Спецпроект

В державну власність повернули палац, де знімалася "Молитва за гетьмана Мазепу"

Генеральна прокуратура України поновила права держави на пам'ятку архітектури національного значення - палац Румянцева-Задунайського, що знаходиться у селі Вишеньки Коропського району Чернігівської області.

Про це повідомляє прес-служба Генпрокуратури.

У січні 2011 року фактично виконано рішення Господарського суду м. Києва від 18 березня 2010 року, яким задоволено позов заступника Генерального прокурора України і за державою в особі Кабінету міністрів України визнано право власності на палац.

Балансова вартість повернутого об'єкта становить 84,3 млн грн.

Палац вибудовано до 1787 року на пагорбі біля річки Десна - його форму відносять до романтичної течії в стилістиці класицизму з повною відмовою від колон і використанням фантазійних, псевдоготичних і східних форм.

Повернення занедбаного палацу, де раніше був санаторій, у власність держави, дає шанс на залучення до нього туристичних потоків

Заокруглені одноповерхові галереї обмежують парадний двір, де височать дві великі, круглі вежі головного корпусу. Екзотичний план і зовнішні форми палацу в Вишеньках роблять його унікальним явищем в садибній архітектурі кінця XVIII сторіччя.

Саме у Вишеньках знімалася скандальна кінострічка Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу".

Є версія, що на березі Десни стоїть половина палацу. Другу половину, яка належала Кирилові Розумовському - останньому гетьману України (1750-1764 роки правління) - після сварки Катерини ІІ та Розумовського розібрали і перенесли в село Райгородок, де у 1820 р. з неї побудували Преображенську церкву.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.