Частина російських істориків підтримує агресію у Крим та "Малоросію"

Російські науковці, в тому числі й кандидати історичних наук, підтримали окупацію Криму військами РФ, підписавши "звернення російської громадськості до наукової та творчої інтелігенції".

Про це у Facebook повідомила провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Оксана Юркова.

Укладачем звернення під назвою "Підтримаємо братський український народ!" є такий собі "М.Ю.Кобилінскій".

"Чи могли ми подумати, що доживемо до такого часу, коли російське місто Севастополь стане російським? - пише він. - Дожили! По країні прокотилася хвиля підйому патріотичних почуттів. 24 роки принижували російський народ. І ось воно повернулося, забуте відчуття гордості за країну".

Звернення закликає громадян РФ підтримати Кремль.

"Російські люди в Севастополі, в Криму, в Одесі, в Донецьку, в Харкові піднімаються на боротьбу з бандерівським нацизмом, - ідеться у зверненні. - Нацисти викривають себе фанатичними вигуками: "Слава Україні! Хероями слава!", як це робили гітлерівці . 

Автори звернення стверджують, що в Україні відбувається "насильницька українізація російського населення", зносяться пам'ятники радянським воїнам-визволителям, а Київ "намагаються позбавити високого звання міста-героя".

Підписанти закликають російську владу "проводити рішучу і незалежну політику в інтересах Росії, не звертаючи уваги на стогони західних політиків-русофобів" і заявляють про свою підтримку такої політики.

"Здати Малоросію і Крим - означає зрадити пам'ять наших дідів і прадідів! - ідеться у зверненні. - Коли у сусідів пожежа, то всі поспішають до них на допомогу. Ми повинні всі об'єднатися для всебічної ... допомоги братнім народам України, які зазнали нападу нацистів і бандитів-погромників".

Під зверненням уже підписалися сотні росіян, в тому числі й науковці, серед них багато істориків.

"Шкода, що серед підписантів багато нібито (якщо судити по званнях) професійних істориків, - коментує звернення Оксана Юркова. - Це спантеличує, бо ставить під сумнів їхню кваліфікацію (зазвичай вчені-історики оперують набагато більшим понятійним апаратом, ніж у цьому "зверненні", перевіряють і аналізують факти, зіставляючи велике число різноманітних джерел, а не тільки покладаються на трансльовану російськими телеканалами пропаганду)". 

За словами українського науковця, професійні історики володіють такими категоріями , як "демократія" , "суверенітет" і "невтручання у внутрішні справи суверенної країни", а також концептом "політична нація".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.