Велика Васильківська вулиця в Києві залишається Червоноармійською

На вулиці Великій Васильківській у Києві невідомі особи змінили дорожні знаки і таблички з новою-старою назвою - "Червоноармійська".

Про це заявив депутат Київради від БЮТ, голова комісії Київради з питань культури та туризму Олександр Бригинець.

Бригинець допускає, що це вказівка виконавчого органу КМДА.

За словами депутата, питання про повернення назви вул. Червоноармійська не розглядалося ні сесією, ні на президії Київради, ні на засіданні профільної комісії.

Бригинець додав, що вулиця вже давно і звично називається Великою Васильківською. І замість того, щоб закінчити процедуру перейменування вулиці, якщо в цьому є потреба, "влада демонструє свою любов до тоталітарного минулого".

 

На думку депутата, влада штучно створює гуманітарний конфлікт, щоб відвернути увагу людей від економічних проблем міста і країни.

Велика Васильківська вулиця існує в Києві з першої половини XIX сторіччя. В 1919 році була перейменована на Червоноармійську.

У вересні 2005 року комісія з найменувань та пам'ятних знаків КМДА прийняла рішення про підтримання пропозиції про повернення Червоноармійської вулиці назви Велика Васильківська. Однак рішення Київради з цього питання не було прийнято, тобто фактично перейменування не відбулося.

Черговий проект повернення Червоноармійській вулиці історичної назви Велика Васильківська у листопаді 2011 року не був підтриманий депутатами Київської міської ради.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.