<?xml version="1.0" encoding="utf-8"?>
<rss version="2.0" xmlns:yandex="news.yandex.ru">
<channel>
<image>
<url>https://www.istpravda.com.ua/images/ip-logo1.gif</url>
<title>Історична правда</title>
<link>https://www.istpravda.com.ua</link>
</image>
<title>Історична правда</title>
<link>https://www.istpravda.com.ua</link>
<description/>

<item>
<title>На Одещині демонтували пам'ятник на честь російських військ</title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/20/166305/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua ()</author>




<category>Коротко</category>

<pubDate>Fri, 20 Nov 2026 19:52:33 +0200</pubDate>
<description>У Болградській громаді Одеської області демонтували пам’ятник, присвячений огляду військ Російської імперії імператором Миколою I у 1828 році. </description>
<fulltext>Про це повідомляє&amp;nbsp;видання "Махала".
"На жаль, Одещина поки є місцем, де імперських пам'ятників поки найбільше в Україні і роботи ще доволі багато", - прокоментував&amp;nbsp;співзасновник проєкту "Деколонізація. Україна" Вадим Поздняков.
Монумент стояв на південно-східній околиці Болграда, на виїзді в напрямку Одеси. Пам'ятний знак мав вигляд колони з хрестом на верхівці. На меморіальній табличці був напис російською мовою про те, що 21 травня 1828 року імператор Микола I у присутності представників іноземних держав оглядав із цього місця російські війська, які вирушали за Дунай.
Йдеться про події російсько-турецької війни 1828&amp;ndash;1829 років, під час якої війська Російської імперії переправлялися через Дунай.
Рішення про демонтаж ухвалили ще у вересні 2024 року. Воно стосувалося трьох об'єктів: бюста Олександра Пушкіна в міському парку, пам'ятника на місці огляду російських військ та пам'ятного знака на честь переправи російської армії через Дунай на автошляху Болград &amp;mdash; Ізмаїл.&amp;nbsp;




</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/20/166305/</guid>
</item>

<item>
<title>Внаслідок російської атаки на Київ постраждав Музей-архів преси</title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/20/166304/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua ()</author>




<category>Коротко</category>

<pubDate>Fri, 20 Nov 2026 13:09:11 +0200</pubDate>
<description>19 листопада внаслідок російської атаки у Києві постраждав  Музей-архів преси.</description>
<fulltext>Про це&amp;nbsp; повідомив історик, військовослужбовець Вахтанг Кіпіані.
"Під час актів терору по Києву російські покидьки поцілили дуже близько до Музей-архів преси. Вилетіли вікна. Найгірше, що поряд загинула людина", - написав на своїй торінці у Фейсбук Вахтанг Кіпіані.
Меценатка київського Музею-архіву преси&amp;nbsp;Оксана Маркарова повідомила, що у музеї вибито вікна, ніхто з працівників не постраждав.
"На жаль, купу вікон у нас в приміщенні Музею винесло і всередині теж все засипало склом. Співробітники і наші безцінні матеріали не постраждали. Все решта відремонтуємо", - повідомила Оксана Маркарова.
Музей-архів преси &amp;mdash; єдиний недержавний музей такого профілю в Україні, заснований істориком і журналістом Вахтангом Кіпіані у жовтні 2014 року. Проєкт працює на Подолі в Києві як дочірня ініціатива видання "Історична правда". Фонди музею налічують&amp;nbsp;понад 30 000 найменувань газет і журналів та кількасот тисяч одиниць зберігання &amp;mdash; від середини XIX століття до періоду перебудови й пізніших часів.&amp;nbsp;



</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/20/166304/</guid>
</item>

<item>
<title>АНОНС: Спеціальний показ художнього фільму "Голод 33" та зустріч з режисером </title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/20/166303/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua ()</author>




<category>Коротко</category>

<pubDate>Fri, 20 Nov 2026 12:57:12 +0200</pubDate>
<description>21 листопада Музей Голодомору запрошує на спеціальний показ першого українського повнометражного художнього фільму про Голодомор "Голод 33" та зустріч з режисером Олесем Янчуком. </description>
<fulltext>Стрічка є знаковою для українського кінематографу та важливою в загальноісторичному контексті. Прем'єра на телебаченні відбулася в ніч перед Всеукраїнським референдумом про незалежність &amp;ndash; 1 грудня 1991 року. Перегляд фільму став додатковим поштовхом до єднання нації та голосування за свободу. Здобуття Україною незалежності дозволило розпочати вивчення подій минулого. Зникнення цензури призвело до появи публікацій про сталінські репресії і навмисне організований Голодомор в Україні. Ще не було достатньо досліджень про події 1930-х років, не було ухвалено закон, що кваліфікує Голодомор як геноцид українського народу, проте молодий режисер Олесь Янчук взяв на себе сміливість обрати складну тему для першої кінокартини.
Основою фільму став роман Василя Барки "Жовтий князь" ‒ масштабний прозовий твір, присвячений злочину геноциду. Автор підготував працю в еміграції, опираючись на власні спогади та переживання. Він емоційно реалістично показав, як тоталітарна система знищує людей не тільки фізично, але й застосовує моральні тортури, руйнує систему цінностей, світогляд і віру. Під час заходу режисер стрічки Олесь Янчук розповість про особисте знайомство з Василем Баркою та дозвіл на екранізацію роману.
Дослідник Голодомору, історик Джеймс Мейс став головним науковим консультантом фільму. Він знявся в епізодичній ролі американського журналіста Волтера Дюранті. Ця сцена не потрапила в кінцевий варіант фільму, але присутні зможуть переглянути фотографії зі зйомок.
У 1991 році під час 1-го Всеукраїнського кінофестивалю у Києві фільм-драма отримав головний приз. У 2009 році стрічка здобула на Венсенському кінофестивалі, який фокусується на культовому кінематографі і класичних кінострічках, головний приз Анрі Ланглуа.
Спікери:
Олесь Янчук &amp;ndash; режисер, продюсер, сценарист, народний артист України;
Наталя Дзюбенко-Мейс &amp;ndash; письменниця (поетеса, прозаїк, публіцистка), вдова історика Джеймса Мейса;
Галина Сулима &amp;ndash; кіноакторка, виконавиця головної ролі (через відеозвернення).&amp;nbsp;
Модератор: Андрій Іванець &amp;ndash; провідний науковий співробітник відділу досліджень Голодомору та масових штучних голодів Музею Голодомору, к.і.н.
Коли: субота, 21 листопада о 16:00.
Де: Зала пам'яті Музею Голодомору (Київ, вул. Івана Мазепи 15-А).
Вхід вільний за попередньою реєстрацією. Зареєструватися можна за посиланням.



</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/20/166303/</guid>
</item>

<item>
<title>Премʼєра четвертої серії "Помаранчевої епохи" на Суспільному</title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/19/166302/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua ()</author>




<category>Коротко</category>

<pubDate>Thu, 19 Nov 2026 14:49:31 +0200</pubDate>
<description>Дивіться 21 листопада на Суспільному премʼєру четвертої серії документального серіалу "Помаранчева епоха", що розповідає про передумови та причини Помаранчевої революції, а також про її вплив на українське суспільство. </description>
<fulltext>114 округ, 89 дільниця, Донецька область. Проголосувало понад 104% громадян. Увечері 21 листопада штаб Януковича заявляє про перемогу.&amp;nbsp; Віктор Ющенко заявляє про фальсифікацію та закликає людей до протесту. Починається Майдан.&amp;nbsp;
"Я чітко пам'ятаю свої емоції того дня: було відчуття огиди. Ввечері 21 листопада у Харкові на майдані Свободи прихильники Януковича організували бучне святкування своєї перемоги під супровід якоїсь дикої, злоякісної попси. Ніч я провів у харківському штабі Ющенка, допомагаючи паралельному підрахунку голосів. Вранці було ясно, що щось прихильники Януковича зарано почали святкувати. Але ще не було ясно, чи вийдуть люди протестувати проти масових фальсифікацій, які уся країна протягом минулої неділі спостерігала на дільницях. Це був поворотний момент: якщо люди вийдуть &amp;mdash; в України з'являється шанс на зміни. А як ні &amp;mdash; ми перетворюємося на Білорусь", &amp;mdash; розповідає автор проєкту Олександр Зінченко.&amp;nbsp;
Про події напередодні революції у фільмі розповідають: Богуміла Бердиховська, публіцистка, українознавиця; Марія Бурмака, співачка, громадська діячка; Микола Вересень, журналіст, у 2004 році ведучий "5 каналу"; Володимир В'ятрович, історик, у 2004 році активіст громадянської кампанії "Пора"; Степан Гавриш, політик, у 2002&amp;ndash;2006 роках народний депутат України; Євген Глібовицький, журналіст, у 2003&amp;ndash;2004 роках редактор і ведучий новин телеканалу "1+1"; Наталія Дмитрук, перекладачка жестової мов, у 2004 році перекладачка програми "Вісті" на Першому Національному; Оксана Забужко, письменниця; Євген Золотарьов, політик, у 2004 році активіст громадянської кампанії "Пора"; Сергій Жадан, поет, у 2004 році спостерігач на виборах у президенти України; Вахтанг Кіпіані, історик, журналіст, у 2004&amp;ndash;2005 роках редактор і ведучий програми "Подвійний доказ" на каналі "1+1"; Остап Кривдик, політолог, у 2004 році активіст громадянської кампанії "Пора"; Яцек Ключковський, дипломат, у 2004 році спецпредставник уряду Польщі в Україні; Світлана Кустова, адвокатка, співробітниця юридичного департаменту, виборчого штабу Віктора Ющенка; Андрій Магера, юрист, у 2004 році член Центральної виборчої комісії; Олексій Мустафін, журналіст, у 2002&amp;ndash;2005 роках шеф-редактор служби новин телеканалу "Інтер"; Дмитро Романюк, економіст, у 2004 році студент Прикарпатського університету; Наталія Старченко, історикиня; Тарас Стецьків, політик, у 2004 році член виборчого штабу Віктора Ющенка; Володимир Філенко, політик, у 2004 році член виборчого штабу Віктора Ющенка, та Дмитро Чекалкін, медіаменеджер, співавтор проєктів "Веселі яйця" та "Операція проФФесор".&amp;nbsp;
Дивіться прем'єру четвертого епізоду "Помаранчева епоха. Чи вийдуть люди?" 21 листопада о 21:30 на Першому каналі Суспільного та з 13:00 21 листопада на ютуб-каналі Суспільне Документалістика. Перші три серії можна подивитися на ютуб-каналі Суспільне Документалістика.&amp;nbsp;&amp;nbsp;



</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/19/166302/</guid>
</item>

<item>
<title>Редакція Rayon.in.ua презентує журнал до 35-річчя Незалежності України</title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/19/166301/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua ()</author>




<category>Коротко</category>

<pubDate>Thu, 19 Nov 2026 08:36:06 +0200</pubDate>
<description>Редакція Rayon.in.ua презентує у Луцьку журнал для спільноти: перший номер присвятили 35-річчю Незалежності України.</description>
<fulltext>Над створенням журналу команда Району працювала приблизно пів року. Журналісти досліджували події на зламі 90-х років у тих областях, де працює мережа Rayon.in.ua. На сторінках видання знайдете історії про синьо-жовті прапори, які українці вивішували, ризикуючи свободою і життям; про шахтарів, які виходили на мітинги; про самвидави, що поширювали правду всупереч заборонам; про священників, які виводили храми з підпілля; про традиції, які зберігали українські родини. А ще &amp;ndash; про людей, рішення та події, які стали частиною спільного шляху до свободи.
Ідея видати журнал стала своєрідною подякою читацькій спільноті "Друзі Району" &amp;ndash; людям, які підтримали редакцію у складний період і продовжують це робити зараз. Отримати перший номер зможуть усі, хто підтримував редакцію і разово, і регулярно на будь-яку суму. Щоб отримати наступні випуски, що будуть виходити двічі на рік, треба долучитися до спільноти рівнем не нижче, ніж Фундатор.
У продажі цього видання не буде, але з нагоди дебютного представлення журналу, редакція робить виняток і один раз можна буде придбати журнал під час презентації.&amp;nbsp;&amp;nbsp;
Втілити задум допоміг грант Міжнародного фонду для відновлення українських медіа (IFRUM), який підтримує незалежні українські медіа.&amp;nbsp;
Коли: 20 листопада. Початок о 18:00
Де:&amp;nbsp;Музей сучасного українського мистецтва Корсаків за адресою: місто Луцьк, вулиця Івана Корсака, 1.
Вхід вільний за попередньою реєстрацією за посиланням.



</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/19/166301/</guid>
</item>

<item>
<title>Март Ніклус: "Дорогий мій Василю! Не вдалось нам більше з Тобою побачитись…" </title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/articles/2026/11/19/166300/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua (Наталія Загоруйко)</author>




<category>Тексти</category>

<enclosure url="/images/doc/4/d/4da775f-300.jpg" type="image/jpeg" length="44697"/>

<pubDate>Thu, 19 Nov 2026 07:01:39 +0200</pubDate>
<description>Василь Стус мав відбути 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Оскільки він помер, не відбувши й половини цього терміну, радянська держава буквально "тримала його під арештом" навіть після смерті. Лише завдяки шаленим зусиллям родин дисидентів та національно свідомих громадян тіло поета і його побратимів вдалося перевезти в Україну</description>
<fulltext>
Домовину поета Василя Стуса тримають колишні політв'язні. На передньому плані: Левко Лук'яненнко (ліворуч) і Михайло Горинь. За Горинем: Олесь Шевченко, В'ячеслав Чорновіл, Іван Кандиба
Фото: radiosvoboda.org

Видно, така доля України, що її найвидатніші сини мають по дві дати поховання. Днями вшанування їхньої пам'яті для нас стали 22 травня та 19 листопада.
Всенаціональна проща 1989 року
День 19 листопада 1989 року, коли у Києві здійснювали перепоховання видатних дисидентів, учасників Української Гельсінської групи Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, я пам'ятаю дуже добре. Восени того року родинні обставини склалися так, що Микола Горбаль після тривалого ув'язнення був нарешті звільнений і разом із дружиною Ольгою перебував у США з першим візитом. Дві старші сестри Ольги на цей час залишалися у Києві разом із двома онуками: моїй двоюрідній сестрі Олесі тоді було чотири роки, а мені в грудні мало виповниться п'ять.
Наша бабуся того дня залишила нас на свою старшу сестру Марію, яка щойно повернулася з лікарні, а сама доєдналася, щоб віддати шану замордованим у таборах суворого режиму видатним синам України.
Ця подія воістину стала всенаціональною прощею горбачовської доби перебудови. Попрощатися з українськими героями з'їхалися люди з усіх куточків країни. Історики називають різну кількість присутніх &amp;ndash; від тридцяти до ста тисяч, пояснюючи більшу цифру тим, що до траурної процесії постійно приєднувалися нові люди. Це була нечувана для того часу акція патріотичної єдності, адже ще зовсім нещодавно затримували навіть за покладання квітів біля пам'ятника Шевченку. Того вечора після поховання до тітки прийшли на ночівлю троє її знайомих із Вінниччини. Очевидно, що паломників тоді приймали не тільки в нас...

Люди тримають портрети дисидентів Стуса, Литвина й Тихого під час перепоховання в Києві
Фото: Український часопис

Перші уроки пам'яті та родинний спротив
Наступного дня, 20 листопада, наша бабуся Магда Угрин, дбаючи про патріотичне виховання онуків, відвезла нас на місце поховання, щоб і ми знали, де спочивають наші герої. Це був важливий крок, значення якого вона чітко розуміла &amp;ndash; і розуміли ми. Нам було дуже цікаво. Ці дитячі враження назавжди закарбувалися в пам'яті. Ми їй дуже вдячні за це. Вона подарувала нам відчуття причетності до цієї визначної події.
Пригадую радянські газети, на першій шпальті яких зверху був герб СРСР. Нам пояснили, що він означає: "Серп і молот &amp;ndash; смерть і голод". Одного разу, побачивши цю символіку на вулиці, я досить голосно поділилася своїми "знаннями" з дідусем. Дідусь аж зблід. Сам він потрапив до Кам'янця-Подільського лише завдяки тому, що його вдалося викрасти з колгоспу під час вербування на роботу. Це було в безпаспортну добу Хрущова, коли людям, формально вільним, насправді не дозволялося залишати межі свого району чи області. Прикметно, що вперше за ґрати у 18 років Юрій Литвин потрапив через протест проти колгоспного рабства&amp;hellip;
Так, місце поховання видатних дисидентів стало простором національного паломництва. Тридцять третій сектор на Байковому кладовищі має таке саме сакральне значення, як і Чернеча гора в Каневі.
Загалом нас часто брали на різні мітинги та демонстрації &amp;ndash; водили скрізь, бо до дитячого садочка ми не ходили. Ми мали власну домашню програму виховання. Мені імпонують слова Ю.&amp;nbsp;Шевельова про те, що всяке масове виховання готує функційну людину. Хвороба у ранньому віці, у рік чорнобильського 1986-го, позбавила мене цього казенного етапу соціалізації. До школи я пішла 1991 року&amp;hellip;
У квартирі бабусиної сестри М. Кондратович у Кам'янці-Подільському відбувалися зібрання активістів місцевого Руху. Вона завжди любила розповідати про свої допити у КДБ щодо нібито співпраці з академіком Андрієм Сахаровим. Щоразу вона щиро обурювалася: мовляв, що в неї &amp;ndash; простої жінки із середньою освітою &amp;ndash; могло бути спільного з науковцем світового рівня? Зрештою, коли ці наполегливі допитування їй остаточно надокучили, вона серйозним тоном попросила слідчих уважно слухати, взяти ручки й записувати: "Коли Сахаров створював водневу бомбу, я сиділа на скрині в його кабінеті, пила чай і мотиляла ногами".
Зрозуміло, що кадебістів передусім цікавила інформація про передачу самвидаву та зв'язки із Заходом, хоча пані Кондратович могла хіба що зберігати такі документи. Одного разу, коли її везли на допит у Москві, вона нишком з'їла нотатки з контактами правозахисників, які сестра застерігала не записувати, щоб не занапастити цих людей. Коли УГКЦ ще не мала в місті своєї церкви &amp;ndash; на початках не було навіть окремого приміщення &amp;ndash; священники кілька разів правили службу просто в нас удома: із важких томів радянської енциклопедії споруджували престол &amp;ndash; підставку для Євхаристичної чаші. Такі Богослужіння були і квартирі Ольги Стокотельної, які організовував Йосип Тереля.
Сніг, живі квіти та материнський плач
Мені дуже запам'яталися квіти, які були висаджені у формі квадратних хрестів на свіжих могилах (бабуся пригадує, що люди на похоронах несли, окрім квітів і вінків, багато вазонів, тож, можливо, це були саме вони). Мабуть, мене тоді здивувало незвичне поєднання снігу та живих квітів.
Ці чорно-білі кадри моєї пам'яті, яким уже понад три з половиною десятиліття, зафіксували також дві жіночі постаті у глибокій жалобі біля могил. Старша голосила: "Юра, мій Юра&amp;hellip; Нарешті ти є у мене, сину мій, нарешті ти у рідній землі, в Україні, в Києві". То оплакувала свою дитину Надія Антонівна Парубченко, а її втішала значно молодша за віком жінка. Пані Надія прийшла наступного дня провідати могилу сина, якого ховала двічі. Перший раз тюремники виявили нехарактерну для них ласку й дозволили їй спорядити тіло сина в останню путь на тюремному кладовищі на Уралі у вересні 1984 року. А за п'ять років вона пережила ще одну хресну дорогу, яка ознаменувала невдовзі воскресіння нашої незалежності.

&amp;nbsp;Мати Ю.Литвина з В.Овсієнком та І. Кандибою. Стоп-кадр з документального фільму "Просвітлої дороги свічка чорна" (1992)

Бабуся була знайома з Надією Парубченко. У середині 1970-х років вона разом із Тамілою Матусевич та рідною сестрою Ольгою Стокотельною їздила до неї у село на Київщині, щоб допомогти викопати картоплю. Правда, коли приїхали, усе вже було зроблено. Бабуся запам'ятала, що з пані Надією тоді був онук Ростислав.
Також бабуся розповідала, що на початку 1980-х років хотіла провідати Юрія Литвина у Бучанській виправній колонії. Проте адміністрація дуже різко відмовила їй у цьому, а охоронець ухопив за плечі й швидко випровадив із території. Звісно, існували жорсткі ліміти на побачення, передачі, листування &amp;ndash; на людяність, на саме життя&amp;hellip; Такі суворі обмеження застосовувалися до політичних в'язнів, "особливо небезпечних державних злочинців", адже кримінальним жилося вільніше.
Бабуся постійно розповідала про тогочасні методи знущання над в'язнями сумління. Згадувала, наприклад, про завошивлені матраци, які спеціально притримували для політв'язнів, щоб зробити їхнє життя нестерпним, щоб та мошкара жерла плоть і не було від неї порятунку. Мабуть, тоді в неї перед очима стояли сибірські клопи, яких випарювали з бараків, де жили "пособники банд ОУН-УПА" після розкуркулення та поселення у безкраїй тайзі, яке вона пережила у своєму дитинстві. Зокрема, про Юрія Литвина вона говорила, що в таборі під час "лікування" йому мали вставляти коронки: емаль на зубах стесали &amp;ndash; і на цьому все закінчилось. Згодом цю історію медичного садизму дуже детально описав Василь Овсієнко &amp;ndash; співкамерник Юрія Литвина.
У тому секторі Байкового кладовища тоді ще не було так багато поховань. В очах і досі стоять припорошена першим снігом довга дорога і почорнілі від болю жінки. Оплакування матерями своїх спочилих дітей &amp;ndash; одвічний біль і ціна смерті героя. Так було споконвіку, так є і тепер. Цей спогад є одним із найцінніших свідчень мого раннього дитинства.
У квітні 1990 року Ольга Стокотельна та Микола Горбаль взяли мене на установчий з'їзд Української Гельсінської спілки, на якому було оголошено про створення Української республіканської партії. Та подія запам'яталася мені декількома деталями: роботою президії у великому напівосвітленому залі у Будинку кіно (О.&amp;nbsp;Стокотельна була секретарем чи просто допомагала, і мені дуже хотілось до неї, а не сидіти в залі на руках у Марії Кондратович), виступом співачки Сестрички Віки в подертих джинсах, яку мені стало шкода, бо моди такої я тоді ще не розуміла, показом фільму про невільників у турецькому полоні&amp;hellip; Багато синьо-жовтих прапорів з тризубами, за які вже ніхто не карав чи не карав так відкрито.
Архівна знахідка: лист із Тарту та стовпчик № 9
І от тепер, вивчаючи архів Ольги Стокотельної, я натрапила на лист, від якого перехопило подих. Це лист від побратима й співкамерника Василя Стуса &amp;ndash; естонського правозахисника Марта Ніклуса від 13 жовтня 1988 року з м.&amp;nbsp;Тарту до Миколи Горбаля. У конверті також була фотолистівка, текст якої невимовно зворушує і є надзвичайно цінним історичним артефактом руху опору &amp;ndash; промовистою деталлю, що доповнює й увиразнює трагічний шлях його видатних постатей.
Март Ніклус писав: "Надсилаю Вам фотографію могили Василя Стуса, яку я сам зробив 27 вересня 1988 року неподалік с. Кучино. Дуже шкода, що киянин Євген Пронюк та інші не надіслали мені адреси його рідних (удови, сина). Чи не могли б Ви допомогти мені в цій справі? Коли до нас приїдуть гості з України, у мене буде для них чимало новин, про які в листі розповісти просто неможливо" [переклад із рос. &amp;ndash; Н. З.].
У спогаді "Про соратника" Март Ніклус описує своє перебування з В.&amp;nbsp;Стусом в одній камері: "Моє давнє бажання познайомитися з Василем ближче нарешті здійснилося. За короткий час, який нам випало бути разом, ми, двоє однодумців, стали не тільки товаришами по камері й по долі, але й добрими друзями. Відзначу, що, незважаючи на мої неодноразові пропозиції перейти врешті на "ти", Василь усе одно звертався до мене тільки на "Ви"&amp;hellip;
В одній камері з Василем я пробув кілька місяців. Уже в 1982 році нас роз'єднали: його відправили до камери ПКТ ("приміщення камерного типу", тобто "одиночка"), мене ж &amp;ndash; до іншої. Як "подающего отрицательный пример другим заключенным", мене, згідно з рішенням нарсуду Чусовського району, влітку 1983 року перевели до Чистопольської в'язниці терміном на три роки.
Прощалися ми з Василем доволі драматично. Перед відправкою охоронці влаштували мені прискіпливий обшук в одиночній камері № 6, а він у цей час, теж на самоті, "искупал свою вину перед Родиной" (чи "пахал" &amp;ndash; так називають в'язні свою примусову працю) в камері № 7, що розміщувалася навпроти. З того часу ми більше не бачилися. На прощання прокричали один одному через закриті двері камер останні слова, і я висловив сподівання, що швидко він услід за мною також прибуде до Чистополя, адже ми обоє входили до розряду "неисправимых". І обоє були глибоко переконані, що гіршого місця, ніж кучинська дільниця особливого режиму з її маніакальними садистами, на землі не відшукаєш".
У 1986 році М.&amp;nbsp;Ніклус повернувся в Кучине: "Мене відправили до одиночної камери № 3 до тієї самої, де рівно рік тому обірвалося життя мого друга. 5 вересня 1986 року на знак протесту проти цього вбивства я оголосив голодівку і весь день простояв у траурному мовчанні перед нарами, на яких знайшов видряпаний напис &amp;ndash; "СТУС"". Завдяки масовим акціям протесту влітку 1988 року на захист естонських дисидентів на початку липня Ніклуса звільнили. Однак зустрітися з товаришем йому більше не судилося &amp;ndash; 1982 року їхні таборові шляхи розійшлися назавжди&amp;hellip;

З архіву Ольги Стокотельної лист

На фотолистівці, де зображено табірний надмогильний стовпчик із номером 9 замість імені (перше поховання Василя Стуса), міститься напис-епітафія: "Склав я цей текст на могилі свого співкамерника: Дорогий мій Василю! Не вдалось нам більше з Тобою побачитись. Приїхав я із Прибалтики, щоб тут, на Уралі, вшанувати Твою пам'ять. Спочинь у спокої, милий мій друже, хоробрий сину свого народу, гордість української творчої інтелігенції і всього людства. Твій соратник, який залишився в живих, з Естонії Март Ніклус і члени ПЕН-клубу. Борисово, 27 вересня 1988 р. о 15 год" [переклад із рос. &amp;ndash; Н. З.].


Могила Василя Стуса
Фото&amp;nbsp; Марта Ніклуса. З архіву О. Стокотельної


Хочу звернути увагу читачів, що ось ця надіслана фотографія має не лише документальну цінність. Март Ніклус захоплювався фотомистецтвом у 1950-х рр. і був переможцем естонського конкурсу фотоаматорів. Тож не дивно, що він вибудував надзвичайно вдалу композицію кадру. На задньому плані ми бачимо дві різнонаціональні могили, які за дивним збігом взаємодоповнюють одна одну своєю протилежною символікою та масштабують контекст сприйняття поховання українця. Попри невимовну трагічність самого місця, робота Ніклуса постає як високохудожній твір, де документальна правда набуває сили глибокого візуального символу.
Ретроспективний погляд на цей перший візит (через кілька місяців після звільнення) до місця свого ув'язнення, щоб провідати побратима, який ще відбував своє покарання, та могили тих, хто не пережив таборових випробувань, зафіксовано у спогадах Ніклуса "Екскурсія в минуле". Завдяки їм можна розставити фінальні акценти в історії створення цієї світлини. Увага автора до найменших деталей у тексті свідчить про те, з яким трепетом він ставився до свого товариша й однодумця, а згадка про айстри означає значно більше &amp;ndash; адже на чужині не було кому принести квітку на могилу, а місцеві вважали за краще поховання "особливо небезпечних злочинців" обходити подалі: "27 вересня Ніклус відвідав описуване нижче кладовище на березі річки Чусової, неподалік шосе між Борисовим і Копальним (близько 30 км від міста Чусового). Там поховано багато політв'язнів, зокрема й із ліквідованої на сьогодні ВТУ ВС-389/36. Відшукав низку могил, позначених дерев'яними стовпчиками. На стовпчиках були закріплені бляшані оцинковані пластини, на пластинах зубилом вибито номери 4-11. У могилі номер 7 похований українець Юрій Литвин. На цьому стовпчику закріплена &amp;ndash; вочевидь, близькими, які побували тут, &amp;ndash; металева пластина завбільшки з книгу, на якій зроблено напис:
"ЛИТВИН
ЮРІЙ ТИМОНОВИЧ
1934-1984"
У могилі номер 8 спочиває вірменин Арутюнян (Ішхан Мкртчян. &amp;ndash; Упоряд.). У могилі номер 9 &amp;ndash; український філолог, поет і літератор Василь Стус (народився 7 січня 1938 р. [насправді 6 січня &amp;ndash; Н.З.]), член ПЕН-клубу, надзвичайно симпатична, талановита, різнобічна й мужня людина, яку в так званому Кучинському відділенні особливого режиму було на смерть замучено в одиночній камері номер 3, у карцері, 5 вересня 1985 р. (за іншими даними, вже 4 вересня 1985 р.). Могили в'язнів були в дуже занедбаному стані, їх вкривав високий бур'ян. Гість провів на кладовищі кілька годин на самоті. Як зміг, упорядкував занедбані могили, фотографував, приніс із сусіднього лісу ялицевих гілок та осінніх квітів, які поставив у воду, принесену з [річки] Чусової. На стовпі В.&amp;nbsp;Стуса було пов'язано білу хустку з українським орнаментом. Бур'ян ще не встиг задушити кілька маленьких айстр" [переклад із рос. &amp;ndash; Н. З.].
Завдяки цьому спогаду відомо, що "гість з Естонії залишив на могилі свого товариша по камері та спільній боротьбі такий текст (поклав його в поліетиленовий пакет і прив'язав разом із хусткою до стовпа)". Згодом, про що свідчить лист до товариша, він продублював цей напис на звороті фотолистівки й надіслав її співтабірникові Миколі Горбалю, щоб розділити свій біль. Відома навіть точна година складання тексту (спогади М. Ніклуса цитуються за книгою: Василь Стус: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів / упоряд. В.&amp;nbsp;Овсієнко. Київ: Кліо, 2020. 684 с.). Очевидно, що таку листівку автор хотів надіслати передусім родині, однак спочатку ці фото Марта Ніклуса з оригінальним підписом отримали ті адресати, чиї координати мав естонський правозахисник.

Март-Олав Ніклус

"Під арештом" навіть після смерті
Тільки уявіть: за законами СРСР тіло ув'язненого не видавали родичам до завершення терміну його вироку. Могили зазвичай були безіменними &amp;ndash; замість прізвища на дерев'яному стовпчику чи табличці ставили лише табірний номер засудженого. В'язень мав "відбути" своє покарання попри все &amp;ndash; неважливо, живим чи мертвим, а рідні сповна мали пережити цей жах в очікуванні завершення терміну.
Однак це лише на перший погляд видавалося бюрократичним абсурдом. Насправді чиновники керувалися виваженою логікою і прекрасно усвідомлювали значення своїх дій, адже прагнули приховати кількість людей, які загинули в неволі, замовчати справжні причини їхніх смертей та назавжди стерти з пам'яті їхні імена.
Проте безіменні стовпчики були не найгіршим варіантом. Вони давали шанс на пам'ять. Режим так діяв тоді &amp;ndash; так само він діє і тепер. Але масштаби своїх злочинів йому дедалі важче приховувати.
Таке правило поширювалося на тих, хто не добув термін на цьому світі. Але якщо в'язень був засуджений до найвищої міри покарання &amp;ndash; розстрілу, то він мав назавжди залишатися у, так би мовити, засекреченому похованні. Тіло родичам не повертали. Через дію так званого "найдемократичнішого законодавства у світі" точні місця поховання найвидатніших представників Розстріляного відродження досі залишаються невідомими, а про їхню загибель у братських могилах Сандармоху свідчать лише розстрільні списки.
Для молодшого покоління хочу зробити ремарку: коли йдеться про "найдемократичніше", то це не лише гірка іронія. Це пряме цитування офіційної радянської пропаганди, якою влада описувала власну злочинну систему. А "найдемократичніші з найдемократичніших" навіть виносять це слово у назви своїх держав, створюючи таким чином справжні географічні оксюморони.

14 жовтня 1993 р. на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого освятили козацькі хрести роботи Миколи Малишка. Попередні дубові хрести невідомі спалили у 1990 р.

Стус мав відбути 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Оскільки він помер, не відбувши й половини цього терміну, радянська держава буквально "тримала його під арештом" навіть після смерті. Лише завдяки шаленим зусиллям родин дисидентів та національно свідомих громадян тіло поета і його побратимів вдалося перевезти в Україну &amp;mdash; перевезти на Батьківщину, щоб здійснилися його власні пророчі слова:
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя&amp;hellip;</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/articles/2026/11/19/166300/</guid>
</item>

<item>
<title>У Відні вшанували пам’ять Василя Вишиваного та генерала Курмановича</title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/18/166299/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua ()</author>




<category>Коротко</category>

<pubDate>Wed, 18 Nov 2026 10:05:55 +0200</pubDate>
<description>У Відні вшанували пам'ять ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотарингського, підполковника Армії УНР, та Віктора Курмановича, сина греко-католицького священника, генерала-четаря Української Галицької Армії. </description>
<fulltext>Про це інформує&amp;nbsp;Пласт Global.
"Місце спочинку цих людей відоме лише Богові та співробітникам НКВС, які потай їх ховали, і ми вже ніколи його не дізнаємося. Але земля, що прийняла тіла борців за волю України, повернулася, хоч і символічно, до місця, звідки їх було забрано за службу у Збройних силах УНР у 1918&amp;ndash;1921 роках", - зазначили в організації.
До Австрії привезли землю з України, зокрема український благодійний фонд "Героїка" передав землю з символічного місця поховання Василя Вишиваного на Лук'янівському цвинтарі. А співзасновник "Історичної правди", історик і лейтенант корпусу "Хартія" ЗСУ Вахтанг Кіпіані та поетка&amp;nbsp; Варвара Чорна, директорка благодійного фонду Сергія Жадана, передали землю з імовірного місця поховання генерала Курмановича в Одесі.
Після чину панахиди пластуни Віденського куреня імені Василя Вишиваного перенесли урни із землею до пам'ятної таблиці галицьких полків, на якій, зокрема, згаданий Золочівський полк, де служив ерцгерцог Вільгельм. Біля урн розмістили фотографії та виставили пластову стійку.
Кенотаф генерала Курмановича та його дружини Вікентії в місті Баден було втрачено на початку 2000-х років, уже за часів незалежної України. В Австрії проживає родина племінника генерала.
Могили ерцгерцога Вільгельма, для нас полковника Василя Вишиваного, не існує. У Києві, неподалік Лук'янівського цвинтаря, встановлено пам'ятник. Його батьки спочивають у родинній крипті під парафіяльним костелом у місті Зайбуш (Живець) у Польщі, де містився родинний маєток. Туди ж покладено урну із землею з могили його рідного брата Карла Габсбурга-Лотарингського, офіцера польського війська, похованого у Швеції.








</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/18/166299/</guid>
</item>

<item>
<title>Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка</title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/11/18/166281/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua (Ярослав Кравченко )</author>




<category>Колонки</category>

<pubDate>Wed, 18 Nov 2026 08:25:11 +0200</pubDate>
<description>Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".</description>
<fulltext>

Никифор Дровняк


Життєвий та творчий шлях мистця-самоука Никифора Дровняка пов'язане з містечком Криницею на Галичині. Місто - курорт недалеко Нового Сончу на Підкарпаттю в Польщі, відомий з кінця ХІХ століття, куди "на лікувальні води" приїздили представники шляхетських родин та галицької літературно-мистецької богеми &amp;ndash; Ян Матейко, Генріх Сєнкевіч, Артур Гротгер, Ігнацій Крашевський, Іван Труш, Юліан Панькевич, Людвік Сольський, Юліан Тувім&amp;hellip; Зупинялись найчастіше в пансіонаті "Три ружі", який мав понад сотню гостевих покоїв й на зламі століть вважався "найбільш елегантним пансіонатом" в Криниці-місті.
А поряд містилось Криниця &amp;ndash; село, з курними зрубними хатами та дерев'яною церквою греко-католицького обряду, у якому в переважній більшості проживали лемки - українці, що часто працювали обслугою на курорті Криниця-Здруй. Й тут, у Криниці-Здруй, на парапеті до входу центральної алеї курорту впродовж десятиліть можна було побачити самобутнього художника-дивака, якого часто асоціювали з жебраком, що малював і виставляв для огляду свої наївні акварелі.
Мистця називали по-різному: маляр Никифор, Іван Никифор-жебрак, Никифор Дровняк, Никифор Криницький, сам себе називав "Никифор Матейко". При житті художника так і не було встановлено його справжнього імені та прізвища, ані точної дати народження.
Усе з'ясувалося лише 1971 року, коли львівський художник Роман Турин, першовідкривач (з 1932 року) і довголітній дослідник творчості Никифора, виявив офіційну метрику на ім'я Єпіфанія Дровняка, незаконнонародженого "21 травня 1895 року", видану греко-католицькою церквою села Криниці, що свідчить про лемківське походження мистця.

Його мати &amp;ndash; прибиральниця в пансіонаті "Три ружі" в курортному містечку Криниця, глухоніма каліка Явдоха Дровняк, що походила з лемківського села Поворозник, самотужки ростила сина, оточуючи, як уміла, материнською любов'ю і опікою. (Як свідчать краєзнавчі дослідження, правдоподібно батьком Никифора був польський художник Олександер Геримський, який 1984 року перебував "на водах" в пансіонаті, й опріч малювання полюбляв добряче випити, вирізнявся скандальним характером і невибагливістю у виборі осіб жіночої статі для задоволення сексуальних потреб).

Явдоха Дровняк

Дитячі літа минали в лемківських селах довкола курорту. Щонеділі та у святочні християнські дні ходив з матір'ю до сільської дерев'яної церковці, розглядаючи в часі богослужіння потемнілі від часу образи, сцени "Страшного суду" та ікони святих, що впливали на його дитячу уяву. Церква для Никифора (таке ім'я йому дали селяни замість церковно-слов'янського Епіфаній), як і для всіх криницьких греко-католиків, "була найціннішим і найблагороднішим небесним даром". Підрісши, хлопець, як і всі його однолітки, за підтримки сільського війта Павла Гриняка вступив до української народної школи, де навчали азбуки, азів читання та правопису й малювання.
Але життєва скрута й вади в мовленні завадили Никифорові здобути бодай початкову освіту (навчився писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати). Провчившись рік у сільській школі, хлопець змушений був "почати опановувати іншу, набагато складнішу науку &amp;ndash; науку життя" у жорстокому й складному світі.
Але хист і любов до малювання, закладені у "початківці", залишились у нього на все життя. Свій перший пензлик Никифор зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки - ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".
Малювання для самотнього Никифора перетворилося на спосіб спілкування з людьми. Ранні його роботи датуються 1908 роком &amp;ndash; зображали внутрішній простір церкви, іконостаси та святих української церкви &amp;ndash; апостолів і мучеників "з великими нерухомими очима". Малював їх на "образках" для селянських халуп, господарі яких розраховувалися шматком хліба чи дрібними грошима &amp;ndash; "Каплиця", "Втеча до Єгипту", "Оздоровлення св. Лазаря", "Богородиця", "Св. Миколай" (усі - 1910-ті). Відомо, що односельчанка, молода дівчина Параска, якій він симпатизував, часто пригощала Никифора "гарячою зупкою" в обмін на малюнки, які потім використовувала "на розпал" дрів у кухні. Чи знав він про це? Певно що так, але малював і приносив надалі.

Згодом, п'ятнадцятилітнім, почав малювати портрети знайомих людей, картинки із чарівними садами, дивовижними спорудами та фантастичним довкіллям.
Події Першої світової обійшли Никифора стороною &amp;ndash; австрійська влада не затребувала каліку до військової служби. А от його матір &amp;ndash; Явдоха Дровняк загубилась в буремних змінах подій 1910-х років.



Джерелом творчих інспірацій художника стала поїздка до мистецьких центрів Галичини. За одним з переказів, після Першої світової війни в Криниці відпочивав невідомий художник, який зауважив непересічні здібності Никифора. Саме він і заопікувався мистцем-самоуком і повіз його на художні студії до Кракова чи Львова. Про ці часи навчання історія замовчує.
Никифор через кілька років повертається в Криницю, так і не освоївши засад професійного малюнку. Але це дало йому можливість "відчути свою причетність до кола творців мистецтва", іменуючи себе "Матейком", що підтверджують і світлини 1920-х &amp;ndash; "симпатичний молодий чоловік, елегантно вбраний, з артистично зав'язаною краваткою".

Уперше мистецький талант самоука помітив і оцінив львівський мистець Роман Турин, який 1932 року перебував у Криниці "на водах". Зібравши значну колекцію акварелей Никифора (близько 200 творів), Турин того ж року виставив їх у галереї "Leon Marseille" у Парижі поряд з творами європейських митців (Р. Дюфі, Дж. Северіні, К. ван Донген, М. Тоцці) та художників "Української групи" (М. Андрієнко, І. Бабій, І. Бурячок, М. Глущенко, В. Кричевський, С. Левицька). Офіційним організатором цієї виставки в Парижі став Національний музей у Львові. Низку творів Никифора Роман Турин подарував польському художнику Єжи Вольфу, який, зацікавившись творчістю самоука, опублікував у журналі "Arkady" перший вагомий нарис "Маляр наївного реалізму в Польщі ‒ Никифор" (1938).
Другою виставкою, де експонувалися твори криницького майстра з колекції Ліни Федорович-Малицької та Романа Турина, стала "Виставка мистців-самоуків", організована Асоціацією Незалежних Українських Мистців 1938 у Львові. Показово, що із 150 експонатів 105 належало пензлю Никифора. "Отже це була, - як вказує професор Ігор Боднар, - майже персональна виставка маляра з Криниці" (Боднар І. Никифор (Епіфаній Дровняк, 1895 &amp;ndash; 1968 // Вісник Львівської національної академії мистецтв. &amp;ndash; Львів. &amp;ndash; 2000. &amp;ndash; Випуск 11. &amp;ndash; С. 235). Відгуки про ці виставки узагальнив Роман Турин: "Світ Никифора є світом особливим, але настільки реальним і автентичним зовнішньо та повним невичерпної фантазії в глибокому нутрі його творчості, що розмова-контакт з глядачем є такою ж емоційно. І легкою, як контакт з натурою", - назвавши художника, - "українським Утрілло". (Kowalczewski A. Jasnie Pan Nikifor. &amp;ndash; Lodz. &amp;ndash; 1966. &amp;ndash; S. 21).

Після Другої світової війни творчістю криницького примітивіста, якого польська "народна" влада в часі операції "Вісла" чотири рази виселяла з Лемківщини, а він пішки вертався з-під Щеціна додому (понад 700 км), зацікавилися польські дослідники &amp;ndash; поет К.-І. Ґалчинський та історик мистецтва А. Банах. За сприяння бургомістра курорту Криниця Ю. Завадовського та ентузіазму А. Банаха, що вирішив популяризувати творчість криницького художника в дусі польського народного малярства, перша персональна виставка Никифора відбулась у січні-лютому 1949 у Варшаві в залі Товариства Архітекторів, привернувши увагу поціновувачів наївного мистецтва.
Наступні експозиції вдалося влаштувати в галереї Діни Вієрни (найпопулярніша галерея примітивістів) у Парижі та міському музеї в Амстердамі 1959. А далі &amp;ndash; Брюссель, Відень, Франкфурт-на-Майні, Баден-Баден, Хайфа, Чикаґо, Нью-Йорк &amp;ndash; усього 100 виставок до 1968 року!




Дитя у світі дорослих, Никифор більше любив малювати архітектуру та портрети, аніж дерева, траву чи звірів. На його численних акварельних пейзажах &amp;ndash; "Краєвид із залізничним мостом", "Краківський пейзаж", "Вулиця в місті", "Фантастичний архітектурний пейзаж" &amp;ndash; бачимо містечкові вулиці, вілли, церкви, вокзали, лише зрідка &amp;ndash; далекі обриси полів і лісів довкола Криниці. Але вони найчастіше геометризовані, умовні, тоді як будинки "живі", наділені своїм "характером", немов випромінюють вікнами-очима настрій: то вони радісно-рожеві, то зеленаво-сумовиті, то фіолетово-строгі. Вражає у Никифора небо &amp;ndash; воно не буває однаковим, скрізь тонко вплітається в загальний колорит акварелі &amp;ndash; жовтаве, оранжеве, зелено-коричневе, фіолетово-срібне, рожево-смарагдове. Таке бачення кольорової гармонії світу яскраво показує високий рівень мистецького сприйняття, несумісний з поняттям "неписьменного ненормального селюка", яким іноді представляли Никифора.

Єпіфаній Дровняк любив і багато малював окремі архітектурні об'єкти. Представляючи реальність, змінював її: будинки художника були високими, а біля хідника "садив" дерева з густими кронами. Під час малювання користувався ілюстраціями і рисунками зразків архітектури (у скрині художника пізніше було знайдено низку окремих випусків паризького журналу "Monographies de Batiments Modernes"). У творах Никифора минуле і сучасне, реальність і фантазійна уява накладаються &amp;ndash; акварелі "Архітектурна фантазія з наїзником" (1925&amp;ndash;1928), "Міський пейзаж" (1930-ті), "Вілла "Три ружі" (1950).
У фантастичних акварелях архітектурні мрії криницького мистця мають велике настроєве навантаження, адже сприймає світ як загадку, прагне змалювати його таким, яким сам уявляє. Дуже цікава в цьому сенсі символічна акварель "Палац у містечку" (1930-ті). Ось як її описує відомий львівський скульптор лемківського походження Володимир Ропецький: "Я маю моральне право це підтвердити як нащадок галичан, у яких бував і жив Никифор з мамою і де не раз знаходив притулок у мого дідуся. Я бачу це й на картині, де зображені три вежі &amp;ndash; ліва, центральна і права. Око мимоволі фіксує центральну вежу, що стає постаментом для постаті автора, ліва і права зі знаменами: на лівій &amp;ndash; польське біло-червоне, на правій &amp;ndash; жовто-блакитне. Ліва вежа і прапор її дещо менші, постать у центрі, при своїй фронтальній монументальності, домінує в композиції та є її ідеологічним ядром. Постать духовно пов'язана з українським народом" (Ропецький В. Лемко на ім'я Єпіфаній // Є. &amp;ndash; Львів. &amp;ndash; 2006. - № 2. &amp;ndash; С. 39).
Портрети художника продовжують за стилем лемківську ікону, але трактовані зовсім інакше. У людей, зображених на цих портретах, завжди великі очі, вони задумливі й сумні, водночас &amp;ndash; сповнені внутрішнього спокою та врівноваженості. Це не просто абстрактні люди-символи, це особистості з різними рисами, різними кольоровими характеристиками обличчя, різними вдачами &amp;ndash; "Автопортрет" (1930-1935), "Никифор у шапці з півмісяцем", "Елеґантка", "Портрет чоловіка", "Портрет Костюшка", "Никифор за роботою" (1930&amp;ndash;1960-ті).

Никифор Дровняк. Автопортрет

Усім творам Никифора Криницького &amp;ndash; іконам, пейзажам, портретам, жанровим сценам &amp;ndash; властива декоративна виразність рисунку та кольору, наївність примітиву, синтетичність образного мислення. А створив він їх упродовж життя незліченну кількість &amp;ndash; подарованих друзям і випадковим людям, експонованих на знакових міжнародних виставках, розпроданих поціновувачам і звичайним селянам, загублених у круговерті життя. Окремі дослідники вважають, що їх було намальовано близько 30 тисяч &amp;ndash; акварелей і графічних рисунків. Цифра вражає. Але якщо зважити на дивовижну працездатність художника, на яку не змогли вплинути ні голод, який часто терпів, ні холод, бо не завжди мав де притулити голову, ні Світові війни, що прокотилися Карпатськими горами, ні примусові переселення з рідної Лемківщини, то не такою й неймовірною стане його мистецька спадщина. А працював Никифор до останніх своїх днів &amp;ndash; допоки міг тримати пензлик в руці, допоки бачив папір перед очима, допоки був спроможним дарувати свою любов людям.
Усе своє життя Никифор потерпав від злиднів та побутових негараздів, холод і голод вплинули на здоров'я, підірване туберкульозом. Восени 1968 року художника поселяють у санаторій для перестарілих у селі Фолюш. Лікарі категорично заборонили користуватись фарбами, тому Никифор малював простим грифельним олівцем - дерев'яні храми та чорно-білі образки святих. Часто зображав себе на хмаринці в оточенні святих, або в єпископській митрі, або у святковому вбранні на церковному обійсті. Хворого і самотнього мистця підтримували віра в Бога та творче натхнення &amp;ndash; підпис на одному з останніх малюнків &amp;ndash; "Нікого немає поруч з Никифором". А свій останній портрет вмираючий мистець підписав &amp;ndash; "Найсвятіший Никифор". &amp;ndash; "10 жовтня 1968 року".
Сонячного але холодного жовтневого дня 1968 року поховали художника на міському цвинтарі у Криниці. Символічно-мистецький пам'ятник на могилі встановив скульптор Б. Хромий.
Творчості Никифора присвячено низку монографій та мистецтвознавчих статей, створено художньо-документальний фільм "Мій Никифор" (2004). Його ім'я внесено до "Світової енциклопедії наївного мистецтва", "Історії українського мистецтва ХХ століття" та "Словника художників України".
1987 року у місті Криниці на стіні греко-католицького собору Святих апостолів Петра і Павла було встановлено меморіальну таблицю Никифорові Дровняку. А 1995 на віллі "Романівка" відкрито експозицію художньо-меморіального музею мистця-примітивіста Никифора Дровняка як філію Окружного краєзнавчого музею в Новому Санчі.

Пам'ятник Никифорові у Львові

Стараннями лемківської громади навпроти арки центральної алеї в Криниці-Здруй 2005 було встановлено пам"ятник художнику-самоуку, а наступного &amp;ndash; Никифор повстав на Музейній площі у Львові. Автор пам'ятника - львівський скульптор Сергій Олешко. Останньою знаковою подією в Україні стало перейменування вулиці Димітрова у Києві в честь Никифора Дровняка (2020).
Лемківського мистця наївного малярства.
УКРАЇНЦЯ.</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/11/18/166281/</guid>
</item>

<item>
<title>АНОНС: Бліцрозмова "Що ми [не] знаємо про голод 1946–1947 років"</title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/17/166298/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua ()</author>




<category>Коротко</category>

<pubDate>Tue, 17 Nov 2026 08:34:50 +0200</pubDate>
<description>19 листопада до 80-х роковин масового штучного голоду 1946–1947 років Музей Голодомору запрошує на бліцрозмову "Що ми [не] знаємо про голод 1946–1947 років".</description>
<fulltext>Дослідження масового штучного голоду 1946&amp;ndash;1947 років в Україні тривалий час були в тіні Голодомору-геноциду, тому деталі цього злочину досі залишаються маловідомими. Офіційна радянська пропаганда наголошувала, що масового голоду немає, існують тільки тимчасові продовольчі труднощі. Проте численні кримінальні справи про випадки канібалізму свідчать про протилежне. Кількість жертв і сьогодні є предметом дискусій. Продовження політики примусового вилучення збіжжя, високі податки навіть на фруктові дерева та кущі, посуха на півдні та в центрі України, повоєнна розруха й інші чинники призвели до високого рівня смертності від голоду.
Учасники бліцрозмови більш детально розкажуть про масовий штучний голод 1946&amp;ndash;1947 років, фокусуючись на подіях в різних регіонах України. Відвідувачі дізнаються про унікальні розсекречені оперативні документи та кримінальні справи з архівів СБУ, що розкривають репресивну політику тоталітарного режиму в 1946&amp;ndash;1947 роках; форми пасивного й активного спротиву українців Київщини в скрутних умовах повоєнного голоду; причини інтенсифікації голоду на півдні України серед етнічних спільнот.
Водночас присутні зможуть переглянути відеосвідчення очевидців голоду 1946&amp;ndash;1947 років, зібрані під час експедицій Музею різними регіонами України. Ми закцентуємо увагу на людському вимірі трагедії масового штучного голоду 1946&amp;ndash;1947 років крізь оптику усної історії. Сфокусуємося на стратегіях виживання та збереженні родинної пам'яті, простежимо, як пережита травма трансформувалася у сімейні наративи, які передавалася від покоління до покоління та збереглися до наших днів.
Учасники заходу:
Андрій Когут &amp;ndash; директор Галузевого державного архіву СБУ, член Наглядової ради Музею Голодомору, к.і.н.
Андрій Іванець &amp;ndash; провідний науковий співробітник відділу досліджень Голодомору та штучних масових голодів Музею Голодомору, к.і.н.
Роман Кабачій &amp;ndash; старший науковий співробітник Національного музею історії України в Другій світовій війні, к.і.н.
Юлія Коцур &amp;ndash; завідувачка відділу усної історії Голодомору Музею Голодомору, к.і.н.
Модераторка: літературознавиця, докторка філософії Валентина Сотникова.
Коли: 19 листопада, о 17:00
Де: Зала пам'яті Музею Голодомору (вул. Івана Мазепи, 15-А).
Зареєструватися можна за посиланням.



</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/short/2026/11/17/166298/</guid>
</item>

<item>
<title>"Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року</title>
<link>http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/11/16/166297/</link>

<author>support@history.pravda.com.ua (Олександр Шевцов)</author>




<category>Колонки</category>

<pubDate>Mon, 16 Nov 2026 20:11:53 +0200</pubDate>
<description>"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."</description>
<fulltext>
Про мордування у містечку Турка
Досліджуючи тему німецько-радянської військової взаємодії у Польській кампанії 1939 року, я активно послуговувався особистими спогадами службовців єґерських підрозділів Вермахту. До них належали передусім 1-ша та 2-га гірськопіхотні дивізії зі складу XVIII армійського корпусу 14-ї армії. У вересні 1939 року обидві дивізії розпочали довгий та важкий марш запиленими дорогами й під пекучим сонцем, діставшись у середині вересня Перемишля та Хирова й продовжили наступ у напрямку Львова. Також трапляються свідчення службовців 57-ї піхотної дивізії, зокрема 199-го та 157-го піхотних полків дивізії.
У Бундесархіві представлено 8 томів особистих свідчень німецьких єґерів, які створювалися для пам'ятних видань про ці дивізії. До цих видань, що вийшли переважно у 1940 та 1941 роках, увійшли також фотографії. Свідчення записувалися через місяць або два після завершення бойових дій у Польщі, відтак пам'ять про ці події була доволі свіжою. Описане німецькими військовослужбовцями не слід вважати ретроспективною оцінкою сформованою під впливом значної часової дистанції.
Ці свідчення дуже важливі для дослідників не лише військової історії, але й історії українсько-польських стосунків, а саме масштабу та форм прояву обопільного польсько-українського насильства у 1939 році. Художній формат цих свідчень передає автентичні відчуття та атмосферу крізь призму спостережень і сприйняття німецьких військовослужбовців. Подібні деталі переважно губляться у сухій, різнорівневій військовій звітності, що робить ці свідчення особливо цікавими.

Джерело: Bundesarchiv

Наведу витяг зі свідчень німецького єфрейтора, службовця 4-ї кулеметної роти 199-го піхотного полку 57-ї піхотної дивізії, щодо виявлення тіл замордованих поляками українців у районі містечка Турка на Львівщині:
"Під час нашої обідньої перерви ми мали змогу на власні очі побачити жахливу жорстокість польських солдатів. Словами неможливо передати стан понівечених українців, на яких поляки нападали та яких убивали безпосередньо в їхніх мирних селянських господарствах. Додані фотографії свідчать про цей злочин. У віддаленій ущелині лежали нещасні жертви. Якби ми не пообідали раніше, то після побаченого цього разу обід був би зайвим.
Після годинного маршу ми досягли святково прикрашеного міста. Тріумфальні арки та гірлянди вітали нас, українські прапори та прапори зі свастикою майоріли на вітрі; захоплені місцеві жителі навіть кидали нам квіти. Надзвичайно приємна зустріч на ворожій території! Уся втома та труднощі останніх днів були забуті".

Джерело: Bundesarchiv


Єфрейтор Шімпфле, службовець 3-го моторизованого саперного батальйону 157-го піхотного полку 57-ї піхотної дивізії, підтверджує слова попереднього військовослужбовця та подає власний, ще більш насичений опис жахливих спостережень:
"Турка, наша мета маршу, лежала ще приблизно за 15 кілометрів попереду. Долина Дністра, якою ми досі рухалися, закінчувалася. Перед нами простягалася долина Стрия. Звивиста гірська дорога вела вниз, у цю долину. Через два воронкоподібні заглиблення, утворені вибухами та розташовані на всю ширину дороги, вона стала непроїзною. Що робити? Навколо, наскільки сягало око, не було жодного села, звідки можна було б привести людей. Не вагаючись довго, я вирушив туди разом з одним піхотинцем. Ми хотіли привести людей із Турки. Думка про те, що попереду міг перебувати противник, нікому з нас навіть не спала на думку.
Ми ще не встигли повністю спуститися на дно долини, як перед нами постало жахливе видовище. Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."
У межах серйозного наукового проєкту "Українські жертви Галичини у 1939&amp;ndash;1945 рр." представлено підтвердження німецьких спостережень. Згідно з "Постановою Тимчасового управління по Львівській області від 20 жовтня 1939 року", під час відступу із Західної України підрозділи КОП (Корпусу охорони прикордоння, KOP) та Війська Польського (ВП) здійснювали терор проти українського населення міста Турки. Зокрема, у місті: "...селян закопували в землю живими. Знімали шкіру на голові і руках...". На околиці міста, в урочищі Заросле, представники КОП влаштували засідку проти втікачів із фронту, до якої, зокрема, потрапляли й звичайні селяни.
Про мордування в районі Дрогобича
Службовець 11-ї роти 199-го піхотного полку 57-ї піхотної дивізії, підофіцер (унтерофіцер) Зіберпфунд, дещо конкретизує обставини виявлення понівечених тіл українців у районі Дрогобича.
Ці тіла були виявлені німецькими військовослужбовцями під час проведення операцій з очищення місцевості в районі Дрогобича. Як повідомляє товариш по службі Зіберпфунда, єфрейтор Ойген Фюсл, під час однієї з таких операцій у лісі було виявлено тіла загиблих українців (Фюсл використовує застереження "можливо, українців"), яких поляки жорстоко понівечили.

Джерело: Bundesarchiv

Підофіцер Зіберпфунд зазначав: "Нині характерною ознакою міста Дрогобича є величезні клуби диму. Перед своїм відступом поляки підпалили величезні нафтові резервуари. Дні 19, 20 та 21 вересня 1939 року були заповнені проведенням зачисток у навколишніх населених пунктах і, передусім, лісах, а також охороною нафтових промислів та нафтопереробних заводів.
Перебуваючи на одному з польових постів, я став свідком поховання п'ятьох українців, яких польські солдати по-звірячому вбили. Їм за життя вирізали колінні чашечки та викололи очі".
Важливо також звернути увагу на те, що подібні повідомлення не були ізольованими від інших свідчень, оскільки існує чимало згадок німецьких військовослужбовців про те, що українське населення сіл прихильно ставилося до німців або вважало їх захисниками від польських нападів.

Джерело: Bundesarchiv

Наприклад, полковник Матіас Кройтлер, командир 3-го батальйону 137-го єгерського полку 2-ї гірськопіхотної дивізії, писав у своїх післявоєнних спогадах: "Місцевість стала рівнішою і відкритішою. Села, якими ми крокували, були заселені українцями, котрі раділи нашому приходу, адже боялися нападів і пограбувань польських банд".
Ойген Фюсл на початку своїх свідчень також згадував про те, що українське населення Галичини "у своїх барвистих національних строях було дуже раде нас бачити, адже знало, що завдяки нам його буде визволено від польського панування".
Подібних повідомлень залишається доволі чимало. Натомість варто присвятити більше часу повному опрацюванню вже згадуваного мною джерельного блоку зі свідченнями німецьких єгерів та інших військовослужбовців.
Насамкінець також можна поставити цілком легітимне джерелознавче питання. Якщо справді ставлення українців Галичини до німецьких військових було настільки лояльним та прихильним, то чи може бути так, що інформація, яка подавалася німецьким військовим (наприклад, щодо загальної кількості 200 убитих українців у районі м. Турка), мала цілком реальне підґрунтя, а не була вигадкою німецьких військових з метою дискредитації польських дій? До того ж таке питання виникає ще й тому, що в багатьох подібних свідченнях серйозну роль відіграє представлення конфлікту крізь призму ідеологічного сприйняття.</fulltext>

<guid>http://www.istpravda.com.ua/columns/2026/11/16/166297/</guid>
</item>

</channel>
</rss>