Спецпроект

У Бабиному Яру вшанували євреїв, українців, ромів та інших жертв

Створений з ініціативи Київської організації Товариства "Меморіал" Громадський комітет вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру організував 29 вересня скорботне покладання квітів та панахиду.

Про це "Історичній Правді" повідомили представники комітету.

Панахиду до 70 роковин початку масових під рясним дощем відслужив патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет у співслужінні з ієрархами Української Греко-Католицької Церкви та в супроводі багатьох архієреїв і священиків УПЦ Київського Патріархату.

Спільна молитва просто неба об'єднала родичів та родичів жертв Бабиного Яру - зокрема, нащадків загиблих з числа ромської громади та учасників українського націоналістичного руху.

Попри негоду до пам'ятника загиблим мирним жителям і військовополоненим прийшли близько тисячі осіб.

Серед присутніх - українські  громадські та політичні діячі, науковці, зокрема, відомі історики, ветерани збройних сил, учасники правозахисного руху, активісти громадських організацій та політичних партій, а також представники єврейської громади.

Про розстріляних у Бабиному Яру українських націоналістів

Учасники панахиди висловили здивування діями влади, яка не вшанувала місце загибелі десятків тисяч людей: "29 вересня вже давно стало датою офіційного вшанування жертв Бабиного Яру, але сьогодні біля пам'ятника загиблим мирним жителям і військовополоненим - будівельне сміття і залиті водою ями і жодного вінка від керівників держави й міста, мовби й не було 29-30 вересня 1941 року!"

По завершенні панахиди патріарх очолив ходу до хреста, вшанував пам'ятні знаки ромам і жертвам нацизму. Скорботний захід увінчала молитва біля пам'ятного хреста розстріляним членам ОУН і поетесі Олені Телізі, де присутні ухвалили спорудження на цьому місці церкви.

Близькі загиблих, громадськість, активісти політичних партій  поклали квіти та вінки до пам'ятних хрестів  Олені Телізі та розстріляним членам ОУН, розстріляним православним священикам, до пам'ятного знаку жертвам Голокосту євреїв "Мінора", до каменя пам'яті ромів, до монументів розстріляним дітям, жертвам Сирецького концтабору та інших пам'ятних місць Бабиного Яру.

Раніше Громадський оргкомітет вшанування жертв Бабиного Яру заявив, що урядовий комітет з підготовки та проведення заходів до 70-х роковин трагедії Бабиного Яру застосував принцип сегрегації, поділивши мучеників нацизму за походженням на обраних, гідних поминання, та другорядних.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.