11 з 15 православних ієрархів Болгарії були агентами спецслужб

Більшість членів синоду Болгарської православної церкви працювали на службу безпеки соціалістичної Болгарії. Дехто з них був штатним працівником зовнішньої розвідки, інші підпорядковувалися відділу, який боровся з "ідеологічними диверсіями".

Про це повідомляє "Ґазета виборча" з посиланням на звіт болгарської парламентської комісії, яка досліджує архіви спецслужб.

11 з 15 імен вищих ієрархів БПЦ співпрацювали з комуністичними спецслужбами. Більшість із них були завербовані у 1970-их і на початку 1980-их.

Не мають власного досьє в архівах соціалістичної служби держбезпеки тільки четверо священиків: 97-річний патріарх БПЦ Максим, Ловчанський митрополит Гавриїл, Пловдивський митрополит Миколай і Доростольський митрополит Амвросій.

Всі інші митрополити, поміж них і митрополит США, Канади й Австралії Йосиф, мають в архівах теки як співробітники спецслужб.

Пам'ятник Третьому Українському фронту в Софії розмалювали під комікси (ФОТО)

Митрополит Західної і Центральної Європи Симеон був штатним працівником 1-го відділу СБ соціалістичної Болгарії (зовнішня розвідка). Ще три митрополити, в тому числі й американський Йосиф, співпрацювали з цим відділом.

Решта ієрархів з оприлюдненого списку підпорядковувалися 6-му відділу СБ, який займався "боротьбою з ідеологічними диверсіями". Дехто зі священників раніше протестував проти того, щоб Болгарська православна церква підлягала люстрації.

За даними комісії, секретними агентами були також муфтій болгарських мусульман і 5 із 29 членів Вищої мусульманської ради. На СБ також працював ординарій Католицької дієцезії Софії та Пловдиву.

Хоча люстраційні заходи не стосуються представників церкови, з ініціативою релігійної люстрації виступили у 2011 році молоді священники Пловдивської єпархії на чолі з 42-річним митрополитом Миколаєм - наймолодшим членом синоду.

Люстрація в Україні зачепила б найвпливовіших людей

Нагадаємо, у липні 2011 року польські ЗМІ оприлюднили список дипломатів, які співпрацювали зі спецслужбами соціалістичної Польщі.

У червні 2011 року Грузія прийняла закон про проведення люстрації, який передбачає встановлення посадових обмежень для працівників спецслужб і партійних та комсомольських очільників.

У травні 2011 року Литва почала оприлюднювати прізвища людей, які співпрацювали з КГБ у радянські часи.

У березні 2011 року голова Українського інституту національної пам'яті Валерій Солдатенко заявив в інтерв'ю "Історичній Правді", що завдання провести люстрацію не ставилося перед керівництвом УІНП ані президентом Ющенком, ані нинішньою владою.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.