Спецпроект

Борець з українцями не приїхав до Львова через "Історичну Правду"?

Сьогодні у Львові на Личаківському цвинтарі перепоховали архієпископа Теодоровича, який перед війною очолював галицьких християн вірменського обряду.

Перепоховання відбулося на "цвинтарі орлят" (поляків, які загинули у боях з військами ЗУНР у 1918-19 роках), повідомляє "Вголос".

Участь у заході взяли архієпископ Варшави Казимеж Нич, католицький архієпископ Львова Мечислав Мокшицький, заступник міського голови Львова Василь Косів та інші.

Анонсований краківський священик і антиукраїнський публіцист Тадеуш Ісакович-Залєський не приїхав.

Як повідомила сьогодні "Жеч Посполита", Ісакович-Залєський вирішив залишитися в Польщі після публікації новини про його приїзд на "Історичній Правді".

"Особливого жалю за тим, що ксьондз не приїхав, не відчуваю, - цитує "Жеч Посполіта" секретаря Ради охорони пам'яті боротьби та мучеництва (державний орган при міністерстві культури Польщі) Анджея Кунерта. - Хоч Ісакович-Залєський і доклався до реалізації цієї урочистої події, але безпідставно закидав, нібито ми приховуємо інформацію про поховання".

Представники української влади побоювалися, що поляки влаштують політичну демонстрацію під час заходу, тож Рада охорони пам'яті попросила, щоб поховання мало винятково релігійний характер, а на кладовищі не виступали з промовами.

Нагадаємо, що намагання перепоховати архієпископа Теодоровича на "цвинтарі орлят" тривають вже кілька років. Похованого у 1938 році на Личакові лідера львівських вірмен таємно ексгумували на початку 1970-их років його вихованці, перенісши останки до іншого склепу на комунальному цвинтарі Львова.

Через спротив українських націоналістів переговори з львівською владою щодо перепоховання тривали роками. Зрештою вона все ж дала свою згоду.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.