ПЕРЕПОХОВАЛИ 231 ЖЕРТВУ КОРЮКІВСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

Мешканці села Корюківка, закатовані фашистами на початку березня 1943 року, були урочисто перепоховані у переддень 70-х роковин трагедії.

Про це Історичній Правді повідомили у ВГО "Союз "Народна пам'ять".

Захід відбувся в рамках виконання Всеукраїнської програми з увічнення пам’яті жертв війни політичних репресій.

Місце трагедії досліджувала Чернігівська обласна громадська організація "Пошуковий клуб "Пам'ять Перемоги".

Присутні - керівництво міста, представники облдержадміністрації, громадськість – поклали квіти до пам’ятника закатованим у центрі міста. Траурний захід продовжився церемонією поховання останків за церковним обрядом в Урочищі Гай, де заплановано зведення меморіалу жертвам Корюківської трагедії.

"Вірю, що з часом на місці, де сьогодні відбувається перепоховання, буде встановлений Меморіал у пам'ять про всіх жертв Корюківської трагедії, -  - На жаль, нам навряд чи вдасться відновити імена усіх невинних жертв, - сказав під час церемонії голова правління ВГО "Союз "Народна пам’ять" Ярослав Жилкін. - але ми в силах зробити все, щоб якомога менше загиблих залишилися безіменними".  

Знищення мешканців села тривало з 1 по 3 березня 1943 року. За три дні фашисти знищили більше семи тисяч невинних людей. Це наймасштабніше масове вбивство мирних жителів часів Другої світової війни, здійснене загонами СС.

"Людей знищували настільки масово, що подекуди місто нагадує кладовище: біля багатьох будинків, перед входом у двори чи на подвір’ях стоять пам’ятники. На них вказані імена спалених людей, цілими сім’ями", - розповів  керівник Пошукового клубу "Пам'ять Перемоги" Михайло Балан.

Страшнішої трагедії ні Україна, ні світ не знали. Вбивства стали каральною відповіддю німців за дії радянських партизанів.

Частину жителів фашисти зігнали в центр, де людей розстріляли в великих будівлях села, зокрема в ресторані. Наступного дня забиті трупами будинки почали підпалювати. Карателі прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати.

За даними судмедекспертизи, проведеної після війни, смерть заподіювалася шляхом розстрілу з автоматів та станкових кулеметів, ударів тупими предметами й спалювання заживо. Це ж підтвердили й пошуковці громадської організації "Пам’ять Перемоги".

"За останками загиблих, які були ексгумовані, можна визначити, що людей забивали – руки, ноги, все має сліди побиття, - зазначив Балан. - Останки багатьох людей говорять про удари прикладів стрілецької зброї, зокрема на черепах".

На церемонію перепоховання до Корюківки прибули жителі 60 спалених сіл Чернігівщини, з 15 районів області. З кожного була привезена частинка землі на місце зведення майбутнього меморіалу в Урочищі Гай.

Після прочитання офіційного листа-звернення Президента України В.Януковича про необхідність увічнення пам’яті жертв трагедії, присутні заклали капсулу "Фрагмент меморіального хреста першої черги будівництва Меморіального комплексу".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.