Спецпроект

УПЦ МП отримала майно у центрі Львова під єпархіальне управління

Львiвська єпархiя Української Православної Церкви (Московського патрiархату) безкоштовно дiстала примiщення в історичному центрi мiста. Раніше там планувався музей.

Розпорядження пiдписав голова Львівської ОДА Олег Сало наприкiнцi 2013 року, повідомляють Львівські Новини.

Завдяки цьому релiгiйнiй органiзацiї передадуть три будiвлi вiйськового мiстечка на старовинній вулицi Пекарськiй у Личаківському районі - загальною площею 2,7 тисяч квадратних метрів.

Балансова вартiсть примiщень - приблизно 1,4 млн грн.

За споруду в центрi мiста велася боротьба з 1990-х років. Це питання знову i знову поставало перед головами ОДА, але жоден із них так i не взяв на себе вiдповiдальностi щодо передачi майна.

У вереснi 2013-го громадськi дiячi Львова звернулися з вiдкритим листом до тодішнього голови облдержадмiнiстрацiї Вiктора Шемчука, до голови облради, мiського голови Львова та представникiв державної влади передати цi будiвлi у власнiсть Церкви Християн Вiри Євангельської.

Але вже невдовзi у цих спорудах буде єпархiальне управлiння УПЦ МП. "На примiщення ми чекали 20 рокiв.

За всi роки Незалежностi Львiвськiй єпархiї не було передано жодної земельної дiлянки чи квадратного метра примiщень", - скаржиться iєродиякон Маркiян (Каюмов), прес-секретар Львiвської єпархiї УПЦ МП.

За словами ієродиякона, наразі єпархiальне управлiння мiститься на вулицi Короленка, на територiї церкви Георгiя Побiдоносця. Але цей храм належить росiйськiй громадi, тому "нема можливостi розгорнутись".

Церква задумала масштабну реставрацiю коштом вiрян. "Цi об'єкти - iсторична пам'ятка, тому руйнувати нiчого не будемо. Звичайно, доведеться вкласти багато коштiв у реставрацiйно-вiдновлювальнi роботи, адже будiвлi були у занедбаному станi десятками рокiв", - каже iєродиякон Маркiян.

Щоправда, через це розпорядження назрiває хвиля невдоволення серед львiв'ян. "Я, як i багато iнших громадських дiячiв, пiдписувались, аби примiщення у жодному разi не вiддавати Московському патрiархату, - каже Iгор Калинець. - Думаю, будемо протестувати".

Iгор Калинець нагадує, що було кiлька варiантiв щодо передачi цих споруд: українськiй протестантськiй Церквi, яка просила їх давно, пiд лiтературний музей або музей Шевченка. А ще - їх можна було вiддати пiд оздоровчий заклад для неповносправних дiтей.

Дивіться також інші матеріали за темами "Чиновники" та "УПЦ МП"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.