Історія самвидаву у пізньому СРСР та після його розвалу. Уривок із книжки «Дреди, батли і "стіли"»

Що читаємо? Дар’я Анцибор «Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні», видавництво "Лаболаторія", 2024 рік

Самвидав у пізньому СРСР

Культура в Радянському Союзі існувала на офіційному й підпільному рівнях. Офіційним, як неважко здогадатися, керувала влада. Письменники, поети, музиканти, режисери, художники — усі мали нести в маси ідеї партії. Твори ретельно перевірялися цензурними органами, і всі прояви інакомислення знищували в зародку. Повсюдне цензурування усіх сфер життя врешті породило цілий ринок підпільної продукції. Людям хотілося читати й слухати заборонене. І вони шукали всі можливі варіанти для цього. Так виникло явище підпільного видавництва — самвидаву.

Самвидав став відповіддю на авторитарну політику радянської влади. Саме слово мало й російський відповідник — самиздат.

Воно пародіювало офіційні назви видавництв, як-от «Госиздат» — скорочення від «Государственное издательство», тобто «Державне видавництво».

Перший самвидавний твір надрукував Іван Багряний, автор романів «Тигролови» і «Сад Гетсиманський». У 1929 році вийшла його поема «Ave Maria», яку він надрукував через знайомих з охтирської друкарні. Наклад становив аж 1 200 примірників. Як видавництво було зазначено красномовне «САМ». Автор розсилав твір по невеличких книгарнях і повідомляв друзям, де можна придбати. Так книжка з’явилася і навіть продавалася попри цензуру. За певний час, звісно, про схему стало відомо владі, тож примірники конфіскували.

Самвидав («сам собі видавництво») передбачав, що весь процес виготовлення проводився власноруч. Як ви розумієте, за тих часів не було комп’ютерів і ксероксів. Тексти робили на спеціальних друкарських машинках, куди одночасно можна було вставити до трьох аркушів. Це зараз ми можемо стерти помилку або навіть виправити її в  уже надісланому повідомленні. Тоді, якщо тобі не пощастило, потрібно було передруковувати всю сторінку повністю або вигадувати якісь карколомні трюки з лезами, бо й коректорів як таких теж не було. Для того щоби скопіювати текст, брали кальку, або копірку — спеціальний копіювальний папір із нанесеним фарбувальним покриттям з одного боку. Я застала його у своєму дитинстві, тож усіляко наекспериментувалася у графічному дизайні. Мені дуже подобалося оце відчуття, що ти відразу продукуєш не один, а кілька витворів мистецтва (чи калякуль, якщо бути об’єктивними). Копірку вкладали між двома аркушами, щоб чорне покриття далі перебивалося від основного аркуша, на якому писатимуть чи малюватимуть. З їхньою допомогою одночасно робили три примірники.

Для серйозніших тиражів використовували шапірографи, або гектографи — «дідусів» сучасного ксерокса. Товстий папір просочували рідким розчином із води, клею, аміаку, гліцерину й цукру. Тоді його висушували, потім знову мочили й прикладали до аркушів, які треба було скопіювати. Так робили відбитки.

У форматі самвидаву в СРСР друкували не тільки твори літератури, але й філософії, медицини, релігії, історії, політики та спорту. Поширювали брошури про репресії КГБ й судові процеси. Окремою категорією були фотокопії уроків бойових мистецтв. Таку інформацію охоче шукали спортсмени, адже в радянський період викладати єдиноборства було заборонено. Держава боялася, що від самооборони справа швидко може перейти до серйозного протистояння органам правопорядку.

Найбільше самвидав поширювався серед інтелігенції, творчих людей і студентства. За розповсюдження таких творів могли посадити до в’язниці, тому передача самвидаву завжди означала велику довіру й відчуття спільної причетності.

Найвідомішими працями самвидаву в Україні були такі: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, «Приєднання чи возз’єднання?» Михайла Брайчевського, видання «Український вісник», заснований Чорноволом. Крім того, так активно друкувалися Ліна Костенко, Василь Стус, Василь Симоненко та інші поети-дисиденти.

Найактивнішим періодом самвидаву були 1970–1980-ті роки. Особливо масштабно — за часів перебудови. Тоді балтійські республіки змогли вільно друкувати великі тиражі. Щоб уявити масштаб самвидаву, можна просто прочитати ці цифри: у вісімдесяті в Києві випускали до 250 неофіційних видань, у Львові — понад сотню. З 1961 до 1991 pоку було не менш ніж 1 200 таких видань.

Як ви вже здогадалися, субкультурні спільноти також прагнули створювати власні медіа. Тоді йшлося про спроби організувати нішеві журнали, які могли б зацікавити тусовку. Про нові форми й розширення кола спілкування. Про концерти й життя улюблених виконавців. Про перший досвід видавництва, зазвичай підпільного й не завжди безпечного. Це були паростки перших музичних медіа, з яких поставала вільна рок-журналістика.

Тепер завдяки найбільшим прихильникам, які зберегли ці видання, ми маємо хроніки розвитку, розквіту й занепаду молодіжних спільнот.

Першим українським продуктом, спрямованим на субкультуру, був рок-н-рольний журнал «Біт-ехо». Його випускали Сергій Коротков, Дмитро Ямшинецький і Олексій Російський у Харкові 1967 року. Ба більше, є велика ймовірність, що «Біт-ехо» став першим прикладом рок-самвидаву в усьому СРСР.

Журнал робили під центральну тусовку міста, яка збиралася біля медінституту. Вийшло два номери: перший — навесні 1967 року тиражем у вісім машинописних примірників. У випуску йшлося про перший рок-сейшн у Будинку культури «Залізничник» у січні 1966 році, де виступили біт-гурти «Ми» (колишні «Ідоли», де грали Коротков і Російський), «Лелеки» й «Інтеграл». Також були рецензії на закордонні платівки, а ще передрук новин із польських журналів і радіо. Другий випуск вийшов улітку того самого року, але вже накладом у три примірники. Олександр Кушнір, автор енциклопедії рок-самвидаву «Золоте підпілля...», описував обкладинку так: «Тоненький (5–6 сторінок машинопису) піонер східнослов’янського рок-самвидаву прикрашувала обкладинка зі складеного навпіл аркуша ватману з графічним малюнком (патлаті гітаристи в оточенні колонок), розфарбованим аквареллю». Через те, що з необережності чи необізнаності всі причетні особи підписувалися реальними прізвищами, журнал швидко прикрили. Кушнір писав, що чотири екземпляри опинилися у КГБ, після чого батька Дмитра Ямшинецького звільнили з роботи, а рок-сейшени надовго припинилися.

В Україні в 1960-ті — ранні 1990-ті виходило немало яскравих видань. Більшість із них докладно описав Олександр Кушнір у згаданій енциклопедії рок-самвидаву.

У Києві це були журнали «Бонба», «PANOK», «ЖОПА», «Маніфест», «КиМик», «Гучномовець», «Суб’єктикон».

«КиМик» був першим київським рок-виданням. Назва розшифровується як «Киевский микрофон» (тобто «Київський мікрофон»). Тут друкували рецензії на виступи перших київських гуртів 1986–1987 років. «ЖОПА», яка, я певна, зацікавила вас, — насправді абревіатура від «Журнал-обозрение произведений андеграунда».

«Гучномовець» став одним із найбільш самобутніх видань. Назву взяли з «Пісеньки» гурту ВВ, де є слова: «Хлопці грають у гучномовець». Журнал випускали з 1988-го до 1991 року.

Героями видання стали гурти «Раббота ХО», ВВ, «Колезький асесор». Вони відкололися від київського рок-клубу, де саме назрів ідеологічний конфлікт між прихильниками хеві-металу й іншої альтернативної музики. Натомість ці гурти створили власне об’єднання «Рокъ-артель». Тоді ж Тетяна Єжова, чий брат був менеджером «Колезького асесора», задумала своє рок-видання, яке популяризувало б київські гурти. Вона власноруч друкувала двадцять примірників і писала приблизно третину матеріалів: інтерв’ю, огляди концертів, фестивалів і саморобних альбомів. Хедлайнером були Володимир «Адольфич» Шамрай (став відомим журналістом із досить провокативними поглядами, а тоді писав колоритні сатиричні тексти) і Євген Гуздь (так, той самий із Gogol Bordello).

«Гучномовець» читали не тільки в Києві, але й в інших містах України.

Він мав додаток — тоненький машинописний журнал «РАNОК», де друкували архівні матеріали про гурт ВВ, фестивалі й дослідження Адольфича про жіночий рок.

«Бонбу» із шокуючим саркастичним стилем письма випускав самотужки Адольфич. Це було тоненьке видання 1988 року з кількома примірниками. Стало відомим завдяки статті «Грайте, музики, в мене тітьки великі», яку передруковували численні самвидавні журнали.

«Суб’єктикон» був маловідомим журналом кінця 1980-х, який самі автори окреслювали як панк-рев’ю. Манера письма була дуже агресивною, саркастичною й епатажною. Ось кілька постулатів цього видання: метал — це музичний атеїзм; панк-рок і скандал — це синоніми; увесь пост-панк утілився у британській команді Jesus and Mary Chain. Цікаво, що автори видання самі спеціально встановили супермалий наклад, щоб ці п’ять примірників миттєво ставали раритетом.

У Харкові виходили історичний «Біт-ехо», «Положение дел», «Рок-кур’єр», який трансформувався в «Рок-н-рольную Харьковщину». «Положение дел» — вузькоспеціалізоване видання, яке розглядало становлення українського року. Також писали про інді-гурти й фестивалі.

У Дніпрі — рок-бюлетень 1980-х «Воляпюкъ» із накладом у 10 примірників. Сама назва означала штучно вигадану мову. Багато описували творчість локальних гуртів «Репортаж» і «Т.О.К.».

1993 року в Сумах виходив журнал Shism, до того ж накладом у 100 примірників. Абсолютно нетипове в усіх сенсах метал-видання. Англомовне, з одним автором, його розповсюджували в Бельгії, воно зачіпало екстремістські теми, зокрема нацизм і сатанізм. На межі 1980–1990-х мало не в кожному місті був свій субкультурний самвидав.

У Кременчуці виходив психоделічний «Шизлонг». У Чернігові — інформаційний бюлетень «Рок + Rock». У Луганську — «Листва» («ЛегаЛИзация ИскусСТВА»), де висвітлювали рок «у серці донбаського регіону» в кінці 1980-х. До того ж у виданні друкували приклади виявленого плагіату й аналіз російської попсцени. Серед інших цікавинок — у кінці друкували старі анекдоти. Наприклад, про Брежнєва й Корольова. В Івано-Франківську — видання про панк-рок «Гей-гоп!», де половину номера присвячували біографії гурту The Doors. Наклад становив 50 примірників. У Тернополі та Франківську всього виходило до 20 самвидавних журналів.

У Польщі наприкінці 1980-х виходив підпільний контркультурний журнал «Відрижка». Його випускала українська громада у Варшаві. Там було багато лайки, сарказму й рок-музики.

Деякі з видань виходили в 5–10 примірниках, наклад інших дорівнював ста. Якісь витримали кілька випусків, інші — публікували кілька років. Можливо, художній чи інформаційний рівень у них був досить низьким, але самвидав зробив надважливий внесок в ідею існування рок-підпілля.

Самвидав в Україні після розвалу СРСР

Після розвалу Союзу настала серйозна криза всіх рівнів життя, тож було не зовсім до самвидавів. З одного боку, тепер уже можна було не ховатися від влади, а друкуватися вільно. З іншого — потрібно було якось виживати, а на таку творчість лишалося не так багато сил. До того ж окремі прихильники музики перейшли в легальні газети, телебачення і радіо.

Дев’яності — це дуже важкі часи, які чимало представників субкультур просто не пережили, втрапивши в нарко-або алкозалежність. Серед панків у 1990-х були ті, хто нюхав клей і закидався купленими в аптеці седативними таблетками. Через такі масові проблеми дуже скоро склад клею змінили, а ці препарати почали відпускати тільки за рецептами лікарів. Інший представник вінницької рок-тусовки Іван не раз цитував мені нішеві пісні 1990-х, де фактично розповідають про види наркотиків, з яких перестрибували музиканти, поки не помирали.

У другій половині 1990-х стагнація минає, суспільство поступово оговтується, а з ним стають помітнішими й різноманітні субкультури. ЗМІ поширюють дедалі більше інформації про різні музичні спільноти на Заході та в Україні. Поступово з’являється більше музичних каналів (MTV, OTV, M1, Enter-music та інші). Вони показують іноземні шоу та кліпи, розповідають про західні субкультури. Тутешні представники намагаються переймати досвід західних. Зокрема, це стосується самвидаву.

У радянський період самвидав був спробою прорватися крізь тоталітарну цензуру. Тимчасом на Заході тамтешній самвидав покривав потреби дуже вузьких любительських видань. Самвидав на Заході називався фензін, або зін (від fan magazine — фанатський журнал). Це слово наприкінці 1990-х — у 2000-х прийшло й до України, хоча явище існувало раніше.

Поняття народилося у спільноті любителів наукової фантастики в 1930–1940-х роках. У 1940-му журналіст Руї Рассел Шовене назвав фензінами аматорські малотиражні видання журналів або фотоальбомів. У середовищі молодіжних субкультур перші такі видання з’явилися у 1960-х, особливо активно в панк-спільноті, де послідовно впроваджували етику DIY («зроби сам»). Панкова субкультура у Великій Британії завдяки фензінам демонструвала своє неприйняття провладних ЗМІ. Фензіни також були вагомою складовою спільноти рольовиків.

Першим фан-самвидавом у СРСР вважають рукописний бюлетень уболівальників запорізького «Металурга» за 1983 рік. Він називався «Що повинен знати фанат?». До речі, у 2023-му його реконструювали й перевидали разом із раритетним ультрас-фензіном «Странник» із дев’яностих.

Зіни, які створювали футбольні фанати, сподівано описували перипетії у матчах відбіркових турнірів. Також друкували деталі поїздок уболівальників на виїзні ігри, зокрема фоторепортажі. Не обходилося і без описів бійок між ультрас із різних команд або із черговими гопниками і проблем через це з міліцією.

Цікаво зазначити, що у футбольних зінах часів незалежності помітна певна спадковість, якщо дивитися на радянський самвидав — ті самі стінгазети з перебігом матчів та історіями із життя футболістів. Натомість у музичних субкультурах ситуація була інакша.

Ігор Ходжаніязов — не тільки вінницький дослідник традиційної музики, але й учасник хардкор-панківської тусовки 2000-х. Він звертав увагу на те, що в Україні з панками попередніх поколінь тоді фактично не було спадковості. Тож, незважаючи на те, що рок-журнали у вісімдесятих активно друкували (і ми вже бачили, у яких шалених варіантах і кількостях), нові покоління прихильників про них нічого не знали. Тодішні неформали копіювали досвід західних учасників субкультур, а не продовжували традицію, успадковану від старших поколінь.

На Заході субкультури розвивалися стадіально й органічно, коли нащадки дивилися на попередників, спілкувалися з ними, переймали їхній досвід і робили по-своєму. Натомість в Україні такої тяглості просто не склалося. Нові представники субкультур фактично не знали про те, що відбувалося на локальному рівні кількома десятиліттями раніше. Не було доступу до інформації про 1970-ті чи 1980-ті, не було розуміння, як і де шукати такі теми, не було добре задокументовано, як усе починалося.

Коли в США про субкультури видавали сотні книг і знімали стрічки різних жанрів на будь-який смак, місцева українська молодь не відчувала й часто буквально не знала про те, яким насправді було життя їхніх субкультурних попередників. Окрім того, не забуваймо про історичні контексти, адже до розвалу Союзу вільної преси не було, 1990-ті стали надважкими роками через соціальну й економічну турбулентність, а у 2000-х, коли якраз і з’явилося активне зацікавлення різними субкультурами, український ринок майже і не мав що запропонувати на ці теми. Тому за основу брали готові західні ідеї та сценарії, які вже із часом набували певних місцевих рис.

Ситуація з фензінами була схожа. Як і двадцять-тридцять років тому, фензіни описували локальні сцени, публікували інтерв’ю з гуртами — від нових місцевих до культових, передруковували важливі новини про фестивалі й нові альбоми. Просто робили це, шукаючи натхнення у західних відповідниках.

Створення таких журналів повністю сповідувало принципи DIY. Зробити видання з нуля і поширювати його серед утаємничених людей, розвиваючи цим субкультуру. Зазвичай зіни продавали за символічні гроші, щоб відбити вартість друку. Інколи роздавали безплатно. Авторам за матеріали не платили. Усе відбувалося на власному ентузіазмі.

До речі, щодо авторського права. Фактично все поширювали за принципом копілефту, коли автори дозволяють вільне використання, зміну, поширення своїх творів, але за умови, що принципи розповсюдження не змінюються (тобто що будь-яка переробка твору також буде з копілефтом).

Насправді я певна, що чимало з вас і так були дотичні до створення зінів або його предтеч у тій чи тій формі. Наприклад, коли у школі робили анкети. Пам’ятаєте ці товсті красиві зошити чи блокноти, де було море запитань (часто ще змагалися у їхній кількості), які зазвичай закінчувалися проханнями щось лишити на згадку про себе? У кінці були спеціально відведені сторінки, де писали вірші й пісні, лишали подарунки-«секретики», поради, а також ворожіння: чхальники, чесальники, сонники і хто там іще що міг вигадати.

Кожен мав свій стиль, як саме оформлювати анкету й робити її цікавішою. У хід ішли всі скрапбукінгові методи — від вирізок із модних журналів до таких цінних тоді наклейок. Також щастило тим, хто вмів гарно малювати й мав кольорові гелеві ручки. Хто ж не мав, міг позичити або домовитися з місцевим «художником-початківцем» із класу. Через гарний почерк і нормальні оцінки з мови мене часто просили переписати запитання на перших сторінках, щоб точно без помилок і красиво. Це насправді були повноцінні дитячі зіни, просто їх по-постмодерністськи дописували різні учасники субкультури. Тільки не музичної чи спортивної, а швидше вікової.

Так само зінами можна назвати й дембельські альбоми, які, можливо, іще десь валяються у сховках ваших батьків чи дідусів; і пісенники, які, здається, усі колись заводили в доінтернетні часи; і наші немовлячі альбоми, які так дбайливо вели наші батьки, зазначаючи появу першого зубчика й перемальовуючи наші долоньки; і збірники віршів, які треба вивчити на уроки зарубіжної чи української літератури, та й ті вірші, які могли самі писати в підлітковому віці після чергового невдалого побачення. Тому всі ми колись так чи так практикувалися у зіностворенні, просто не замислювалися над цим. Я знаю, що ми щойно відкрили скриньку вашої власної самвидавної Пандори, але повернімося до зінів 2000-х і що там було в субкультурах.

Ми вже зрозуміли, що такі видання особливо цінували в панк-спільнотах. Цікаво зазначити, що прихильники різних стилів зосереджувалися на різних проблемах, до того ж надзвичайно актуальних і сьогодні. Письменниця та колишня адміністраторка сайту neformat.com.ua Світлана Кострикіна згадує: «Хардкорники порушували в зінах здебільшого соціально-політичні теми: про антифашизм, права жінок і ЛГБТКІ+, sХе, веганство, захист тварин, захист працівників. Нині дехто назвав би це “лівацькою повєсточкою”, а для них уже тоді це було актуально. Удома я мала багато їхніх зінів, стикерів “хутро — це вбивство” тощо. Моя сестра співала в хардкор-гурті, де писала тексти про сексистів, і це був 2006 рік».

Тобто уявіть: теми, які ще досить важко заходили (і часом досі важко заходять) в інформаційний простір у звичайній пресі чи по телебаченню, відкрито просувала молодь через повністю саморобні незалежні журнали й пісні.

Серед вагомих зінів того часу є не тільки українські видання, адже багато гуртів тоді їздило з концертами по всьому пострадянському простору. Наприклад, Insomnia — російський емо-журнал, який активно висвітлював і українську сцену. «Фонтаръ» — видання про альтернативну музику, що спершу випускали російською, а згодом дублювали й українською. Ruins — кримський панк-журнал. У Житомирі — «Сквот UA» і панк-зін «Більше», який робив лідер гурту Oh, deer! Юрій Бондарчук.

Наприкінці 2000-х усю інформацію, звісно, уже можна було просто пересилати в інтернеті. Проте тоді втрачався елемент особистого контакту, який дуже зближував. Як кажуть представники тусовки, з якими я спілкувалася, зіни були чимось дуже теплим, «аналоговим», особистим, важливим саме своєю тактильністю, що повністю втрачається у цифровому світі, таким, що хотілося потім зберегти на пам’ять. Власне, чимало учасників досі тримають такі видання у своїх домашніх архівах.

У нульових швидко поширилося дистро (від «дистрибуція», тобто розповсюдження). Дистро — це такий собі новий формат музичних барахолок; система розповсюдження різних дисків, касет, платівок, журналів, футболок та іншої тематичної продукції — мерчу. Учасники субкультур робили такі замовлення через Укрпошту або на концертах і фестивалях. Наприклад, на житомирському фесті Burn the scene for fun або на одеському «Маяку».

З поширенням інтернету потреба в таких виданнях потроху відходила у минуле, зіни почали трансформуватися в онлайн-видання, проте сьогодні ми бачимо нову хвилю зацікавлення цими нішевими проєктами. Особливо практика творити зіни реактуалізувалася після повномасштабного вторгнення, коли дедалі більше людей шукали спосіб рефлексувати на тему війни.

Я вже згадувала про тематичні спортивні зіни. «Юний читач» щорічно видають фанати запорізького ФК «Металург», до того ж роблять це навіть під час війни. Воєнні дії, безперечно, впливають на характер видання. У 2022 році першу частину зіну класично присвятили футбольним подіям, а друга розповідала про запорізьких фанів, які захищають нас, і про російські ракетні удари по Запоріжжю. У 2023 році фокус випуску вже повністю змістився на фанів, які пішли у військо: подавалися їхні фото, інформація про них, розповіді про бої та воєнний побут, а також сторінка пам’яті полеглих. З класичної подачі — огляд виступу «Металурга» в Першій лізі та спогади тридцятирічної давнини про фанатський рух. Усі гроші від продажу зіну спрямовують на підтримку фанатів-воїнів.

Тепер також створюють спеціальні простори-майстерні, які дають змогу зробити зін із нуля до видруку. Періодично проводять зін-фестивалі й події, присвячені нішевим виданням. Є також активна українська зін-спільнота. Заходьте в телеграм-канал ukr_zine_comm порозглядати, який вигляд мають сучасні журнали. Наклади зазвичай роблять від 5 до 100  примірників, щоби зберегти інтимність та унікальність видання. Назар Шешуляк, засновник видавництва зінів «Гіпертелія», сказав: «В епоху екранів і пікселів виникає голод за простими тілесними радощами».

Тож, можливо, нині менше яскравих субкультур, у межах яких іще роблять нішеві DIY-журнали, але зіни існують і  розвиваються, очевидно, в  абсолютно різноманітних темах і форматах, щоби знайти свого читача. Окрім цього, в умовах війни з Росією зіни стали ще одним способом відрефлексувати те, що відбувається з нами, та донести світу свою позицію. Часто створюють особливі тематичні зіни спеціально для того, щоб продавати їх за донати на потреби ЗСУ, зокрема і за кордоном. Підпільний самвидав став незамінним методом боротьби з російською пропагандою на тимчасово окупованих територіях. Активістки жіночого партизанського руху «Зла Мавка», наприклад, щотижня випускають газету, де подають правдиві новини з української сторони. Так різновиди DIY-зінів перетворюються на ще один рупор спротиву.

Оскільки вже заговорили про способи донесення інформації в різний час і за різних умов, маємо згадати ключового гравця, який змінив хід історії.