Спецпроект

Музей окупації Латвії відзначить 20-річчя

На площі Стрелнієкув Ризі в понеділок відзначають 20-річчя Музею окупації Латвії, Об'єднання вільних латишів світу (ОВЛС) закликало латишів у всьому світі відзначити цей ювілей.

Про це пише delfi.lv.

Перша виставка в Музеї окупації відкрилася 1 липня 1993 року. Її експозиція розповідає про радянську окупацію Латвії в 1940 році.

Напередодні цього ювілею президент Андріс Берзіньш дав співробітникам музею інтерв'ю, в якому високо оцінив роботу і значення Музею окупації і побажав терпіння і рішучості у подальшій роботі.

Нагадаємо, що у грудні 2010 року президент України Віктор Янукович відмовився відвідати цей музей, хоча візит у нього передбачений державним протоколом Латвії.

Музей окупації Латвії (латиш. Latvijas Okupācijas muzejs) - музей в Ризі, експозиція якого висвітлює період історії Латвії з 1940 до 1991 року.

Цей період підрозділяється творцями експозиції на три етапи, які мають такі назви: "перший рік радянської окупації (1940-1941)", "окупація нацистською Німеччиною (1941-1944)" (спеціальний відділ присвячений Голокосту на території Латвії) і "повоєнна радянська окупація (1944-1991) ".

Заснований в 1993 році. Фонди Музею складають близько 30 тисяч документів, фотографій, письмових, усних та матеріальних свідчень, що відображають історію Латвії з 1940 по 1991 рік, а також пам'ятні речі з місць ув'язнення і спецпоселення.

У дослідницькій роботі музею беруть участь вчені як з самої Латвії, так і з Швеції, Великобританії, США, Росії. Проект "Збір відеосвідчень осіб, які пережили депортацію" проводиться за підтримки Єврокомісії в рамках її програми "Культура-2000".

Дивіться також: "Екскурсія музеєм окупації Латвії. ФОТО"

Теми

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.