Вулицю Малиновського на Оболоні перейменують в Архипенка

Комісія з питань найменувань та пам'ятних знаків виконавчого органу Київради підтримала пропозицію перейменувати вулицю маршала Малиновського в Оболонському районі міста Києва на вулицю Олександра Архипенка.

Про це повідомив член комісії, депутат Київради Олександр Бригинець.

"Олександр Архипенко - одна з ключових постатей в українській культурі ХХ ст. і велика ганьба, що до цього часу на його честь не названо в Києві вулицю. Звичайно, більш правильно було б назвати на його честь вулицю Толстого, на якій він виріс, але для того, щоб уникнути напруги в суспільстві і не ображати політиків-русофілів, на його честь буде названо вулицю, яка не існувала за його життя - вулицю радянського воєначальника маршала Малиновського, який ніколи не воював і не служив у Києві", - зазначив Бригинець.

У грудні 2010 року Бригинець заявляв, що сусідні з вулицею Малиновського вулиці угорських комуністів Мате Залки і Лайоша Гавро на Оболоні будуть перейменована на честь Романа Шухевича і Ярослава Стецька. Вулиці досі не перейменовані.

У травні 2011 року на вулиці Малиновського відкрили пам'ятник киянам, які служили офіцерами в Армії УНР.

Олександр Архипенко - український скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об′єднання Митців Українців Америки. Народився в Києві 11 червня 1887р. У 1902-1905 роках навчався в Київському художньому училищі.

Олександр Архипенко. "Жінка, яка розчісується" (1914). Єрусалимський музей (Ізраїль)

У 1920-1930-х рр. брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам′ятниками Т. Шевченку, І. Франку, кн. Володимиру Святославичу для парку в м. Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок.

Родіон Малиновський - український радянський полководець. Народився в Одесі, воював у Першій світовій у складі Російської імператорської армії та Французького іноземного легіону, мав численні нагороди. У 1919 вступив до лав Червоної армії. Брав участь у громадянській війні в Іспанії як військовий радник.

Під час Другої світової - командир армії під Сталінградом, потім командуючий Третім і Другим Українськими фронтами. Звільняв від нацистів південь України, Молдавію, Румунію, Угорщину, Австрію. Маршал СРСР, двічі Герой Радянського Союзу. Розгромив японську армію на Далекому Сході.

Міністр оборони СРСР (1957-67) - залишався на цій посаді найдовше з усіх міністрів оборони.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.