Спецпроект

До Львова збирається приїхати "борець з українцями" з Польщі

На 7 червня у Львові на Личаківському цвинтарі призначене перепоховання останків архієпископа Теодоровича, який перед Другою світовою війною очолював християн вірменського обряду. Мешканці Львова остерігаються скандалу через нелегітимність перепоховання та присутність на ньому одіозного Тадеуша Ісаковича-Залеського.

Перепоховальна урочистість розпочнеться із жалобної меси, яку на "цвинтарі орлят", де планують перепоховати останки Теодоровича, відслужить архієпископ Мечислав Мокрицький та кардинали, що приїдуть із Польщі, повідомляє ЗІК з посиланням на "Rzeczpospolitu".

Окрім того очікується прибуття із Польщі великої делегації парламентарів, оскільки сам Теодорович був не тільки польським патріотом, а й сенатором.

Найбільшим скандальним виглядає те, що до Львова 6-7 червня може приїхати відомий своїми антиукраїнськими настроями Тадеуш Ісакович-Залеський, котрий також признається до вірменської крові. "Це визначна подія не тільки для вірмен, а й усіх християн. Архієпископ Теодорович був вірменського походження, але разом із тим видатним польським патріотом", – стверджує ксьондз Ісакович-Залеський.


Намагання перепоховати архієпископа Теодоровича на "цвинтарі орлят" тривають вже кілька років. На львівському некрополі стоїть нагробок із хрестом і табличкою з іменем архієпископа, але могила вже кілька десятиліть порожня, бо похованого у 1938 році Теодоровича, таємно ексгумували на початку 1970-их років його вихованці, перенісши останки до іншого склепу на комунальному цвинтарі Львова.

Через спротив українських націоналістів переговори із львівською владою щодо перепоховання тривали роками. Але в середині вона все ж дала свою згоду. Втім, конфлікт це не вирішило, оскільки рішення було затверджено без публічного розгляду питання, а зацікавленій стороні вдалося навіть обійти комісію з перепоховань.

ЗІК також зазначає, що для низки членів комісії є сумнівним, що останки, які перепоховають 7 червня на "цвинтарі орлят", справді належать архієпископу Теодоровичу.

Чимало львів’ян остерігаються, що нелегітимність процедури перепоховання може вилитися за присутності одіозного Тадеуша Ісаковича-Залеського на перепохованні неверифікованих останків єпископа Теодоровича в антиукраїнський скандал. Як відомо, ксьондз Ісакович-Залеський відомий своїми псевдонауковими дослідженнями багатьох аспектів українсько-польської історії .

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.