На боці терористів воюють неонацисти з Росії

У конфлікті на території Донецької та Луганської області активно беруть участь неонацистські організації з Росії.

Про це заявив глава Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України Йосип Зісельс, повідомляє "Інтерфакс-Україна".

"У Росії протягом більше двадцяти років існує розвинена система різних неонацистських фашистських організацій, які дають про себе знати в часи загострень, як це було в Росії в 1990-х, так і у відношенні Молдови та Грузії, - зазначив Зісельс. - Зараз вони діють в Україні''.

За його словами, найбільш потужною з них є "Російська національна єдність (РНЕ)'' під керівництвом Алєксандра Баркашова.

РНЕ володіє розгалуженою структурою на території РФ, яка займається вербуванням найманців, а також безпосередньо воює з Україною. У них є власні загони під своїми знаменами і символікою, яка схожа на свастику фашистської Німеччини.

Майбутній самопроголошений "губернатор ДНР" Павло Губарєв на зборах РНЕ, 2000-ті роки

Зісельс повідомив, що сам Баркашов відвідував Україну в березні і травні цього року, і наразі також перебуває на території України, імовірно, в Донецьку. Крім того, у збройних формуваннях воює його молодший син.

За його словами, крім РНЕ, в Україні активно діють ''Євразійський союз молоді", націонал-більшовики Лімонова, ''Чорна сотня", а також окремі активісти.

''У них немає власних бойових загонів, але їх члени входять до складу інших загонів'', зазначив він.

За словами голови Ваад, Росія в своїх інтересах використовує також європейських неонацистів з інших країн. Приміром, для підтвердження легітимності ''референдуму'' в Криму залучалися іноземні ''спостерігачі'', у складі яких налічувалося 33 (з 40) представника неонацистських організацій, і один представник ультралівої організації.

Серед них представники організацій ''Третій шлях'' і ''Юні носії ідентичності" (Франція), "Легіон святого Іштвана'' (Угорщина), а також організації з Польщі та Сербії. Зафіксовані також окремі активісти з нацистськими татуюваннями.

''Росія заражена ідеями реваншизму і це дуже тісно пов'язано з фашизмом'', - резюмував Зісельс.

Раніше Служба безпеки України видворила з країни і заборонила в'їзд громадянину Росії, членові російської неонацистської організації "Чорна сотня" Антону Раєвскому.

Раєвскій, перебуваючи в Одесі і виконуючи завдання спецслужб Росії, намагався створити диверсійно-підривну групу з числа мешканців Одеської області для дестабілізації суспільно-політичної ситуації в регіоні.

Також: "Фашизм повертається у Європу. Цього разу з Росії"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.