ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА АКАДЕМІЇ НАУК ТЕЖ ХОЧУТЬ ЛІКВІДУВАТИ

У зв’язку із загрозою ліквідації президією НАН України Інституту сходознавства ім. Агатангела Кримського вчена рада інституту заявляє про відсутність підстав для прийняття такого рішення.

Про це йдеться у рішенні загальних зборів трудового колективу закладу, текст якого є в розпорядженні Історичної Правди.

Вчена рада інституту заявляє про "відсутність суто наукових (та й будь-яких інших) підстав" для прийняття такого рішення.

"Без потужної спеціалізованої установи, яка б координувала зусилля науковців у цій галузі, вкотре можна говорити про зникнення сходознавства в Україні", - наголошується у рішенні зборів.

"Україна розвиває стосунки з країнами Сходу. Саме з розвитком економічних взаємин із цими регіонами ми пов’язуємо підйом української економіки, - ідеться в тексті рішення. - Суспільства Сходу треба вивчати у спеціалізованій установі НАН, де сконцентровані відповідні наукові кадри. Розпорошення колективу Інституту сходознавства по різних установах матиме згубні наслідки".

Науковці стверджують, що ліквідація або об’єднання інституту з іншими науковими закладами спричинить те, що з науки підуть "десятки сходознавців-філологів, релігієзнавців, філософів, які зараз працюють в Інституті сходознавства, але які не зможуть вписатися в концепцію новоствореного наукового закладу".

Збори ухвалили вважати пропозиції щодо ліквідації інституту або його приєднання до інших наукових установ такими, що несуть загрозу існуванню сходознавчої науки в Україні.

Також трудовий колектив звернувся до президента НАНУ академіка Бориса Патона з проханням об’єктивно розібратися в ситуації.

У разі збереження загрози ліквідації інституту або його приєднання до інших наукових установ трудовий колектив залишає за собою право вдаватися до "акцій, покликаних унеможливити ухвалення цього згубного рішення".

Рішення підтримали 36 із 36 присутніх на зборах трудового колективу.

Інститут сходознавства НАНУ засновано у жовтні 1991 року. У структурі Інституту працюють п’ять наукових відділів: історіографії та джерелознавства, класичного Сходу, Далекого Сходу, сучасного Сходу, Євразійського степу, а також науково-видавничий відділ і наукова бібліотека.

Інститут видає наукові журнали "Східний світ" і "Сходознавство", працює аспірантура, дві спецради (єдині в Україні по захисту дисертацій з історії країн Сходу і східних мов), опубліковано десятки монографій, щороку проводиться конференція "Сходознавчі читання Агатангела Кримського".

Як відомо, кілька днів тому аналогічну заяву зробив трудовий колектив Інституту археографії та джерелознавства НАНУ.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.