Спецпроект

У Музеї окупації Латвії - виставка про Голодомор

11 вересня у Музеї окупації Латвії в Ризі відбудеться відкриття виставки "Голодомор в Україні 1932-1933 років — геноцид українського народу".

Захід приурочено до 80-х роковин Голодомору в Україні, повідомляє Конгрес українців Латвії.

Основу виставки складають плакати, архівні матеріали, документи тих часів, фільми про Голодомор 1932-1933 років.

За словами організаторів, дана виставка — висвітлення історичної правди про злочини тоталітарного режиму більшовиків на території України, переосмислення трагедій минулого і вшанування пам’яті невинно вбитих людей.

"Знайдені архівні документи вищих партійних та державних органів влади Радянського Союзу, а також документи міжнародних організацій підтверджують, що Голодомор є геноцидом українського народу, а голод використовувався як зброя масового знищення людей, - зазначають організатори виставки.

Відвідувачі ознайомляться з фотографіями і періодичними виданнями того часу, публіцистичними творами вітчизняних і зарубіжних літераторів, науковими працями дослідників, спогадами свідків голоду, рецептами сурогатних страв, за допомогою яких люди намагалися вижити. 

Виставка буде представлена в місті Ризі в Музеї окупації Латвії з 11 вересня по 11 жовтня та в місті Єлгава у листопаді.

Як відомо, цього року відзначають 80-і роковини Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні. Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору, створений у 2010 році, вже розпочав підготовку до проведення пам’ятних заходів 23 листопада.

Нагадаємо, що у грудні 2010 року президент України Віктор Янукович відмовився відвідати цей музей, хоча візит у нього передбачений державним протоколом Латвії.

Музей окупації Латвії (латис. Latvijas Okupācijas muzejs) - музей в Ризі, експозиція якого висвітлює період історії Латвії з 1940 до 1991 року.

Цей період підрозділяється творцями експозиції на три етапи, які мають такі назви: "перший рік радянської окупації (1940-1941)", "окупація нацистською Німеччиною (1941-1944)" і "повоєнна радянська окупація (1944-1991) ".

Заснований в 1993 році. Фонди Музею складають близько 30 тисяч документів, фотографій, письмових, усних та матеріальних свідчень, що відображають історію Латвії з 1940 по 1991 рік, а також пам'ятні речі з місць ув'язнення і спецпоселення.

Дивіться також: 

Екскурсія музеєм окупації Латвії. ФОТО

Екскурсія меморіалом пам'яті жертв Голодомору. ФОТО

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.