На Черкащині відмовились вшанувати українського полководця

У селі Зеленьків Тальнівського районі Черкаської області відмовились присвоїти одній із вулиць ім’я односельця – генерал-полковника Армії УНР Олександра Загродського.

Про це повідомляє благодійна ініціатива "Героїка".

У 2012 році представники ініціативи звернулася до Зеленьківської сільської ради з пропозицією перейменувати одну з вулиць села, що носить радянську назву, на честь командира 2-ї Волинської дивізії Армії Української Народної Республіки О. Загродського.

20 березня цього року це питання розглядалося на конференції мешканців села.

"Сільська голова пані Валентина Деркач, озброївшись старим ідеологічним штампом "та воно таке дороге, та нащо воно треба" заходилась відмовляти селян від перейменування, - повідомляє "Героїка". - Зеленьківцям почали розповідати старі байки, що перейменування тягне за собою страшні видатки та заміну паспортів в короткі строки".

 Над сільрадою Зеленькова майорить прапор, під яким воював Олександр Загродський

Селяни, щойно почули, що перейменування – то витрати і біганина з документами, одразу ж відхили пропозицію.

"Аби не виглядати в очах сільської громади печерними українофобами, сільська рада запропонувала "компроміс", - зазначають представники "Героїки". - Мовляв, замість перейменування вулиці побудуємо в селі пам’ятник. Однак не самому лише генерал-полковнику, але і його братові – знаному мовознавцеві, щоб не було "надто націоналістично".

Тож, за рішенням конференції села, ухвалено, що в Зеленькові побудують пам’ятник Олександру та Андрієві Загродським. За які кошти – цього сільська рада не уточнює.

Олександр Загродський

Ось фрагмент із заяви "Героїки":

Що стосується зеленьківських пам’ятників, то варто зазначити, що на території села знаходиться монумент "Невідомому солдату", збудований у 1956 році в період хрущовської міфологізації Великої Вітчизняної війни.

Звісно, що рішення про встановлення цього пам’ятника (як десятків тисяч інших однотипних символів більшовицької пропаганди) ухвалювалось не на рівні Зеленьківської сільради. Ніхто не проводив ніяких конференції чи опитувань громадської думки селян.

З усією повагою до "невідомого солдата" і до пам’яті десятків зеленьківців, які були знищені в горнилі розв’язаної нацистами і комуністами війни, - у Зеленькові народились два відомих полководці. Це Олександр Загродський та Сергій Єфремов [офіцер Армії УНР, командуючий обороною Карпатської України- іП]. Їх сільська рада вперто не бажає вшановувати.

Хочеться пояснити сільській голові та депутатському корпусу сільради, що воїни – це воїни, і вони поза політикою. Якщо для одних пам’ятники та шана, а для інших "конференції" та "обговорення" - це лукавство, за яке соромно перед померлими воїнами. Гидко від усвідомлення, що бійців, які походять з одного села, ділять на "правильних" та "неправильних".

"Героїка" обіцяє обов’язково повідомляти про новини щодо зведення пам’ятника братам Загродським у селі Зеленьків.

Благодійна ініціатива "Героїка" - громадський рух, який ставить на меті відродження українських військових поховань, встановлення пам’ятників та пам’ятних знаків на честь борців за незалежність України.

Від часу появи (2010 р.) "Героїка" встановила більше 20 монументів та пам’ятних знаків у Києві, Херсонській, Рівненській, Івано-Франківській, Черкаській, Тернопільській, Хмельницькій та Київській областях.

Дивіться також інші матеріали ІП за темами "УНР", "Черкащина" та "Монументи"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.