Спецпроект

Українські музеї втрачають відвідувачів

Минулого року жодному ключовому музею чи заповіднику України не вдалося добитися значного підвищення відвідуваності.

Минулого року жодному ключовому музею чи заповіднику України не вдалося добитися значного підвищення відвідуваності.

Про це пише Уніан з посиланням на Comments.ua.

В основному відтік аудиторії музейники пояснюють відсутністю яскравих виставок, у чому звинувачують фінансово-економічну ситуацію в країні.

"У 2010-му у нас, на жаль, зменшився потік відвідувачів. Сталося це через кризу - не було гучних виставкових проектів, як у попередні роки (виставки робіт Ніко Піросмані, Пікассо і Гойї). У той час трьом нашим виставковим залам доводилося приймати по 1,5-2 тис. відвідувачів на день", - розповіла заступник гендиректора Національного художнього музею Марина Скирда.

За її словами, досягти таких самих результатів відвідуваності неможливо, виставляючи роботи українських майстрів, якими багаті фонди музею.

Зменшення потоку туристів спостерігають і в Державному історико-архітектурному заповіднику "Хотинська фортеця".

Примітно, що на відміну від попередніх років саме в 2010-му серед відвідувачів заповідника, нарешті, стали переважати українці, а не іноземці.

У заповіднику сподіваються, що в 2011 році потік відвідувачів зросте за рахунок проведення нових фестів - окрім традиційної "Битви націй" тут відбудеться ще й фестиваль, присвячений 390-річним роковинам Хотинської битви, святкування якої згідно з указом президента має відбутися на загальнонаціональному рівні.

Більшості ж музеїв вдалося зберегти відвідуваність, як, наприклад, Музею народної архітектури і побуту "Пирогове".

"Останні три роки ми стабільно йдемо в коридорі 230-250 тис. відвідувачів на рік. Під час великих свят, таких як Різдво або Масниця, незважаючи на кризу та інші чинники, до музею все одно приходить по 5-6 тис. чоловік на день", - розповів учений секретар установи Світлана Пономаренко.

За її словами, всього чотири-п`ять років тому "Пирогове" залучало лише близько 200 тис. відвідувачів на рік.

Рівно, з невеликим перевиконанням плану відвідуваності з року в рік, йде Національний музей Тараса Шевченка в Києві.

Трішки не дотяг до своїх докризових показників і Національний заповідник "Херсонес Таврійський".

Як пояснюють в заповіднику, в останньому кварталі різко скоротилася кількість проданих квитків у зв`язку з відкриттям другого входу на їх територію (другий вхід було відкрито для віруючих, які йдуть до Володимирського собору), однак ним користуються не лише парафіяни, а й всі охочі пройти до заповідника безплатно.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.