На Житомирщині врятували від мародерів залишки радянського танку Т-34

11 липня поблизу селища Корнин Житомирської області пошуковці ВГО "Союз "Народна пам’ять" спільно з Київським клубом "Червона Зірка" провели  роботи з підняття залишків радянського танку Т-34/76, знищеного ворожими військами у 1943-му році.

Виявлену на Житомирщині знахідку пошуковці врятували від мародерів, які планували здати унікальний експонат воєнного часу на металобрух, повідомляє прес-служба ВГО "Союз Народна пам’ять".

Тепер експонат буде передано до фонду Національного військово-історичного музею Міністерства Оборони України.

 

"Пошукова робота триватиме, адже є необхідність детальніше обстежити територію, з’ясувати  обставини знищення танку, встановити його номер, і звичайно, - долю його екіпажу,  -  повідомив голова правління ВГО "Союз "Народна пам'ять" Ярослав Жилкін. - На сьогодні мало що відомо про екіпаж танку. Місцеві жителі, яких ми опитали, окреслили загальну картину тих подій. Однак для достовірного встановлення даних про бійців буде проводитися робота з документами в Центральному  архіві Міноборони Росії".

За розповідями старожилів селища Корнин,  приблизно в листопаді-грудні 1943-го року в село прорвалися три радянські танки. Раптово налетіла ворожа авіація, яка згодом пошкодила танки. Один із них під час маневру потрапив у трясовину і був знищений ворогом.

 

На щастя,  через 70 років пошуковцям вдалося врятувати його частину від рук шукачів металу, і вчасно вжити відповідних заходів завдяки співпраці з МВС.  

За словами начальника Національного військово-історичного музею Владислава Таранця, правоохоронцям не завжди вдається врятувати подібні об’єкти від чорних археологів. Та й державний механізм з попередження подібної незаконної діяльності ще недостатньо розроблений.

"Такі  об’єкти, як танк, – це по суті воєнні поховання, - каже Таранець. - Можливо, екіпаж, що перебував у танку, там і загинув. У цьому сенсі такий експонат безцінний, адже він несе енергетику того часу. І хоч подібні об’єкти культурної спадщини нерідко й перебувають на приватній території, однак вони охороняються державою".

 

"Хотілося б, щоб люди розуміли просту річ: не можна ставитися до всього в грошовому еквіваленті, - переконаний Я.Жилкін, - Що ж ми будемо розказувати нашим дітям? Що покажемо в музеях наступним поколінням?.. Не знищення, а збереження історичної пам’яті  є завданням кожного покоління".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.