За півроку в столиці перейменують 110 вулиць

Нові імена київська громада підбиратиме для 110 площ, вулиць та провулків. Такі дані моніторингу Українського інституту національної пам’яті.

На 24-ому році незалежності у Києві ще багато вулиць мають імена організаторів репресій: Дзержинського, Жданова, Калініна, Кіквідзе, Кірова, Строкача, Фадєєва, Щербакова, Камєнєва та ін.

Також давно чекає свого перейменування Ленінградська площа та ще чотири вулиці, названі на честь лідера більшовиків: Ілліча, Ульянова Володимира, Леніна та Ленінська.

Перелік топонімічних об’єктів м. Києва, які підлягають перейменуванню можна переглянути тут. Це дані моніторингу Українського інституту національної пам’яті, які можуть оновлюватися.


"Проблема не в ностальгічному небажанні розпрощатися з минулим, а в тому, що таким чином ми деформуємо свою сучасність і майбутнє. Діти із підручників історії знають про злочинну політику Леніна. Але для того, щоб отримати ці знання, вони йдуть до школи вулицею Леніна, минаючи пам’ятник Леніну.

Таким чином, ми виховуємо у молодому поколінні суспільну шизофренію та моральний релятивізм - злочини і злочинці не лише не засуджуються, їх продовжують возвеличувати," - пояснює голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.   


Згідно з законом "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" кожен громадянин може ініціювати перейменування топоніму.

Далі пропозиція розглядають на Комісії з питань перейменування і виносять на громадське обговорення. Так, кожен може на сайті Київської міської  держадміністрації проголосувати за нову назву вулиці.


Нині у процесі перейменування більше 40 вулиць. 9 червня комісія після громадського обговорення запропонувала Київраді розглянути питання про перейменування вулиці Марини Раскової, радянської льотчиці, співробітниці НКВД, у Дніпровському районі м. Києва на вулицю Євгена Сверстюка.

Український письменник та дисидент мешкав тут у будинку № 8 аж до своєї смерті 1 грудня 2014 року.


За останні півроку, ще до прийняття законів про декомунізацію, перейменували 11 вулиць. Вулиці Воровського, названій на честь російського революціонера-комуніста Вацлава Воровського, повернули історичну назву. Вона до 1919 року називалась Бульварно-Кудрявською. Вулицю Чекістів нарешті перейменували на честь Костя Гордієнка, кошового отамана Запорозької Січі.

Вулицю Димитрова змінили на вулицю Ділову, Іванова Андрія — на провулок Бутишев, Клименка — на Преображенську, Вулицям Смирнова-Ласточкіна та вулиці Фрунзе повернули історичні назви: Вознесенський узвіз та  Кирилівську відповідно.   


Відповідно до Закону, під перейменування підпадають імена (псевдоніми) осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії (від секретаря райкому і вище), вищих органах влади та управління СРСР, УРСР, інших союзних або автономних республік, працівників органів держбезпеки.

На сайті УІНП розмістив методичні матеріали, інфографіки та роз’яснення щодо декомунізації в Україні. У розділі є інфографіка-роз’яснення та брошура, як перейменувати вулицю. Усі матеріли можна завантажити тут.  

21 травня вступили у дію декомунізаційні закони. Втілення їх у життя означає, що Україна нарешті безповоротно пориває з болючим радянським тоталітарним минулим. Мапа країни буде позбавлена тоталітарної символіки у назвах та пам’ятниках, а доступ до документів про репресії та злочини проти людства і людяності буде повністю відкрито.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.