ВИЙШОВ РОСІЙСЬКИЙ ПЕРЕКЛАД БЕСТСЕЛЕРУ НАТАЛІ ЯКОВЕНКО. Фото

Книга професора НаУКМА Наталі Яковенко "Нарис історії середньовічної і ранньомодерної України" перекладена російською мовою і видана в Москві.

Про це повідомляє видавництво "Новое литературное обозрение", яке й видало працю.

Авторизований переклад з української здійснив Владімір Рижковскій, науковий редактор - український історик Олексій Толочко.

В анотації до російського видання повідомляється, що оповіданням про страждання народу, спраглого знайти свою державу, Яковенко протиставляє історію України як тривалий процес цивілізаційних зустрічей (Заходу і Сходу, православ'я та ісламу, католицтва і православ'я) і результат взаємодії і конфліктів різних держав, етнічних і соціальних груп, що творили неповторні культурні обриси того, чому судилося стати нинішній Україні.

 Обкладинка російського видання. Під нею - 768 сторінок

"У світлі цієї концепції знаходять нове і різнобічне трактування також і дискусійні вузли спільної україно-російської історії, - повідомляє російське видавництво. - Кому належить спадщина Давньої Русі? Чи була Переяславська рада 1654 р. "возз'єднанням"? Як пояснити суперечності особистості Івана Мазепи?"

На думку росіян, строгість наукового опису і витонченість стилю роблять книгу Яковенко одночасно і серйозним, і захоплюючим читанням: "Наразі це найповніший з опублікованих російською мовою вступ до передмодерної історії України, який може слугувати навчальним посібником".

"Нарис історії cередньовічної та ранньомодерної України" - книга Наталі Яковенко, яка розповідає про події на території України з IX до кінця XVIII сторіч. Вперше видана в 1997 році, вона зазнала вже чотирьох перевидань.

Одне з українських видань

За оцінкою "Критики" - українського видавця праці - це "нормальна історія звичайного народу, не ганебніша й не героїчніша від інших, і її можна пропонувати широкому світові, з якого добрі чи погані вітри занесуть нових, прихильних чи неприхильних, читачів, зокрема з-поміж старих родичів, і їхня обізнаність чи необізнаність із нашою історією стане нарешті проблемою їхньої освічености, а не нашої повноцінности, яку щоразу чомусь треба доводити – хоч би й самим собі".

Читайте також інтерв'ю Наталі Яковенко для "Історичної Правди"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.