Анонс: "Знищений Хрещатик - ми пам'ятаємо". 70 років терактам

Завтра відбудеться громадська акція "Знищений Хрещатик: ми пам'ятаємо", присвячена терористичним актам радянського підпілля в окупованому нацистами Києві.

Про це "Історичній Правді" повідомили організатори заходу з громадянського руху "Простір свободи".

Акція відбудеться 23 вересня о 19:00, збір на розі Хрещатика й Прорізної.

ІП наводить витяги з офіційного анонсу акції:

"70 років тому уперше в світі масово заміновано і після вступу німецьких військ до Києва підірвано житлові будинки разом з людьми. Нищення центру української столиці розпочалося 24 вересня 1941 року з вибуху на розі Хрещатика й Прорізної, що зруйнував один із найкращих будинків Києва роботи архітектора Городецького. Невдовзі така ж доля спіткала весь центр міста.

Хрещатик і значну частину вулиць Прорізної, Городецького, Лютеранської, Інститутської, Заньковецької та Грушевського було перетворено на суцільне згарище з руїнами будинків у стилі модерн, неоренесанс, класицизм, необароко-рококо.

Вибухами й пожежами в Києві знищено 324 житлових і адміністративних будівлі. Неможливо достеменно встановити кількість загиблих, але мова може йти про тисячі жертв.

Близько 50 000 киян залишилися без даху над головою. Ще за кілька тижнів комуністи підірвали святиню світового значення - Успенський Собор Києво-Печерської Лаври разом із пантеоном київських князів та митрополитів і безліччю мистецьких скарбів.

Українська держава досі не дала належної оцінки безпрецедентному злочину, а пам'ять загиблих не вшановано.

Напередодні 70-річчя трагедії ми зберемося разом, щоб згадати про ті трагічні події і вшанувати пам'ять загиблих.

23 вересня о 19.00 ми прийдемо на Хрещатик, згадаємо трагедію 1941 року - подивимося фото і документальний фільм, послухаємо істориків, запалимо свічку пам'яті. А також підемо до приміщення Київради, щоб вимагати від влади:

1. Належно висвітлювати знищення Хрещатика й Успенського собору Лаври та інші військові злочини СРСР в освітніх та інформаційних програмах;

2. Встановити меморіал у пам'ять про киян, загиблих від комуністичних терактів, та пам'ятні таблички на місті знищених будівель;

3. Прибрати з назв київських вулиць імена людей, причетних до знищення центру міста в 1941 році;

4. Щороку на належному рівні вшановувати пам'ять загиблих".

Акція є громадською і проводиться без партійної пропаганди і партійної символіки.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.