Запрацював новий сайт "Лікбез. Історичний фронт"

Запрацював новий історичний сайт, який ставить за мету спростування історичних стереотипів і міфів, що нав’язує російська пропаганда.

У епіцентрі інформаційних атак російських пропагандистів опинилося українське минуле, - вважають історики, які заснували проект "ЛІКБЕЗ. Історичний фронт".

Це сайт, де зібраний перелік міфів, стереотипів та спотворень, на яких ґрунтується російська історична антиукраїнська пропаганда: щодо території країни, Новоросії, "бандерівців" і "колабораціоністів".

Як розповів автор та координатор проекту "ЛІКБЕЗ. Історичний фронт" Кирило Галушко, відповіді на кожен міф підготовлені провідними фахівцями істориками з наукових та освітніх установ Києва та інших міст України.

 

На даний час спростовано майже сотню міфів російської пропаганди.

Кирило Галушко також зазначив, що метою інформаційної війни є не лише перекрутити і спотворити факти поточних політичних подій та того, що відбувається в Україні сьогодні, але й підірвати історичні засади української ідентичності:

"Україна подається російською пропагандистською машиною як штучний витвір, історична випадковість, країна і держава, яка ніколи не існувала до 1991 р. і яка ніколи не доводила свою життєспроможність, - розповів історик. - Через таку подачу проводиться думка про неминучість розпаду України або її зникнення з політичної карти, приреченість будь-яких спроб оперти сучасний патріотизм на історичне підґрунтя традицій, досвіду і здобутків українців протягом попередніх століть".

 Історик Кирило Галушко (праворуч), автор і координатор сайту "Лікбез. Історичний фронт"

Кирило Галушко навів ряд міфів, які поширює російська пропаганда. Наприклад, легенда про випадковість сучасних територіальних меж України, які є "лише подарунками Леніна, Сталіна і Хрущова", а половина України є не Україною, а "Новоросією".

Україна ніколи не переплюне російську пропаганду, у неї нема для цього достатнього ресурсу, вважає редактор сайту "Історична правда" Вахтанг Кіпіані. На його переконання, потрібен протилежний підхід:

"Ми – країна свободи, ми повинні показувати людям все те багатоманіття, всі ті контроверсії, всі ті розвилки, які були в історії".

Директор Українського інституту національної пам’яті к.і.н. Володимир В’ятрович вважає, що Україна не може протиставити потужній пропагандистській машині Росії нічого, крім правди:

"Правда завжди складніша, ніж спрощені для масового споживання міфи. Крім того, її ще треба вміти донести до суспільства. Ми розуміємо, що виключно зусиль Українського інституту національної пам’яті в цьому напрямку буде недостатньо. Тому свою роль бачимо в першу чергу у співпраці та підтримці громадських ініціатив".

В’ятрович зауважив, що держава має обов’язок створити можливості для поширення знань: відкрити архіви, показати події у музеях, віддавати шану полеглим воякам, репресованим чи убитим громадянам, написати шкільний підручник з історії, який має скерувати зацікавлених до подальшого пошуку.

Сайт "Лікбез. Історичний фронт" був презентований на круглому столі, який був організований ІАЦ РНБО України та Українським інститутом національної пам’яті.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.