився Анатолій Шевчук 6 лютого 1937 року в Житомирі в сім’ї робітника. Доводився старшим братом письменнику Валерію Шевчуку.

Після середньої школи закінчив технічне училище за фахом будівельного майстра, але працювати за професією не міг через ваду серця. Через цю хворобу був комісований з армії. Влаштувався на роботу в Житомирську обласну друкарню і став найкращим в області лінотипістом. З юності болісно переживав утиски української мови та культури з боку влади. Завжди був прихильником незалежності.

 Анатолій Шевчук

З 1960 р. Анатолій Шевчук публікував у республіканській та обласній пресі новели та оповідання. 1962 його творчість обговорювалася в комісії роботи з молодими авторами Спілки письменників України. Підготував для видавництва "Радянський письменник" збірку новел.

Євген Сверстюк так відгукувався про творчість Шевчука в журналі "Зміна" № 12 за 1962: "Особливо приємно відзначити, що твори Шевчука виділяються серед творів багатьох професіоналів культурою форми, психологічною витонченістю і чистотою естетичного звучання".

1964 р. А. Шевчук домовився зі львівським мистецтвознавцем Богданом Горинем про друкування самвидаву. Працюючи в друкарні, Шевчук потай виготовляв лінотипний набір текстів, які Б. Горинь відвозив до Львова. А друкувався текст у майстерні одного львівського художника-графіка. 26 серпня 1965 Б. Горинь був заарештований, але набір у Львові не знайшли. Шевчук залишився поза підозрою.

Однак набір статті "З приводу процесу над Погружальським" (щодо підпалу Публічної бібліотеки в Києві 24.05.1964) Шевчук закопав на березі річки. На нього випадково натрапили підлітки і віднесли... в КГБ. 23 травня 1966 р. Шевчука заарештували.

На слідстві сказав, що машинопис статті знайшов у бібліотечній книжці, а набрав текст, щоб зробити брошуру, оскільки як книголюб колекціонує всілякі матеріали про бібліотеки. Цієї "легенди" Шевчук дотримувався до кінця. А коли стали виявляти його зв’язки зі Львовом – перестав відповідати на запитання.

У жовтні 1966 А. Шевчук засуджений за ч. 1 ст. 62 КК УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда") до 5 р. ув’язнення. Карався в таборах суворого режиму Дубравлагу (Мордовія). У таборах входив до української громади, яка складалася з повстанців та молодих дисидентів. Передавав листи з описом життя в таборі про постійні приниження і знущання над в’язнями.

Один такий лист із табору № 17, а також троє оповідань і уривки з листів братові Валерію Шевчуку, письменникові, В'ячеслав Чорновіл опублікував у збірнику "Лихо з розуму" (1967). Неодноразово потрапляв до штрафного ізолятора (ШІЗО).

Після звільнення в 1971 р. Шевчук півроку перебував під адміністративним наглядом як такий, що "не став на шлях виправлення". Фактично нагляд тривав аж до проголошення незалежности.

Видав книжки "Вертеп добра і зла" (1991); "Чорний човен неволі" (1999); "Таємниця Федора Шведа" (2006); "Барви далеких літ" (2007); листування з братом Валерієм "Розмова з ворожим підслухом"; мав публікації у колективних збірниках, у пресі.

 2006 року А. Шевчук став лауреатом премії ім. Івана Огієнка. Указом Президента України від 26.11.2005 його нагороджено орденом „За мужність" ІІІ ступеня.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.