Українські пошуковці хочуть співпрацювати з державою

За минулий рік офіційні пошукові організації України провели понад 350 пошукових експедицій, знайшли останки близько 1000 загиблих, повернули імена більш ніж 50 полеглих, та ще 6000 імен завдяки їх роботі було занесено до Книги пам'яті.

 

Такі попередні підсумки роботи оприлюднив голова ВГО "Союз "Народна пам'ять" Ярослав Жилкін.

"Результати могли б бути ще більш вражаючими, якби участь держави в пошуковій роботі було більш активними, - переконаний лідер пошукового руху.

2011 року українські пошуковці об'єдналися у Всеукраїнську організацію та зуміли привернути увагу держави до своїх проблем.

У серпні минулого року підписано меморандум про співробітництво з Державною архівною службою України. Це не тільки спростило доступ пошуковців до архівних матеріалів та найбільшої в СНД бази Центрального архіву Міноборони Росії в Подольську, а й дозволило вдосконалити роботу самих архівних установ.

"З ініціативи ВГО "Союз "Народна пам'ять" при міністерстві створено робочу групу з представників пошукових організацій, спеціалізованих підприємств, істориків та представників органів охорони культурної спадщини більшості областей України, - повідомив Жилкін. - Першочергові завдання робочої групи - реформування Державної міжвідомчої комісії та вдосконалення пошукового законодавства".

Державна міжвідомча комісія видає дозволи на проведення польових пошукових робіт. Цього року жодного дозволу ще не отримано.

Пошуковці сподіваються, що найближчим часом зміниться ситуація і з роботою регіональних комісій з увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій, які зобов'язані співпрацювати з пошуковцями в регіонах. У налагодженні такого співробітництва може допомогти досвід Росії, про який на конференції розповів представник Міноборони РФ Андрій Таранов.

Усі погоджувальні документи на право розкопок і ексгумацію російські пошуковці отримують у місцевих органах влади. В кожному регіоні працює лише одна офіційна пошукова організація, уповноважена місцевою владою. В даний момент в Росії вносяться зміни до законодавства про увічнення пам'яті загиблих при захисті Вітчизни, які дозволять державі фінансувати діяльність громадських пошукових організацій.

В Україні лише готується до прийняття Закону "Про увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій". Перший заступник міністра регіонального розвитку, будівництва і ЖКГ Олександр Аліпов закликав пошуковців подавати свої пропозиції щодо проекту цього закону, а також до програми роботи Державної та регіональних комісій з увічнення пам'яті жертв війни та політичних репресій.

ВГО "Союз "Народна пам'ять" також розвиває співпрацю з Міжнародною службою пошуку, яка базується в Німеччині.

Як розповіла на Всеукраїнській конференції пошуковців представник служби Вероніка Виборнова, тут зберігаються персональні дані про більш ніж 15 мільйонів осіб - в'язнів концтаборів, військовополонених, остарбайтерів. Однак кількість запитів з країн СНД мізерна - люди просто не знають про цей архів. Відтепер багато хто зможе дізнатися про долю своїх загиблих і зниклих родичів.

 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.