Запропонована авторкою модель “церкви у церкві”, де колишні греко-католики зберегли власну ідентичність у рамцях українського православного екзархату, допомагає нам збагнути не тільки дивний, на позір, вибір авторчиної бабусі, з розповіді про яку починається ця книжка...

Навіть відходячи від "давньоруської" теми своїх історичних досліджень, в яких пом’януті геть усі характерники землі руської - від князя Ігоря і Батия до баби Яги і Кощія Безсмертного - невгамовний автор не забуває тицьнути в руку своїх героїв сакральні артефакти "історичної правди".

"…выселение из Крыма татар есть негласное их убийство. Зачем расстреливать, когда можно людей работой и условиями довести так, что они перемрут". У 1960-х роках було проведено "народний перепис населення", згідно з яким на чужині померли 46,2% депортованих.

"Многие люди, выросшие в Галиции утверждают, что язык архангельских и вологодских жителей им гораздо более понятен, чем язык их "псевдоукраинских" сородичей из Полтавской губернии".

За останні місяці життя Пушкін поривався захищати честь дружини, заявляє про намір стрілятися, щоб зберегти честь її сестри Катерини, а в кінці січня 1837 р. вступається за третю сестру, Алєксандріну, "самую некрасивую, но при том и самую умную...".

"Передайте мое "прости" родному Черноморскому флоту, всем морякам России, торговому флоту". И, повернувшись к лейтенанту, сказал: "Миша, поцелуй сына, кланяйся сестре. Прикажи целить в сердце". Ставраки скомандовал: Пли!"."

Огляд пропагандистської книжки, підготовленої КГБ СРСР та східнонімецькою спецслужбою "Штазі" у рамках так званої "справи Оберлендера". Протягується ідея, що провідника ОУН вбив не агент КГБ, а близький товариш...

Справжнім "незораним полем" сучасної історичної науки залишається дослідження української радянської історіографії, а особливо – вивчення біографій українських радянських істориків. Портнов нарешті спробував заповнити цю лакуну.

"Червону Армію зустрічали хлібом-сіллю, квітами, транспарантами, повними кошиками яблук, джерельною водою. Діти вибігали на 2-3 кілометри вперед, щоб привітати воїнів-визволителів…"

"С точки зрения целей самосохранения русского народа распад СССР явился самой крупной удачей... Если человеку ампутировать ногу, ощущение, что она болит, не проходит. То же относится и к постимперскому сознанию. Утрата СССР – реальность". Так писав Єгор Гайдар.

Не без зловтіхи Леонтій Форостівський пише, що "москаль" Постишев і "українець" Затонський за невинну кров "з Божої ласки, заслужену кару вже понесли, згинувши від руки НКВД". Німці ж не просто пограбували Київ, а влаштували "тотальний морд".

"Респонденти називають трьох ворогів під час війни: німців, росіян та українців. На першому місці, якщо йдеться про родинні спогади, знаходяться українці, і тільки за ними – німці..."