"Моссад". Легенда і реальність

Що читаємо? Міхаель Бар-Зохар, Ніссім Мішаль. “Моссад”. Найвидатніші операції ізраїльської розвідки”. – К., “Наш формат”, 2023. 3-тє видання. Переклад з англійської Олександр Міхельсон (Michael Bar-Zohar, Nissim Mishal. “Mossad”. The Greatest Mission of the Israeli Secret Service. – Ecco/Harper-Collins Publishers – New York, 2012)  

“Моссад” – перше слово повної назви цієї ізраїльської розвідувальної служби, “Відомство розвідки і спеціальних завдань”. Це слово власне і означає “відомство”.

Ізраїльське “відомство” – ледь не найбільш засекречене в світі. А проте жодна спецслужба не може зовсім обійтися без публічності, хоча й дозованої. Репутація, нерідко зловісна – це їхня психологічна зброя. Її створюють журналісти, кінорежисери, історики. У нашому випадку – це дует Міхаеля Бар-Зохара та Ніссіма Мішаля.

Перший – журналіст, історик, колишній депутат кнесету. Автор біографій прем’єр-міністрів Давида Бен-Гуріона (1886-1973) і Шимона Переса (1923-2016).

Другий – тележурналіст, політичний репортер, гендиректор Державного телебачення Ізраїлю.

Навколо книги

У 2010 році вийшла книга під назвою “Mossad: The Great Operations”. В Ізраїлі вона протрималася в списку бестселерів майже два місяці й отримала кілька відзнак за перевершення рекордів продажу.

Невдовзі газета “Хаарец” виступила з твердженням, що Бар-Зохар і Мішаль скопіювали значні фрагменти з текстів журналіста-розслідувача Ронена Бергмана без посилань на них.

Зрештою вдалося досягти мирової угоди, а Бергман отримував фінансову компенсацію.

У 2012 році книга вийшла під дещо зміненою назвою “Mossad. The Greatest Missions of the Israeli Secret Service”. Саме це видання лягло в основу українського перекладу, зробленого журналістом і перекладачем Олександром Міхельсоном. В списку використаної літератури (понад п’ятсот одиниць посилання) були окремо перелічені праці Бергмана.

Але в травні 2013 року Бергман звинуватив Міхаеля Бар-Зохара і Ніссіма Мішаля в порушенні мирової угоди. Подальші роки супроводжувалися взаємними звинуваченнями й судовими позовами на кілька мільйонів шекелів. Чим завершилася ця тяганина, невідомо. Ймовірно, триває й досі.

У списку джерел особливе місце посідають чисельні інтерв’ю з тогочасними політиками і учасниками описуваних у ній спецоперацій.

Серед них – колишні директори “Моссаду” Іссер Харель (1912-2003) та Меїр Аміт (1921-2009), колишні співробітники й агенти спецслужби, колишні прем’єр-міністри Ізраїлю – Іцхак Шамір (1915-2012) і Іцхак Рабин (1922-1995). Дехто з різних причин залишилися інкогніто.

Можливо, завдяки цим інтерв’ю в книзі вдало сполучені взаємовиключні елементи документалістики й белетристики.

Не обійшлося й без курйозів. Одним з персонажів книги є колишній агент “Моссаду” під оперативним псевдо Антон Кунцле. Він один з учасників ліквідації нацистського злочинця, Герберта Цукурса (1900-1965), відомого своїми звірячими розправами над євреями в Латвії, в тому числі й дітьми.

Справжнє ім’я Кунцле – Яків Мейдад (1919-2012). Але в розділі книги про справу Цукурса, Мейдад проходить під зміненим ім’ям – Іцхак Сарід.

Мейдад раніше брав участь у викраденні Адольфа Ейхмана (1906-1962) – головного відповідального за реалізацію доктрини “остаточного вирішення єврейського питання”. Але в розділі, присвяченому цьому епізоду, він згадується під своїм справжнім іменем.

Поєднання ефектності й ефективності  

Навряд чи це базовий принцип роботи “Моссаду”. Але описані в ній операції нерідко мають саме такий почерк.

12 листопада 2011 року потужний вибух знищив ракетну базу поблизу Тегерану.

Загинули 17 бійців елітного підрозділу “Корпус вартових ісламської революції”. Вбито керівника іранської ракетної програми – генерала Хасана Теграні Могаддама. Десятки вже готових ракет перетворено на металобрухт.

Був теж виведений з ладу твердопаливний реактивний двигун для міжконтинентальної ядерної ракети. Така ракета могла дістати не лише до Ізраїлю, але й материкової території США.

Пов’язували цю подію з “Моссадом”, не маючи прямих доказів. Та сам факт згадки про неї на сторінках книги Бен-Зохара й Мішаля виглядає як непряме визнання.

Хрестоматійним прикладом стали вже згадані викрадення Ейхмана і вбивство Цукурса.

Операція з Ейхманом у травні 1960 року відтворена в книзі буквально похвилинно. Мабуть на сьогодні це найдокладніше й найдетальніше її відтворення в текстовому варіанті – від 11 травня, коли в Буенос-Айресі “моссадівці” схопили злочинця, й до приземлення 22 травня в аеропорту “Лод” літака компанії “Ель Аль”, на якому затриманого доправили до Ізраїлю.

На борт літака Ейхмана провели під виглядом члена екіпажу, який трохи “перебрав”. Перед тим його перевдягли у форму “Ель Аль”, загримували й накачали наркотиком.

Ізраїль отримав моральну сатисфакцію. Вперше в єврейській історії жертви судили й винесли смертний вирок своєму катові.

Ліквідація Герберта Цукурса в лютому 1965 року виявилася не менш ефектною й ефективною.

Уже згаданий Яків Мейдад втерся в довіру нациста під виглядом австрійського бізнесмена Антона Кунцле, потім заманив його в столицю Уругваю, Монтевідео, до порожнього будинку. Там на нього чекали агенти “Моссаду”... в самих трусах. Це було зроблено, щоби на їхній одяг не потрапила кров жертви.

Після короткої й запеклої рукопашної сутички Цукурс був убитий. Його тіло помістили у велику дорожню скриню, куди поклали записку з переліком злочинів нациста, підписану “Тими, хто ніколи не забуде”.

Наслідком операції стала відмова парламентів Німеччини і Австрії ухвалювати раніше підготовлені законопроекти про обмеження терміну давності щодо злочинів нацистів.

Легенда “Моссаду” родом з України

З 2002 по 2011 роки ізраїльське “відомство” очолював Меїр Даган (1945-2016), якому присвячений у книзі цілий розділ “Цар тіней”. Це прізвисько дали йому товариші по службі.

З певною натяжкою Дагана можна вважати уродженцем України. Він народився в залізничному вагоні під Херсоном, коли його батьки їхали з Сибіру до Польщі. Був прекрасним стрільцем, вправно володів ножем. Про Дагана двічі прем’єр-міністр Ізраїлю та міністр оборони Іцхак Рабин (1922-1995) говорив: “Меїр наділений унікальною здатністю розробляти антитерористичні операції, схожі на блокбастери” (С. 15).

У серпні 1971 року 26-річний капітан Меїр Даган очолював секретний загін спецпризначення “Рімон”. Його ціллю були керівники осередку терористичної організації “Фронт визволення Палестини” (ФВП) з містечка Бейл-Лахія на півдні сектору Газа. Розвідка встановила, що вони перебували у так званому “таборі біженців” у місті Джебалія.

Групу ліквідаторів очолив сам Даган. Їх перевдягнули в арабів і розіграли погоню за ними на ізраїльському патрульному катері. Коли ті висадилися на берег, то представилися зв’язковому терористів як бійці ФВП з табору в місті Тір (Ліван), які прибули для обговорення координації дій.

Наступного дня була скликана нарада за участю гостей і керівників бейт-лахійського осередку. По сигналу капітана Дагана ліквідатори розрядили в терористів свої пістолети і швидко залишили табір.

Трюки з перевдяганням Меїр Даган практикував і пізніше – у Бейруті, куди під час Ліванської війни 1982 року увійшов на чолі танкової бригади. Тоді він був призначений комендантом “зони безпеки” в південному Лівані.

Одного разу начальник Генштабу Армії оборони Ізраїлю Моше Леві (1936-2008) навіть виніс йому догану за те, що, перевдягнутий у арабське вбрання, Даган підійшов близько до штаб-квартири терористів неподалік Бейруту.

Може, саме авантюрність у сполученні з рішучістю й винахідливістю зробили Меїра Дагана одним з найкращих керівників “Моссаду”. Він відновив бойові підрозділи, налагодив робочі зв’язки з іноземними спецслужбами. Завдяки Дагану, “Моссад” зміг ліквідувати низку ключових ватажків арабських терористів у Лівані та Сирії, а також зірвати іранську і сирійську ядерні програми.

У цивільному житті Меїр Даган любив класичну музику, багато читав історичної літератури, займався живописом і скульптурою.

Крадіжка з продовженням

До книги про найвидатніші операції “Моссаду” увійшов також епізод із викраденням польським журналістом єврейського походження Віктором Граєвським брошури з текстом секретної доповіді партійного і радянського лідера Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС “Про подолання культу особи та його наслідків”.

Але прямої заслуги “Моссаду” тут нема. Просто розчарований у комунізмі Граєвський випросив цю доповідь під грифом “Цілком таємно” суто з цікавості у своєї коханки – друкарки-машиністки першого секретаря Польської об’єднаної робітничої партії.

Дізнавшись з доповіді про злочини Сталіна і його оточення, він, перш ніж повертати брошуру, передав її до посольства Ізраїлю у Варшаві. Там з неї зняли копію й відправили до “Моссаду”.

Звідти копія потрапила до ЦРУ, а потім – на шпальти американської газети New York Times від 5 червня 1956 року.

Наслідком стали сильні репутаційні втрати для СРСР, і не лише у вільному світі, але й у комуністичних країнах. А не запідозрений ні в чому Граєвський спокійно емігрував до Ізраїлю.

Історія ця достатньо висвітлена в популярній кінодокументалістиці. Менш відоме її продовження. Його наводять автори книги з історії “Моссаду”.

В Ізраїлі Граєвський влаштувався у департамент Східної Європи тамтешнього МЗС. Його вирішив завербувати агент КДБ. Граєвський одразу доповів про це “Моссаду”. Там дали згоду на вербування, і викрадач доповіді Хрущова став подвійним агентом.

Протягом 14 років він зливав своїм московським “шефам” інформацію, спеціально препаровану ізраїльською розвідкою. Росіяни були задоволені своїм агентом. І навіть... нагородили його орденом Леніна.

Незвичайні місії “Моссаду”

Викрадення Ейхмана, вбивство Цукурса; ліквідація угруповання “Чорний вересень”, відповідального за вбивство ізраїльських спортсменів на літній олімпіаді в Мюнхені 1972 року; перевербування іракського льотчика Муніра Редфи, який угнав до Ізраїлю найновіший на той момент радянський винищувач МіГ-21 – ці операції вже набули статусу легендарних.

Окрім них, Бар-Зохар і Мішаль оповідають і про менш відомі, котрі інакше як незвичайними не назвеш.  

У 1962 році “моссадівцям” довелося розслідувати... викрадення малолітнього Йоселе Шумахера (нар. 1952 року), сина іммігрантів з СРСР. До репатріації в Ізраїль вони недовго жили у Львові, де хлопчина й народився.

Дід хлопчика по матері, ультраортодокс Нахман Штаркес, який пережив радянські репресії, чомусь вирішив, що його донька з чоловіком хочуть повернутися до Союзу. Він відмовився віддавати Йоселе батькам і організував його перевезення до США.

Викрадення малюка збурило ізраїльське суспільство проти ультраортодоксальних євреїв. “Де Йоселе?” – це запитання ставили їм світські євреї. Доходило до бійок “стінка на стінку”. Спецслужби однак передбачали й дещо серйозніше.

“Викрадення Йоселе завдало релігійній спільноті в Ізраїлі жахливого удару, - говорив тодішній директор “Моссаду” Іссер Харель, – Воно збудило почуття гніву щодо ортодоксів. Ви можете стати причиною кровопролиття й громадянської війни” (С. 121).

Ці слова були адресовані француженці Мадлен Ферраль, яку Харель допитував особисто. Мадам Ферраль прийняла іудаїзм під іменем Рут Бен-Давид. Саме вона на прохання Нахмана Штаркеса організувала викрадення й вивезення хлопчика до Америки.

У липні 1962 року Йоселе нарешті повернувся до Ізраїлю.

Іншу операцію оточували обставини, що цілком могли би бути списані з якогось роману Жуля Верна.

У березні 1990 року в Брюсселі був убитий п’ятьма пострілами в голову канадський інженер Джеральд Булл. Він займався розробкою супер-гармат, здатних, за його задумом, не лише вражати військові об’єкти на далеких дистанціях, але й запускати літальні апарати в космос.

Оборонні відомства США і Канади спочатку зацікавилися проектами Булла.

Однак, як повідомляють автори книги, уряди цих країн “з різних причин”, у тому числі через критичні відгуки фахівців, призупинили виділення коштів. Тоді Булл почав продавати свої гармати, всупереч ембарго ООН, до Південно-Африканської Республіки, яка вела війну проти Анголи. За це він отримав півроку в’язниці в США і штраф на 55000 доларів у Канаді.

Однак невдовзі знайшов іншого клієнта – іракського диктатора Саддама Хусейна (1937-2006). І продав йому дві сотні своїх супер-гармат GC-45. А ще зацікавив Саддама проектом 150-метрової гармати калібром 1000 мм. “Хусейн зрозумів, що зможе уражати густонаселені місцевості Ізраїлю, і радо прийняв Буллеву пропозицію” (С. 272).

Інженер замовив у Європі труби для стволу супер-гармати. Він також будував для Іраку самохідні артилерійські установки і вдосконалював ракети.

Зрештою Булл після неодноразового ігнорування попереджень, що надходили з Ізраїлю, був ліквідований.

Офіційно “Моссад” не визнав своєї причетності до вбивства. Але знову ж таки сам факт появи цієї історії в книзі виглядає промовисто.

Найнесподіваніші агенти “Моссаду”

Отто Скорцені (1908-1975) – оберштурмбанфюрер СС, улюбленець Гітлера, “найнеймовірніший агент, який будь-коли шпигував для Держави Ізраїль” (С. 146).

Вербував його особисто Рафі Ейтан – той самий, що керував операцією в Буенос-Айресі. Вся процедура тривала кілька хвилин. Скорцені погодився на співпрацю під гарантії безпеки з боку Держави Ізраїль.              

Скорцені добросовісно постачав інформацію про ракетну програму Єгипту, над якою працювали інженери розгромленої Німеччини. “За допомогою... своїх екс-легіонерів він роздобув докладні списки німецьких науковців і їхні адреси, доповіді про перебіг їхніх досліджень, плани, креслення ракет і, нарешті, листування щодо невдалих спроб змонтувати для цих ракет систем наведення” (С. 143).

Але інший агент був не менш “неймовірним”. Саме він попередив ізраїльтян про очікуваний напад Єгипту та Сирії на Ізраїль 6 жовтня 1973 року. Тоді почалася “Війна Судного дня”, протягом якої він постачав ізраїльській розвідці цінну інформацію. Не в останню чергу завдяки йому Ізраїль вийшов переможцем у цій війні.

І це був... зять єгипетського президента Насера – на той момент уже покійного. Його звали Ашраф Марван (1944-2007). У “Моссаді він був відомий як “Янгол”.

Марваном рухала жадоба до грошей і розкоші. Він сам запропонував свої послуги ізраїльтянам. У січні 1970 року Марван передав “Моссаду” повну стенограму переговорів свого тестя з радянськими лідерами про передачу Єгипту реактивних бомбардувальників, які би сягали території Ізраїлю.

Особу “Янгола” розкрив після своєї відставки колишній шеф військової розвідки Ізраїлю АМАН, генерал Елі Зейра (нар. 1928). У 1973 році він проігнорував попередження Марвана про початок війни, а потім намагався виправдатися у своїй книзі. На її сторінках у 2004 році він розсекретив Марвана.

Через три роки “Янгол” був знайдений мертвим біля власного будинку. Вбивці не встановлені й досі...

“Медова пастка”

Ну і яка ж розвідка без жінок?!

В середині 1980-х років всесвітній розголос отримала “справа Мордехая Вануну”. Переконаний лівак, інженер Вануну (нар. 1954), попри негативні висновки служби безпеки Ізраїлю “ШАБАК”, отримав роботу на атомному реакторі в місті Дімона.

“ШАБАК” змалював політичний шлях Вануну в рутинному звіті на ім’я директора з безпеки в Міністерстві оборони, який переслав цей папір директору з безпеки на реакторі в Дімоні, а той поклав його в одну зі своїх папок і на тому все” (С. 256).

Вануну зробив кілька фото і креслення секретного об’єкту й копії таємних документів. По звільненню з Дімони за скороченням штатів він пробував передати передав їх до редакцій різних видань світу. На пропозицію відгукнулася лондонська газета Sunday Times.

Але один австралійський телевізійник поцікавився в ізраїльському посольстві, що то за дивний чоловік, який пропонував його телеканалу знімки ізраїльського ядерного реактора.

Інформація дійшла до “Моссаду”. Було вирішено Вануну викрасти й доправити до Ізраїлю. Для цього використали його слабкість до жінок.

У Лондоні на Вануну вийшла красуня на ім’я Сінді. Після кількох днів палкого флірту вона запропонувала інженерові поїхати з нею до Риму. Там Вануну й пов’язали. Вирок суду – 18 років тюрми – він відбув повністю.

І лише потім дізнався, що його спокусницею була Шеріл Бен-Тов – донька американського мільйонера, палка сіоністка, яка в 17 років емігрувала до Ізраїлю. Вона служила в ЦАХАЛі, добровільно пішла на вербування в “Моссад”.

Зараз вона живе у Флориді й разом із чоловіком працює у сфері нерухомості. 

Провали

У кожної розвідки є свої невдачі. Навіть у такої славетної, як “Моссад”.

Найбільшим провалом ізраїльської розвідки Бен-Зохар і Мішаль вважають“неспроможність викрити іранський таємний ядерний проект від самих його початків” (С. 24). Попри це, завдяки “Моссаду” Іран і досі не спромігся виробити ядерну зброю. Принаймні жодних повідомлень про це поки що не надходило.

Але найдраматичнішим став провал агента Елі Коена (1924-1965). Це був один з найцінніших людей для “Моссаду”, надзвичайно винахідливий і досвідчений.

Коен мав арабську зовнішність, досконало вивчив Коран. Під іменем Камаля Амін Табета він вдавав із себе фанатичного сирійського націоналіста.

Коен зміг зблизитися з керівною елітою Сирії й навіть завести дружбу з президентом країни Хафезом Асадом (1930-2000). Він передавав до Ізраїлю найсвіжішу інформацію про ситуацію в країні, про її військовий потенціал, про військові й політичні плани сирійського уряду, а також секретні документи. Його навіть хотіли зробити міністром сирійського уряду.

Завдяки Коену вдалося зірвати проект відведення від Ізраїлю вод річки Йордан. У разі його реалізації, країна мала би серйозні проблеми з водопостачанням.

Коена схопили під час одного із сеансів радіозв’язку з “центром”. Сирійський політичний істеблішмент пережив шок, коли дізнався, ким був насправді Камаль Амін Табет. Після слідства, що супроводжувалося нелюдськими тортурами, й скорого суду Коен був публічно страчений під об’єктивами теле- і фотокамер.

В Ізраїлі він національний герой.              

Приклад для наслідування

Для країни, що існує у ворожому оточенні, нема іншого шляху оборони, як бити першими. Історія “Моссаду” показує, що найбільших успіхів ця служба досягала за керівників, котрі в точності сповідували принцип “найкращий захист - це напад”.

Якось після ліквідації українськими спецслужбами зрадника Іллі Киви поблизу Москви та одного з колаборантів, Олега Попова, в окупованому Луганську російська пропагандистка Ольга Скабєєва з подивом, змішаним чи то зі страхом, чи з обуренням, запитала: “Це що, “Моссад”?”

Схоже, українські спецслужби успішно переймають досвід своїх ізраїльських колег.

Фраза: “Так, це правда, що в спецзагонах на кшталт нашого межі дозволеного можуть розмитися. Саме тому командир мусить бути впевненим, що його люди - найкращі. Найбрудніші акції треба здійснювати найчеснішим.” – Меїр Даган (С. 17).