Майданівці пропонують змінити керівництво Інституту нацпам'яті

Суспільні діячі Львівщини звернулися до в.о. президента Олександра Турчинова і прем'єр-міністра Арсенія Яценюка з закликом відновити статус Українського інституту національної пам’яті та призначити його директором історика Володимира В’ятровича.

Про це повідомляється на офіційній Facebook-сторінці Євромайдану Львів.

"Звертаємось до вас із проханням відновити статус Українського інституту національної пам'яті як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, - йдеться у зверненні. - Це усталена практика, яка відповідає зразкам Центральної та Східної Європи".

Як відомо, створений за президентства Віктора Ющенка Український інститут національної пам'яті був центральним органом виконавчої влади. У 2010 році президент Янукович ліквідував УІНП, натомість було створено науково-дослідну установу з аналогічною назвою у структурі Кабміну. 

У колишніх соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи аналоги Інституту національної пам'яті мають право здійснювати не тільки наукову, але й слідчу діяльність. Водночас в управління цим установам передані архіви спецслужб часів соціалізму.

У березні 2011 року голова УІНП Валерій Солдатенко заявив в інтерв'ю "Історичній Правді", що завдання провести люстрацію не ставилося перед керівництвом УІНП ані Ющенком, ані Януковичем.

Також львівські майданівці пропонують призначити керівником Інституту національної пам’яті кандидата історичних наук і активіста Громадського сектору Євромайдану Володимира В’ятровича.

"Володимир В’ятрович має усі необхідні навички та компетенції для ефективної роботи та очолення цієї установи. Українська наукова та просвітницька громадськість, Майдан безумовно підтримають таке призначення", – запевняють автори листа.

Звернення, зокрема, підписали: Іван Вакарчук, екс-ректор Львівського національного університету імені Івана Франка, міністр освіти і науки України (2007-2010); Дзвенислава Калинець-Мамчур, проректор Національного університету імені Івана Франка; Олег Турій, проректор Українського католицького університету та ін.

Як відомо, у  2008-2010 роках Володимир В’ятрович працював на посаді директора Галузевого державного архіву СБУ, організувавши розсекречення КГБ і відкритий доступ до них.

У 2010-2011 роках був старшим запрошеним дослідником Українського наукового інституту Гарвардського університету.

У 2002 році В’ятрович заснував Центр досліджень визвольного руху – неурядову дослідницьку установу, яка з 2012 є членом Європейської платформи пам’яті та сумління. У 2009 році році став співтворцем Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".

У 2013 році ЦДВР спільно з Львівським національним університетом імені відкрив Електронний архів визвольного руху з понад 14 тисячами документів.

Дивіться усі матеріали за темою "Український інститут національної пам'яті"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.