Спецпроект

Одеська влада хоче перейменувати площу Незалежності

Керівництво Одеської міськради має намір перейменувати площу Незалежності, повідомив сьогодні на брифінгу перший заступник міської голови Сергій Черненко.

Як передає кореспондент УНІАН, за словами Черненка, "питання про перейменування однієї з центральних міських площ мало розглядатися вже на сьогоднішньому виконкомі міськради, але було знято з обговорення - проект рішення відправлено на доопрацювання".

Перший віце-мер уточнив, що керівництво міста планує перейменувати площу Незалежності на площу ім. Бориса Дерев'янка на честь редактора газети "Вечерняя Одесса", який загинув 14 років тому від кулі кілера.

"Справа в тому, - сказав він, - що Дерев'янко працював у районі нинішньої площі Незалежності (до проголошення державної незалежності України іменувалася площею 50-річчя СРСР). І я вважаю, що буде нормально і правильно, якщо ця площа буде перейменована на честь Бориса Дерев'янка, а існуючу площу ім. Дерев'янка (колишня площа Конституції СРСР) - на площу Незалежності".

Нагадаємо, що через три місяці Україна святкуватиме 20-річчя Незалежності.

Керівництво Одеської мерії також планує перейменувати вулицю Затишну в Уютну, вулицю Скісну - в Косвeнну, вулицю Івана і Юрія Лип у мікрорайоні Ближні Млини - у вулицю Федора Пішеніна.

Це викликало хвилю протестів городян проти політики нинішнього мера Олексія Костусєва, який народився в Сахалінській області Росії, але іменує себе "корінним одеситом".

Костусєв привітав одеситів плакатами з зображенням румунських окупантів

"Влада намагається нав'язати одеситам думки на ідеологічні теми, щоб відвернути їхню увагу від дійсно нагальних питань - тарифів і цін.., - пише газета "Свободная Одесса". - І свою організаційну і адміністративну недолугість намагаються прикрити фіговим листком із червоних прапорів, георгіївських стрічок і радянських пісень".

У березні 2011 року саме в Одесі місцева влада першою серед інших населених пунктів України проголосувала за вивішення на День Перемоги червоного прапора.

У квітні 2011 року Одеська міськрада проголосувала за додання до герба міста Зірки Героя СРСР. За словами Костусєва, про це його "попросили ветерани".

В оприлюдненій нещодавно заяві інтелігенції Одеси - зокрема, двадцяти найбільш авторитетних одеських учених-істориків - наголошується, що "дії ряду одеських політиків йдуть врозріз з деклараціями президента України Віктора Януковича..." Автори заяви висловлюють переконання, що "жоден український топонім, пам`ятник, меморіальна дошка в Одесі не мають бути скасовані".

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.