Завтра відкриється інтернет-архів визвольного руху

Понад 10 тисяч раніше не доступних документів - зокрема, про історію ОУН та УПА - міститиме спеціальний електронний архів в інтернеті. Описані електронні копії систематизовані тематично та хронологічно, а сам Е-архів постійно поповнюватиметься.

Про це ІП повідомили ініціатори створення архіву.

З 19 березня цього року "Електронний архів визвольного руху" надаватиме у вільному інтернет-доступі понад 10 000 систематизованих та описаних електронних копій документів з історії ОУН та УПА.

19 березня об 11:00 відбудеться презентація архіву - в головній читальній залі наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка (Львів, вул. Драгоманова, 5).

Планується подальше поповнення архіву документами, які розповідають про минуле ХХ століття в Україні, структури визвольного руху, політичні репресії та діяльність нацистського та комуністичного тоталітарних режимів.

Історики та волонтери проекту зібрали, систематизували та описали документи, щоб зробити більш зручним доступ для колег та усіх зацікавлених.

 

"Це своєрідний збірник документів, над яким, як і над паперовим, працює ціла команда, але це — набагато швидше, дешевше, доступніше. І екологічніше", — зазначив науковий керівник проекту Володимир В’ятрович.

Участь у презентації Е-архіву візьмуть:

- к. і. н. Володимир В’ятрович, керівник проекту, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху;

- к. і. н., Василь Кметь, директор наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка.

Е-Архів забезпечить відкритий доступ до історичних джерел, покращить оперативність у роботі з документами. Користувачі матимуть можливість як переглядати документи на сайті, так і скопіювати електронні копії у форматі .pdf.

Інтернет-адреса електронного архіву - avr.org.ua

Ініціатори проекту переконані, що Е-архів буде корисний дослідникам, історикам, студентам та аспірантам, усім, хто цікавиться історією України, СРСР та Центральної-Східної Європи у XX столітті, подіями періоду Другої світової війни, боротьбою народів СРСР за незалежність, історією тоталітарних режимів та репресій.

Електронний архів українського визвольного рухy — спільний проект Львівського національного університету імені Івана Франка, Центру досліджень визвольного руху з участю Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького". Його підготовка тривала три роки.

Дивіться також інші матеріали ІП за темою "Архіви"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.