ПОМЕР ОСТАННІЙ ПОЛКОВНИК УПА

Сьогодні на 92-му році життя помер полковник УПА, кавалер Золотого хреста бойової заслуги Василь Левкович. Левкович був останнім із живих командирів УПА такого рангу.

Про це "Історичній Правді" повідомили в Центрі досліджень визвольного руху. 

Полковник Василь Левкович (6.02.1920 — 13.12.2012) — один із 32 нагороджених військовою нагородою УПА "Золотий хрест бойової заслуги".

Від часу вступу в УПА у березні 1943 року пройшов шлях від чотового до командира Воєнної округи "Буг", у лютому 1946 року отримав високе звання майора Повстанської армії. А наприкінці того ж року йому присвоєно звання полковника, яке командування армії присвоїло посмертно, вважаючи його загиблим.

17 грудня 1946 року чекісти оточили його криївку, звідки витягли тіло отруєного димом командира. Слідство тривало близько року, Левкович був ув’язнений в тюрмі "на Лонцького" у Львові та слідчій в’язниці МГБ у Києві на Короленка (тепер Володимирська).

22 липня 1947 року Військовий трибунал військ МВД Київської області засудив Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. Він повністю відсидів строк покарання і був звільнений з Дубравного табору щойно 7 грудня 1971 року.

 Василь Левкович після Другої світової. Фото з архіву ЦДВР

Навіть вийшовши на волю, продовжив свою боротьбу з радянською владою, вимагаючи перегляду вироку і визнання його військовополоненим, а не злочинцем. До здобуття незалежності України не визнавав себе громадянином СРСР, узявши паспорт лише незалежної України.

Василь Левкович помер у Львові 13 грудня 2012 року на світанку.

Василь Левкович

Прощання з полковником Василем Левковичем відбудеться у Львові в суботу 15 грудня о 12:00 у храмі апостолів Петра і Павла УГКЦ (Львів, вул. Театральна, 11 (костел Єзуїтів)).

На прощанні будуть присутні керівництво міста та області, директор Національного музею "Тюрма на Лонцького" Руслан Забілий, родина полковника: дружина Ярослава, підпільниця, політв’язень, їхні діти і внуки, працівники Національного музею "Тюрма на Лонцького".

Як відомо, останній командир УПА генерал-хорунжий Василь "Леміш" Кук помер у Києві у вересні 2007 року.

Дивіться також пропагандистські матеріали УПА:

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

"Наше ставлення до російського народу"

Плакати, листівки та облігації. ФОТО

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.