Відкрили пам'ятник князю, який загинув від рук демонстрантів. ФОТО

В історичному центрі Чернігова, на Валу біля Спасо-Преображенського собору відкрито пам’ятник благовірному Ігорю Ольговичу - великому князю Київському у XII сторіччі, який був при владі 12 днів.

Про це повідомляє pik.cn.ua.

У відкритті пам’ятника взяли участь місцеві чиновники і керівники органів самоврядування.

"Віднині на території колишнього князівського Дитинця... буде височіти пам’ятник державному мужу", - йдеться в повідомленні прес-служби Чернігівської облдержадміністрації. Князя Ігоря називають "людиною високої моралі і культури", яка "великою вірою в Бога, своїми благими справами заслужила світлу пам’ять нащадків".

 Монумент встановили за кількадесят метрів від пам'ятника Івану Мазепі. Тепер Вал стане ще більш привабливим для туристів

"Життя та діяльність подвижника припала на важкі часи жорстокої боротьби за княжіння у стольному граді Києві, - зазначив у виступі на відкритті пам'ятник голова Чернігівської ОДА Володимир Хоменко. - Проте князь Ігор, прийнявши схиму, відмовився від братовбивчої війни, чим продемонстрував яскравий зразок християнського благочестя".

Чин освячення пам’ятника Ігорю Чернігівському здійснив архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський (УПЦ МП) Амвросій.

 Фото: sivertime.com.ua

Ігор Ольгович - син чернігівського князя Олега Святославича. У 1146 році отримав у спадок від брата Всеволода Ольговича титул великого князя Київського. Пообіцяв київському віче не притискати права городян. Опоненти-бояри закликали на княжіння Ізяслава Мстиславовича (з нинішнього Переяслава-Хмельницького), який переміг військо Ігоря в битві.

Загалом княжіння Ігоря тривало менше двох тижнів. Ізяслав посадив політичного супротивника у "поруб". В ув'язненні Ігор важко захворів і йому дозволили постригтися в ченці.

Князя Ігоря саджають у "поруб". Малюнок з Радзивіллівського літопису

1147-го року, під час масових заворушень проти Ізяслава у Києві, натовп увірвався у Київський Федорівський монастир (був розташований між нинішніми Володимирською, Десятинною і Великою Житомирською вулицями) і схопив Ігоря. Князя-ченця було вбито, його тіло волочили вулицями. З 1150 року мощі князя покладено в Чернігові.

Почитання Ігоря Ольговича розпочалося ще в Середньовіччя, зараз він вшановується православною церквою як святий у лику благовірного (титул, який надається монархам за праведне життя).

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.