Джек Девайн. Призма головного шпигуна. Боротьба із російською агентурою

Що читаємо? Джек Девайн "Призма головного шпигуна. Боротьба з російською агресією", Фоліо, 2024 рік

Що таке «Медоловка», а що засіб «Нептун-80»? Хто здав Сталіну усю переписку Рузвельта та Черчилля перед Ялтою, а хто запобіг Карибській кризі? Чому радянські шпигуни ставали перебіжчиками майже не отримуючи грошей, а американські саме через них зраджували свою державу? Що це за навчання НАТО Able Archer’83 і чи була загроза ядерної війни, окрім ситуації на Кубі? Це тільки мізер з того, що можна знайти у цій книжці.

Якщо Ви тримаєте, або триматимете цю книжку в руках, то знайте, що це «маленька енциклопедія» історії шпигунства, чи то пак шпигунських ігор між Штатами та рашкою після Другої світової війни і до 2020 року.

Так тут є безліч історій про надскладні і дуже амбітні операції розвідки, як із однієї, так й іншої сторони; про цілу купу так званих «spy things», які можна побачити у «бондіані» і не тільки. Тут описані неймовірні долі шпигунів, агентів, нелегалів та перебіжчиків періоду «холодної війни» і після неї. Та про це все дещо згодом.

Автор – Джек Девайн, ветеран ЦРУ із 32-річним стажем роботи, де почав працювати у 1967 році. Його послужний список вражає: переворот у Чилі; операція «Циклон» під час афганської авантюри СРСР 1980-х років; полювання на наркобарона Пабло Ескобара; викриття О. Еймса і Р. Ганссена та багато іншого. То ж він дійсно знає про що пише.

Основна мета цієї книжки – це проаналізувати понад 70 років історії і зрозуміти як Штати дійшли до того, що сталося у 2016 році. Тобто до втручання рашки у вибори президента США. І хоча у книжці багато відсилок до цієї історії, та все ж – це таки «маленька енциклопедія» шпигунських ігор.

Девайн починає свою книжку із фрази засновника сучасного Афганістану Абдуррахмана Хана – «Ось тобі останнє моє слово, сину мій і наступнику: ніколи не довіряй росіянам».

Однією із основних проблем того, що відбулося у 2016 році автор бачить те, що після перемоги у «холодній війні» Штати фактично спочили на лаврах. Так би мовити противник переможений, можна зайнятися іншими справами, а самого противника «демократизувати».

І тут же ж він робить кілька важливих, критичних висновків. Один із них той, що Штати фактично певний час бездіяли, коли зло відроджувалося: «…ми не використали достатньо потенційних джерел, які трапилися нам на шляху, і, таким чином, упустили золоту можливість збудувати опір розвідки проти потужного відродженого супротивника...»

Що ж до демократизації, чи лібералізації рашки, то тут Девайн робить також не менш важливий і болючий для американців висновок: «…кожен президент США з 1999 року, відколи Путін став президентом Росії, намагався просувати товариські, а не змагальні відносини з Росією, врешті-решт всі дізнавалися, що будь-яка підтримка Путіна, щоб схилити його до примирення, буде ефемерною та поверхневою, а ціна, яку доведеться заплатити, — високою…»

Девайн критикує уряд і президентів США за те, що у 90-их і нульових вони займалися: «…переслідуванням асиметричних загроз держав-маргіналів — тероризму, наркотиків і боротьби з розповсюдженням зброї...» і водночас: «…в адміністрації Клінтона, і в подальшому Буша, як і в конгресах, не вистачало наснаги до політичної спрямованості та бюджету, щоб звернутися до проблем «сильних» суперників за панівної американської гегемоністичної парадигми…»

Виходячи з цього автор стверджує, що американцям, а впершу чергу їхній владі давно було слід зрозуміти, що: «…Росія є нашим стратегічним супротивником, незалежно від наших прагнень, а — амбіції та винахідливість російських розвідувальних операцій аж ніяк не ослабли…»

Девайн констатує, що втручання росіянами у вибори 2016 року – це був перехід червоної лінії і порушення так званих «московських правил». Для мене було цікавим дізнатися про існування певного неписаного кодексу, яким керувалися США та срср під час «холодної війни», власне цих правил:

«…ця фраза стосується набору неписаних умов, призначених для обмеження оперативної діяльності, яка може порушити співвідношення сил і потенційно наблизити нас до випробування принципів взаємного знищення. І російські, й американські спецслужби дотримувалися цих норм у часи «холодної війни». Розуміючи це, російські й американські спецслужби утримувалися від убивств, тероризму або тактики «сильної руки», спрямованої проти офіцерів супротивника, а також від участі в операціях із фальсифікації або прямого втручання у внутрішні політичні процеси один одного…»

Автор стверджує, що для вирішення найбільш гострих питань часами офіцери ЦРУ і КҐБ навіть проводили спільні зустрічі, щоб так би мовити «погасити пожежу». Цікаво було б прочитати про такі випадки.

Девайн аналізує втручання рашки у вибори 2016 року на основі розслідування спецпрокурора Мюллера. Досліджуючи хакерські кібератаки (Cozy i Fancy Bear), а також фабрик тролів створених рашкою, він називає, окрім відомих груп, також цікаву організацію – «Російська Агенція з інтернет-досліджень (IRA)». Керівником, якої тоді був нєкій, немаловідомий, нинчє горящій в пєклє Євгєній Прігожин.

Що ж до статистики із розслідування Мюллера, то вона також вражає:

«…медійна платформа IRA створила 470 вебсайтів у Facebook і 129 сторінок подій, призначених для впливу на американські політичні організації чи ініціативи. Ці боти плодили агресивні пости в геометричній прогресії, що робило їх більш ефективними, адже гарантувало, що їх побачить якомога більше людей. Врешті-решт, приблизно вісімдесят тисяч публікацій у Facebook, які розпалювали чвари в політичних колах, були відтворені мільйони разів і підкріплені 2752 акаунтами в Twitter і понад тисячею відео в YouTube. За деякими оцінками, лише повідомлення в Facebook охопили щонайменше двадцять дев’ять мільйонів американців, а за ін­шими — торкнулися 126 мільйонів людей…»

Читаючи Девайна та ці витяги із розслідування Мюллера згадуєш скільки вкидів робиться і робилося й в український інформаційний простір. І читаючи наступну тезу автора розумієш, що без тотального навчання нашого суспільства медіаграмотності – справи у нас будуть кепські, бо:

«Теперішню плутанину з «фейковими новинами» здається неможливим вирішити, адже Facebook, Instagram, Twitter, Google і поширення альтернативних новин надають Росії й іншим, хто бажає розповсюдити дезінформацію, для цього величезну платформу, яка в геометричній прогресії є потужнішою, відтак більш шкідливою, ніж засоби, що існували під час «холодної війни».

На завершення блоку про вибори 2016-го хочу навести цитату Девайна, де він роздумує про путіна і дає йому відповідну характеристику:

«…сам факт того, що Путін схвалив активні заходи проти виборчої системи США, щоб допомогти привести до влади конкретного кандидата в президенти, свідчить про те, що він не мислить стратегічно і є набагато небезпечнішим, ніж я думав. Це вказує на нездоровий апетит до ризиків у світового лідера й обмежену здатність збагнути повні та довготермінові наслідки таємних операцій. Питання, яке виникає в цьому випадку, полягає в підкріпленні мотивації дій Путіна: Росія ризикує заради тактичного азарту чи через хибну стратегічну ескалацію конфронтації із Заходом?...»

У книжці автор досить часто згадує про Україну. Писалася вона ще до повномасштабного вторгнення, та й задум у книжки дещо інший, але кілька прогнозів, котрі він написав справдилися за 2-3 роки.

Як, наприклад:

"...Путін... Виконуючи місію, не вагаючись застосовуватиме військову силу або свої спецслужби для досягнення власних тактичних цілей, як це вже робив у Чечні, Україні, Сирії й Афганістані...

Водночас він жадає створити альтернативну спілку з іншими державами, що не перебувають у західній орбіті, особливо з Китаєм, Кубою, Іраном, Північною Кореєю, Сирією та Венесуелою..."

Як бачимо передбачення автора справджуються, бо станом на сьогодні ми вже майже маємо серйозні кроки до формування такої спілки...

А от інший прогноз Дейвана не справдився. Він відвідував Київ у 2018 році. Взагалі він називає Київ - "Новим Берліном", бо на його думку фронт протистояння між Заходом і рашкою перемістився тепер сюди, як колись пролягав по берлінському муру.

Будучи в Україні, він відзначав мужність українців і, що ніхто не планував здаватися перед рашкою. Автор стверджував, що Україна має досить сильні Збройні сили, однак встояти під час повномасштабного вторгнення нам навряд чи вдасться. Максимум це затяжна партизанка.

Ну, що ж містере Девайн? Ми українці такі. Навіть аналітикам із ЦРУ важко нас спрогнозувати.

Цей відгук вже перетворюється на невелику статтю, але кортить розповісти ще про агентів, перебіжчиків і кротів. У книжці Дейвана їх напевно зо п'ять десятків. Мені ж цікаво, як ЦРУ вдавалося заманити совєтів на свою сторону.

Мистецтво вербовки доволі не просте. Та одна річ, коли вербувати людину "з вулиці", а інша – високопоставленого службовця, чи військового. Мене завжди цікавила мотивація людей у таких випадках.

Для славнозвісної "Кембриджської п'ятірки" здавалося б все було просто. Вони дуже захопилися ідеями комунізму і вирішили, що будуть робити "благу ціль".

Це власне один із них Дональд Маклін передав Сталіну вже згадану переписку між Рузвельтом і Черчиллем перед Ялтою. Чим явно дав колоду козирів у руки совєтського вождя на цих вкрай важливих переговорах. Дехто із істориків вважає, що якби цього не було, то повоєнна східна Європа могла б виглядати інакше.

А от як завербувати співробітника ГРУ, чи КҐБ, щоб він почав працювати на ЦРУ?

Дейван стверджує, що у повоєнний період вагому роль відігравало – розчарування у "країні рад", а також й особистісні моменти часто пов'язані із репресіями щодо родичів.

"...найбажаніший і рідкісний актив можна найкраще описати як самовідбірного інсайдера, котрий добровільно пропонує залишитися на своїй посаді та шпигувати для Заходу. Найчастіше це добровольці, готові взяти на себе великий особистий ризик, працюючи агентами на місцях. Вони стали логічним результатом безжального й автократичного режиму, який породив покоління ворогів, яких навіть його безмежні засоби контррозвідки не могли відстежити..."

А також ось:

"...коли держава безжально пригнічує людей, іноді цілими поколіннями, нехтуючи їхньою індивідуальною гідністю й особистими прагненнями, дехто з цих людей таки знаходить спосіб дати відсіч. І ці люди реалізували його, шпигуючи для Заходу..."

Ну і власне дуже важливий момент:

"...унікальним є те, що багато шпигунів сприймали своє шпигування як акт російського патріотизму. Вони відчували, що радянська система розтринькала багатство й велич Росії корупцією, лицемірством, насильством і цинізмом, і бажали виступити проти неї..."

Це такі люди, як Петро Попов, Олег Пеньковський, Адольф Толкачов, Дмитро Поляков, Олег Гордієвський та багато інших.

Вони принесли для США та Заходу інформацію, котра вартувала мільярди. Нерідко саме завдяки ним вдавалося запобігти світовим конфліктам (роль Пеньковського у Карибській кризі).

Та про них дуже багато є у книжці Дейвана, майже про кожного написано не одну книжку та знято фільми, тож не буду розповідати деталі, а заохочу Вас до прочитання.

На завершення мабуть наведу наступну цитату Джека Девайна, котра хоча й стосується проблеми втручання у вибори 2016 року, однак цілком може підійти у до сучасної ситуації (якщо замінити певні слова) щодо дискусії довкола допомоги Україні:

«…мабуть, найбільш іронічним є те, що, коли міжпартійні чвари стають на заваді ініціативам щодо ефективного захисту від втручання Росії, це допомагає реалізувати найамбітніші передбачувані цілі Росії: а саме, посіяти сумнів у чесності наших виборів, наших інституцій і нашої демократії…»

Але водночас слід пам’ятати і наступне в американській політиці, цитуючи того ж Девайна: «…дуже важливо не забувати, що росіяни поважають сильну відповідь, але лише там, де рішучість виправдана. Як і Хрущов до нього, Путін може неправильно оцінити американську рішучість і вжити заходів, зокрема в кіберсфері, які можуть довести нас до межі конфлікту…»

Питання тільки, чи цього разу для США рішучість для завдання сильної відповіді буде виправдана?...

Цитати:

«…найкращою характеристикою розвідника є його здатність дивитися на світ безпристрасно крізь призму, яка заломлює політичні події в безліч детальних вимірів, дистилюючи центри сили, сфери важелів і ризиків, а також ключову динаміку, яка може визначати хід історії…»

«…ключ для проникнення до змагальних технічних можливостей, зокрема кіберможливостей, часто починається з відмикання дверей людиною, часто буквально…»

«…усі, хто займаються контррозвідкою, розуміли, що ваші найбільші перемоги — це ваші найгірші поразки…» - Сенді Граймс (одна із слідчих у справі найвідомішого крота в ЦРУ)

«…якщо хибне тлумачення подій створює екзистенційні ризики, вдало розміщені шпигуни можуть добре послужити нашим посадовцям, котрі приймають рішення, пояснивши наміри та політику наших супротивників…»

«…урок для операторів негласних дій і тих, хто формує політику: ніколи не можна йти вперед із будь-яким таємним планом дій, сподіваючись, що «вища влада» змінить свою думку в майбутньому. Так не буває…»