Спецпроект

Держархів допоможе шукати загиблих у Другій світовій

Державна архівна служба України та Всеукраїнська громадська організація пошуковців "Союз "Народна пам'ять" підписали меморандум про співробітництво в пошуку загиблих жертв війни та політичних репресій.

Про це ІП повідомила прес-служба ВГО "Союз "Народна пам'ять".

Підписи на документі поставили голова ДАСУ Ольга Гінзбург та голова організації пошуковців Ярослав Жилкін.

За словами Гінзбург, надзвичайно корисною та цікавою для пошукових організацій буде інформація, що зберігається в обласних архівах. Згідно з меморандумом, обласні архівні установи також будуть включені у співпрацю з громадськими пошуковими організаціями.

Окрім того, ДАСУ як державна установа має угоди з архівними установами різних країн та може отримувати від них різноманітну інформацію:

"При цьому на наше звернення архіви інших країн відповідають значно швидше, ніж на запити фізичних осіб. Якщо, наприклад, в Центральному архіві Міноборони Росії в місті Подольську наш запит може бути опрацьований протягом 10 днів, то на такий же запит від простого громадянина можуть відповісти через три місяці".

"В рамках роботи за цим меморандумом ми зможемо вибудувати такий ланцюжок: фізичні особи, що шукають своїх загиблих родичів, можуть звертатися по допомогу до ВГО "Союз "Народна пам'ять", а громадська організація у свою чергу - до нас, - зазначила Гінзбург. - Таким чином спільними зусиллями ми зможемо зробити набагато більше у справі увічнення пам'яті загиблих".

"За останніми даними, які мені вдалося з'ясувати, у нас близько 6 млн. зниклих без вісти під час Великої Вітчизняної війни. В жодної країни світу немає такої кількості, - повідомив голова правління ВГО "Союз "Народна пам'ять" Ярослав Жилкін. - А вони насправді не зникли, вони загинули і лежать десь в окопах, землянках, бліндажах. Ми знаходимо їх там, де їх смерть застала".

Жилкін зазначив, що не всіх знайдених вдається ідентифікувати, лише приблизно одного зі ста. За допомогою співпраці з архівами пошуковець сподівається покращити цю статистику і повернути імена значно більшій кількості загиблих.

За словами Ярослава Жилкіна, понад 50% роботи пошуковців - це саме робота в архівах: пошук та уточнення місця тих чи інших подій, кількості їх учасників, кількості загиблих, місць поховань тощо.

Тепер не лише архіви будуть сприяти більшій ефективності польових пошукових робіт, а й пошуковці зможуть збагачувати архіви досі невідомими фактами, які часто з'ясовуються в ході польових експедицій та фіксуються у звітах пошуковців.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.