Вихід збірки статей і есеїстики лідера ОУН (революційної) Степана Бандери у “Нашому Форматі” став направду бібліографічною вдачею 2022-2023 років. Книга “вистрілила”. Це якраз той випадок, коли книга з’являється в потрібний час і в потрібному місці. З 2014 року, коли росіяни прийшли в Україну зі зброєю в руках, цікавість українців до особи і діяльності провідника українських революційних націоналістів значно зросла.

Вечірнє чтиво - "Львівські нотатки" професора університету, класичного філолога Ришарда Ґаншинця (1888-1958), які написані у формі листів до дружини і охоплюють 1944-1946 рр., з перервою на чотиримісячний арешт на початку 1945 р. Багато інформації про повсякдення "других совітів", нотатки розлогі і справді цікаві для тих, хто живе цією темою. До вашої уваги кілька замальовок.

Якщо вам немає чим зайнятися у житті цивільних, шукайте свого місця серед військових. Там знайдете сенс буття, хотіння боротися і здобувати трофеї, увінчувати свій чин славою і нагородами. А найперше, якщо бажаєте бути людиною на новій землі, служіть новій державі вірою і правдою. За це, плюс за присягу вірности їй, вона Вас ніколи, ані вдень, ані вночі, не забуде. Вірте військові, і все буде добре!

Сучасний новий консерватизм давно не сповідує ідеалістичні погляди на демократію. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку нестримну свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація і держава.

Це ніби вибух із минулого – доказ, що немає нічого нового в цьому світі. Десять років я вважав себе першим українським популяризатором прощі Шляхом святого Якова, стародавнього паломницького шляху, що проходить Іспанією, Португалією, Францією та іншими європейськими країнами, проте історія сміється наді мною. Виявляється, я запізнився майже на 60 років, адже виявилось, що перша відома стаття українською на цю тему вийшла друком ще у жовтні 1955 в бандерівській газеті «Шлях перемоги», що видавалася у Мюнхені.

У таборах страшно було. Розумієте, землянка, сходи. Вікна — то такий тонкий пасочок нагорі. Землянка довга, на двісті двадцять чоловік. Нари одні, нари другі. Я, як молодий хлопець, то все лягав на другі нари. Ні соломи, нічого не було, просто дошки, то навіть не дошки, а горбулі такі, з ґудзами, і на то лягаєш, жодної подушки. Холодно так, навколо шахти. Там пічка вроді горить, а барак довгий — і тепло майже не доходить. Лягаєш у валянках, шапку зав’язуєш і так лягаєш

Поки партійні чиновники з усіх можливих трибун від Києва до Москви нещадно громили шістдесятників і встромляли палиці в колеса їхній діяльності – молоді люди, видається, ще активніше взялися до творчої роботи. В травні, вже після головних партійних зборів у Києві, епіцентр шістдесятництва на деякий час перемістився до Одеси. Саме на півдні України проводилися літературні семінари, куди з’їжджалися молоді письменники з усієї республіки. 1963 року в Одесу приїхали люди з уже усталеними переконаннями. Тоді тут перетнулися шляхи киян Леся Танюка та Миколи Вінграновського, львів’янина Богдана Гориня, місцевого письменника Володимира Яворівського, і що, мабуть, найбільш важливо, Василя Стуса, який приїхав з Донбасу

Хай як банально це прозвучить, але повномасштабне вторгнення в Україну справді актуалізувало питання про природу російського імперіалізму. Згадайте лишень про дебати на Заході про слововжиток: «путінська війна» чи «російська війна»? В Україні ж майже нікого не треба переконувати, що Путін – симптом хвороби під назвою «русскій мір», а не її збудник, і що російська агресія почалася щонайменше пів тисячоліття тому. Правильному діагностуванню цього захворювання та його лікуванню присвячена нова книжка Вадим Денисенко «Як зруйнувати «русскій мір»

Замітки на полях після прочитання книги Ізи Хруслінської «Мереживо. Про українців з Польщі. Розмови з Петром Тимою»

Розуміння того, що війна почалася не 24 лютого 2022 і навіть не в 2014, а майже на сто років раніше, важливе, бо робить нас сильнішими. Викриває ті самі злочинні методи, які використовує проти нас Росія. Показує, що ми виграЄмо у цій війні, звільняючи поступово території та суспільну свідомість, а отже, і вИграємо у ній

«Сни про Херсон» - оповідання написані на основі щоденника, який автор Артем Петрик вів у окупації. Втім, тут далеко не лише його особистий шлях але і долі багатьох інших – тих, хто потрапив у епічну круговерть визвольної війни на Півдні, мертвих і живих… Перші дні. Штурм. Опір інтервентам. Терор. Волонтери. «Орки» та «Колобки». Псевдореферендум. Звільнення. Нищівні обстріли. Міські легенди…і багато іншого, чим жив і як помирав Український Херсон

Небагато термінів викликають стільки ненависті у прогресивного громадянського суспільства, як «консерватизм», яким таврують однаково вірян Московського патріархату, мусульман і католиків, європейських правопопулістів, британських торі та обидва крила Республіканської партії Сполучених Штатів