Спецпроект

Німеччина хоче забрати картини у кримського музею

У Сімферопольському художньому музеї зберігаються полотна, які до Другої світової війни входили до зібрання Музею Сюрмонд-Людвіга в Ахені. Німецька сторона запропонувала обміняти п'ять Ахенських картин, які зберігаються в Сімферополі, на полотна аналогічної епохи, рівноцінні за художнім значенням та ринковою вартістю.

Про це пише gigamir.net.

Які саме картини хоче повернути собі Німеччина, директор музею Ахена Петер ван ден Брінк не говорить. "Можу лише повідомити, що ми абсолютно свідомо вибирали не найзначніші і дорогі картини, а ті, які мають емоційне значення для жителів Ахена", - зазначив він.

Картини з обмінного фонду директор музею Сімферополя Лариса Кудряшова бачила тільки на фотографії і від коментарів утрималася. "Але якщо мова не буде йти про рівноцінний обмін, то він просто не відбудеться", - заявила директор музею.

Однак планується не тільки забрати п'ять картин, але і вимагати у Сімферополя визнати Музей Сюрмонд-Людвіга в Ахені власниками решти зібрання. Щоправда, при цьому картини будуть передані в оренду кримчанам.

Зараз у цих полотен немає статусу. Ахенські картини передали в Сімферополь в якості компенсації за важкі втрати, понесені музеєм в роки війни. Щоправда, вважається, що компенсація все ж не рівнозначна, адже до війни сімферопольський музей володів одним з найбагатших зібрань Радянського Союзу, а нацисти повністю розорили установу.

Коли розвалився Радянський союз, картини з Ахена були включені в національний музейний фонд України. Однак з точки зору міжнародного права подібна "компенсація" не є правочинною. Законним власником картин, як і раніше, є місто Ахен.

Виходить, що виставити ці картини за кордоном не можна: тоді Німеччина може вимагати їх видачі. Конфлікту не хочуть ні в Сімферополі, ні в Ахені, тому Музей Сюрмонд-Людвіга запропонував підписати з сімферопольським музеєм договір про те, що картини передаються у користування України строком на 50 років.

При этом Украина должна признать право собственности немецкого музея на картины. Как только договор будет подписан, картины можно будет выставлять в других странах. В соглашении можно оговорить право на продление его срока действия на последующие 50 лет. 

При цьому Україна повинна визнати право власності німецького музею на картини . Як тільки договір буде підписаний , картини можна буде виставляти в інших країнах. В угоді можна обумовити право на продовження його терміну дії на наступні 50 років.

Директор Ахенського музею визнав, що після закінчення договору Німеччина теоретично зможе зажадати картини назад. "Але до того часу ситуація в світі буде зовсім іншою, Україна давно буде частиною єдиної Європи ...", - підсумував ван ден Брінк.

Лариса Кудряшова поки що поставилася до пропозиції з Ахена стримано. "Це всього лише пропозиція. Ми повинні її уважно розглянути і оцінити, зокрема, з юридичної точки зору".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.