Мінкульт відкриє пам'ятну дошку керівнику кіношників УРСР

В четвер, 19 січня о 14:00 у київському Будинку кіно відбудеться урочисте відкриття меморіальної дошки Тимофію Левчуку з нагоди 100-річного ювілею від дня його народження.

Про це повідомляє прес-служба Мінкультуризму.

У відкритті візьмуть участь Міністр культури Михайло Кулиняк, кінорежисер Микола Мащенко, голова Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, кінематографічна спільнота.

Тимофій Васильович Левчук (1912-1998) – український кінорежисер, народний артист України, народний артист СРСР, професор, лауреат Шевченківської премії. З 1963 року до початку 1990-х обирався першим секретарем правління Союзу кінематографістів України.

Народився в селі Бистрівка Житомирської області. У 1930 р. закінчив Коростишівський педагогічний технікум, а у 1934 р. – Київський кіноінститут, отримавши спеціальність "кінорежисер". Від 1935 р. його творча доля пов’язана з Київською кіностудією ім. О.П.Довженка.

"Дума про Ковпака" Левчука - український радянський блокбастер

Починав у середині 1930-х років в якості асистента режисера у фільмах "Прометей" Івана Кавалерідзе та "Вершники" Ігоря Савченка.

У період 1946-1955 років зняв низку документальних фільмів – "Київ", "Гоголь", "Зоря над Карпатами" – та екранізував театральні вистави "В степах України", "Калиновий гай", "Полум’я гніву".

Режисер художніх фільмів "Іван Франко" (1956), "Киянка" (1958), "Закон Антарктиди" (1963), "Два роки над прірвою" (1967), "Помилка Оноре де Бальзака" (1969), трилогія "Дума про Ковпака" (1973-1976), "Від Бугу до Вісли" (1980), "І в звуках пам'ять відгукнеться…" (1986) та інші.

Читайте також: "Найпопулярніші фільми Української РСР і решти Союзу"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.