Спецпроект

Швейцарці і британці зацікавилися ідеєю Вінницької ОДА про музей у ставці Гітлера

Представники Великої Британії і Швейцарії вважають цікавим і соціально важливим створення історико-меморіального комплексу на території ставки "Вервольф" під Вінницею.

Як передає кореспондент УНІАН, про це вони повідомили у Вінниці під час семінару молодих мерів міст Східної Європи.

Зокрема, Посол Великої Британії в Україні Лі Тернер зазначив, що знає про існування такої експозиції і вважає, що це завжди буде цікаво для туристів: "Я знаю, що така експозиція є і це завжди буде цікаво для туристів. Тому що все, що стосується розвитку Другої Світової війни - завжди цікаво для наших громадян".

Директор Швейцарського бюро співпраці в Україні Мануель Єттер сказав, що питання створення подібного музею або меморіального комплексу у будь-якому випадку є надзвичайно чутливим з соціальної точки зору.

"Питання збереження пам`яті і сприйняття різними людьми історичної події може бути дуже соціальне чутливим, але я б хотів сказати, що ми підтримуємо ідею збереження людської пам`яті щодо трагічних подій, які відбувалися", - прокоментував Єттер.

Нагадаємо, що голова Вінницької обласної державної адміністрації Микола Джига наполягає на створенні туристичного маршруту до ставки Гітлера, який планується відкрити до дня Перемоги 9 травня 2011 року.

Голова ОДА стверджує, що обласний бюджет матиме 2% додаткового доходу після створення історико-меморіального комплексу пам`яті жертв фашизму на території ставки «Вервольф».

ДОВІДКА: Ставка Гітлера "Вервольф" (нім. Werwolf - "вовкулака") розміщувалася за 8 км на північ від Вінниці біля с. Коло-Михайлівка. Вона призначалася для управління військовими діями на Східному фронті, а деякі дослідники допускають, що і для подальших бойових дій у напрямі Ірану та Індії.

Будівництво велося з осені 1941 р., діяти ставка почала з квітня 1942; у березні 1944 р. напередодні німецького відступу ставку висадили у повітря.

"Вервольф" фактично був зменшеною копією головної ставки Гітлера "Вольфшанце" у Східній Прусії. Мала електростанцію, аеродром, водопостачання. Наземна частина - 81 дерев`яний будинок, підземна - три залізобетонні бункери, зокрема головний бункер Гітлера з товщиною стін 2,5 м, перекриттів - 4,5 м.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.