Голда Меїр. Жінка, яка створила сама себе і свою країну
Суспільству завжди були цікаві сильні постаті. Особливо сильні жінки, які добилися свого становища через потяг до знань, бажання нового досвіду й тяжку працю. Вони ламають стереотипи щодо того, якою повинна бути жінка, а якою ні. Вони діють всупереч умовностям, канонам і упередженням свого часу.
Що читаємо? Голда Меїр. "Моє життя". – К., "Наш формат", 2022. 2-е видання. Переклад з англ. - Ярослава Стріха (Golda Meir. "My Life". – Futura Publications Ltd. – London, 1975)
"Моє життя" – частина порівняно невеличкої літературної спадщини першої (і поки що єдиної) жінки – прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр (1898–1978).
Перед тим вийшли упорядкована нею збірка вибраних документів “У чому наша сила” (This Is Our Strength, 1962), а також її перша автобіографічна книга "Дім мого батька" (My Father’s House, 1972).
Книга "Моє життя" вперше вийшла друком у 1973 році в американському видавництві G. P. Putnam's Sons. Того ж року з’явилося британське видання книги (видавництво Weidenfeld & Nicolson), а також її німецький переклад (Scherz Verlag, Берн, Швейцарія).
В 1975 році автобіографію Голди Меїр надрукувало британське видавництво Futura Publications Ltd. зі штаб-квартирою в Лондоні. Того ж року вона увійшла в десятку американських бестселерів (№7), за версією газети The New York Times.
Саме ця публікація й лягла в основу її першого українського перекладу.
Книга "Моє життя" містить не лише життєпис її авторки. В ній подаються також деякі офіційні документи, пов’язані з її діяльністю, фрагмент її виступів на різноманітних міжнародних форумах.
"Велика українка", яка не любила Київ
Як це не дивно, але авторка цієї книги свого часу була віднесена до "великих українок". Це сталося в рамках медіа-проекту "Великі українці", який протягом 2007-2008 років тривав на телеканалі "Інтер".
Щоправда, Голда Меїр не потрапила тоді навіть у фінальну сотню списку наших "великих".
Та й взагалі з Україною, точніше, з Києвом, де майбутня прем’єр-міністр Ізраїлю народилася і провела з родиною перші п’ять років свого життя, у неї були пов’язані не найкращі спогади.
Бідність, голод, погроми... Таким запам’яталося Голді Меїр (уродженій Мабович) життя в одному з київських будинків неподалік Бесарабського ринку перед тим як її родина повернулася назад до Пінську (сучасна Білорусь), звідки походила.
Загалом таке враження, що про місто, в якому Голда Меїр народилася, вона згадує неохоче і то вже в зовсім крайньому випадку.
Однак, як пише авторка, саме в Києві й саме через страх погромів до неї прийшло усвідомлення себе як єврейки:
"Походження вирізняє мене серед інших дітей у нашому дворі, – писала вона. – Це відчуття повернеться ще не раз: і той страх, і злість, й усвідомлення своєї іншості, і глибоке інстинктивне розуміння, що виживе лише той, хто сам зможе захиститися" (С. 12).
Натомість про Пінськ, куди родина Мабовичів повернулася з Києва, вона оповідає досить докладно.
Саме там малолітня Голда вперше стала свідком єврейського політичного життя. У будинку, де вона жила, відбувалися збори сіоністської молоді, котрі організовувала старша сестра Голди – Шейна Мабович (1889–1972).
За визнанням Голди Меїр, саме Шейна найбільше вплинула на її становлення як особистості:
"Вона за будь-якими мірками була непересічною особистістю, тож стала для мене добрим прикладом, найдорожчою подругою і наставницею. Навіть згодом, коли ми повиростали і стали бабусями, саме схвалення і похвала від Шейни лишалися для мене найважливішими" (С. 18-19).
Від старшої сестри Голда перейняла також свій перфекціонізм: "Ти або робиш усе правильно, або взагалі нічого не робиш". (С. 23).
В ізраїльській історіографії точаться дискусії, кого ж вважати направду першим "батьком-засновником".
Часто ним називають Теодора Герцля (1860–1904) – журналіста, засновника Всесвітньої сіоністської організації. Цієї ж думки дотримується у своїх спогадах і Голда Меїр, котру нерідко теж долучають до грона "перших".
Однак на сторінках своєї автобіографії вона віддає належне в цьому сенсі і своїй сестрі Шейні. Саме Шейна та її друзі в Пінську були носіями ідей Герцля.
Мабуть не буде перебільшенням, що сама ідея Єврейської держави починалася для Голди з її старшої сестри:
"У чотирнадцять років Шейна була революціонеркою, щирою й відданою представницею соціалістичного сіоністського руху, а отже, на думку поліції, подвійно небезпечною, адже вони з друзями не лише "снували змову", щоб повалити всесильного царя, а й мріяли створити в Палестині єврейську соціалістичну державу". (С. 19).
Життя “всупереч”
Життєва історія Голди Меїр – про те, щоб робити все наперекір обставинам, які складалися проти неї. Життя "всупереч" стало невід’ємною рисою її характеру.
У одинадцять років (родина Мабовичів на той час уже жила в місті Мілуокі, штат Вісконсін, США), вона стала ученицею школи на Форз-стріт.
Там маленька Голда разом з подругами створює благодійну організацію, яка серед мешканців околиць зібрала кошти на підручники для школярів: навчання у школі було безкоштовне, але за підручники треба було платити.
На початку ХХ століття вважалося (і не лише серед євреїв), що освіта для жінки – це не головне.
Уже з 8-9 років Голда працює у магазині матері. Однак, вона також вперто прагне закінчити початкову школу. І показує настільки добрі результати, що саме їй доручають виголосити урочисту промову на випускному вечорі.
До речі, в американських школах це і в наш час є привілеєм найкращих учнів.
Голда Мабович продовжує освіту в старших класах. Проти цього виступали її батьки, вважаючи намір своєї доньки "зайвою розкішшю... не тільки непотрібною, а й небажаною" (С. 37).
Вона ледь не зі сльозами відстоює своє право на освіту, а коли сварки в батьківському домі стають геть нестерпними, Голда тікає з батьківського дому до Денверу, де жила її старша сестра Шейна з чоловіком.
Там вона не лише продовжує шкільну освіту, але також долучається до зборів політично активних євреїв – спочатку як слухачка, а потім як учасниця.
"Вони обговорювали анархістську філософію Емми Голдман (американська феміністка єврейського походження, журналістка і письменниця – Ю.Р.) чи Петра Кропоткіна (російський князь, теоретик анархізму – Ю.Р.), президента Вільсона (28-й президент США (1913-1921). – Ю. Р.), становище в Європі, пацифізм, роль жінок у суспільстві й майбутнє єврейського народу", – із захопленням згадує Голда Меїр свою політичну самоосвіту в помешканні старшої сестри.
Але найбільше, за її власним визнанням, на неї справили враження ідеї соціалістів-сіоністів, які видалися їй найлогічнішими:
"Ідею національного притулку для євреїв я сприймала з розумінням і як належне, що якщо на землі буде місце, де євреї житимуть вільно й незалежно, то там ніхто не бідуватиме, не зазнаватиме експлуатації, не боятиметься навколишніх" (С. 42).
На той час, коли Голда повернулася за наполяганням свого тата до Мілуокі, батьки здалися і визнали її право здобувати освіту. А потім і самі долучаються до суспільного життя єврейської громади – ймовірно, не без впливу своєї бунтівної доньки.
Мабуть не буде перебільшенням стверджувати, що саме в Денвері закінчилося багаторічне формування світогляду Голди Меїр як переконаної сіоністки, котре почалося з усвідомлення своєї інакшості як єврейки у Києві в п’ятирічному віці.
Там же, в Денвері, вона зустріла свого чоловіка, Морріса Меєрсона. Пізніше, повідомляє сама Голда Меїр у своїй книзі, за наполяганням прем’єр-міністра Ізраїлю Давида Бен-Гуріона (1886–1973), вона змінила взяте нею прізвище чоловіка з Меєрсон на Меїр.
Усупереч побоюванням деяких євреїв міста Мілуокі, Голда організовує на Вашингтон-авеню, центральній вулиці міста, демонстрацію протесту проти єврейських погромів у Польщі і Україні.
Власник одного з універмагів міста попередив її, що якщо демонстрація відбудеться, він поїде з міста.
Голда однак залишилася вірною собі:
"Я сказала, що нітрохи не заперечую, якщо він виїде з міста, бо не збираюся скасовувати демонстрацію" (С. 58).
Акція, організована Голдою, пройшла з успіхом і зібрала чимало учасників. І що важливо – не тільки євреїв.
З Америки Голда з чоловіком переїздять до Палестини. Сам факт переїзду уже був вчинком "усупереч".
По-перше, Морріс не палав надто великим бажанням кидати відносно комфортне життя в Америці заради неясних перспектив у Палестині.
По-друге, Голда з чоловіком, потрапивши до геть необлаштованої "землі обітованної", змушені були починати своє життя на ній фактично з нуля.
"Ніхто не допомагав нам обживатися, вивчати іврит чи шукати житло, – розповідає вона. – Ми мусили всього добиватися самотужки, й нам навіть не спадало на думку, що хтось морально зобов’язаний нам допомагати". (С. 75).
Через деякий час родина Меєрсонів вступає до кібуцу (поселення типу комуни, мешканці якого ведуть колективне господарство, переважно в галузі рільництва, а рішення ухвалюються загальними зборами. – Ю. Р.) з поетичною назвою Мерхавія (в перекладі – "Брама Господня").
І там вона прагне впроваджувати реформи всупереч уявленням, яким має бути життя кібуцу, що вже встигли скластися перед її приїздом.
Реформи ті почалися з кухні.
Голда змінює раціон харчування на більш калорійний і поживний. У ньому з’являються вівсянка, кава, молоко, печиво. Їдальня обзаводиться новим посудом, серветками. На столах з’являються скатертини і квіти.
Але окрім кухонних новацій Голда впроваджує й побутові – такі, як звичка прасувати одяг.
Не всі ці новації одразу знаходили схвалення в кібуці, але до них його мешканці зрештою звикали.
Навіть у тому, що стосується релігійних поглядів, Голда Меїр іде проти течії.
За її спогадами, родина Мабовичів, звідки вона походила, не була надто релігійною. Щоправда, її батьки дотримувалася єврейських релігійних традицій, котрі фактично стали частиною національних. Однак Голда з юності й до кінця свого життя не сприймала догму про богообраність єврейського народу:
"Мені здавалося – власне, здається й досі – раціональніше припустити, що це не Бог обрав євреїв, а євреї стали першим народом, котрий обрав Бога, першим народом в історії, який здійснив справді революційний учинок, і саме тому вони унікальні". (С. 15).
Що цікаво, фахові релігієзнавці напевно погодилися би з Голдою Меїр. Іудаїзм і справді є першою й найдавнішою монотеїстичною релігією.
Саме йому своєю появою зобов’язані християнство і іслам, сповідники яких протягом своєї історії далеко не завжди відзначалися вдячністю щодо свого історичного попередника.
У ворожому оточенні
"Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права", – ці рядки з думи, яку приписують гетьманові Івану Мазепі, цілком підходять до історії виникнення і становлення сучасної Ізраїльської держави.
Зрозуміло, варто зробити поправки на шаблі, котрих ізраїльська армія ніколи не мала на озброєнні.
На долю Голди Меїр припало три війни, в яких вирішувалося питання фізичного існування ізраїльської держави: Війна за Незалежність 1948 року, Шестиденна війна 1967 року і Війна Судного Дня 1973 року.
Але захищати себе збройно євреям доводилося ще до оголошення про заснування Ізраїльської держави.
З 1920-х років єврейські поселення в Палестині були об’єктом атаки арабських терористів. Їм мусила протистояти ізраїльська самооборона – "Хагана".
Голда неодноразово із вдячністю згадує "Хагану", з якої потім постала Армія оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ).
Цікава деталь, яка згадується у книжці: у 1930-ті роки Голда Меїр навіть малювала агітаційні плакати для "Хагани", а її донька Сара розвішувала їх ночами (С. 167-168).
Щоправда, вона не була причетна безпосередньо до "Хагани". Але в 1948 році, вже після проголошення створення Держави Ізраїль, Голда Меїр зібрала в США чималі кошти (близько 50 млн доларів) на закупівлю зброї для цієї організації.
Зброя ця потім стала в пригоді під час Війни за незалежність.Голда Меїр у Хайфі, 1947 рік
Голда Меїр розповідає також про інші свої поїздки до США з метою збору коштів на оборону і інші потреби молодої Ізраїльської держави.
Що ж до арабів, то судячи зі спогадів Голди Меїр, ані вона, ані "батьки-засновники" Ізраїлю, ані сама Ізраїльська держава не були від початку налаштовані вороже проти них.
Єврейські поселенці в Палестині чесно платили арабам за землю, котру у них скуповували під свої поселення, так що, нагадує авторка книги, багато арабів на цьому незле збагатилися.
Профспілка "Гістадрут" (Генеральна федерація робітників Ізраїлю”), де багато років пропрацювала Голда, піклувалася про права робітників не лише євреїв, але також арабів.
Стосункам із ними присвячений не один рядок її спогадів. Характер цих стосунків авторка визначила наступним чином:
"Вони робили не так, як краще для них, а так, як гірше для нас". (С. 145).
І хоча її оцінка стосувалася другої половини 1930-х років, з того часу практично нічого не змінилося.
Вона категорично (і зрештою небезпідставно) не сприймала "Організацію визволення Палестини", засуджувала романтизацію арабського тероризму в 1970-х роках.
Для неї лідер ООП Ясір Арафат і йому подібні – люди, що не несуть жодної конструктивної ідеї, натомість "ошатно вбрані серійні вбивці на чолі руху, присвяченого тільки знищенню Держави Ізраїль" (С. 160).
Голда Меїр весь час наголошує, що неодноразово, щонайменше з 1947 року (за рік про проголошення створення Держави Ізраїль) зверталася до арабів із закликом до миру і до вирішення спірних питань.
Так було і після проголошення про створення Державі Ізраїль.
Так було й після кожної з трьох згаданих воєн, коли успішні наступи Армії оборони Ізраїлю могли щонайменше покласти край існуванню політичних режимів арабських держав-агресорів, якби не боягузлива політика західних держав, спрямована на їхнє "умиротворення".
Однак, за її власним визнанням – безуспішно. І з того часу ситуація мало змінилася. Але не лише в арабах була справа.
Ще до проголошення Ізраїльської держави доводилося протистояти британцям.
Офіційний Лондон, керуючи Палестиною як підмандатною територією Британської корони, прагнув обмежити міграційні потоки євреїв до їхньої історичної батьківщини.
Особливо боляче така політика британців вдарила у часи, що передували Другій світовій війні, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер.
Більшість держав-учасниць Міжнародної конференції з питань біженців, скликаної президентом США Франкліном Рузвельтом (1882–1945) улітку 1938 року, під тим чи іншим приводом відмовлялися приймати втікачів від нацистського режиму. У тій конференції брала участь також Голда Меїр як спостерігачка.
А в 1939 році британський уряд Невілла Чемберлена (1869-1940) під тиском арабів різко обмежив доступ євреїв до Палестини.
Відтак британці перетворилися для євреїв, котрих уже почали масово цькувати й винищувати в Німеччині, Австрії та інших окупованих німецькими нацистами країнах, на ворогів не менших, ніж араби.
Голда Меїр наводить низку прикладів, як її колеги, зокрема Енцо Серені (1905–1944) та інші, з ризиком для життя, в обхід британської влади доставляли євреїв з окупованих територій і інших місць, небезпечних для проживання:
"Попри те, що британці посилювали блокаду, "Хагана" скуповувала кораблі (під кінець війни їх було понад шістдесят), садила на них євреїв і переправляла в Палестину. Британські патрулі ставали дедалі пильнішими, а плавання у вутлих напхом напханих брудних суднах – дедалі небезпечнішим". (С. 167).
Відомо, що під час єврейсько-британського протистояння доходило й до силових ексцесів.
У 1940-х роках об’єктом нападу британців стали кібуци і єврейські національні інституції в Палестині.
Наслідком і кульмінацією тих подій став вибух у єрусалимському готелі "Цар Давид" 22 липня 1946 року. Там розташовувалася штаб-квартира британської адміністрації в Палестині.
Вибух, який забрав життя 91 особи, причому не лише британців, але також вірменів, євреїв, арабів, здійснила єврейська радикальна бойова організація "Іргун".
Однак Голда Меїр про цей теракт у спогадах не згадує. Що ж до її ставлення до організації "Іргун", то вона віддає належне сміливості і відданості справі її членів, проте не схвалює їхніх терористичних методів, а їхню стратегію вважає помилковою.
Амбасадорка в Москві. Міністр праці
Невдовзі після проголошення створення Ізраїльської держави Голда Меїр була призначена послом Ізраїлю до СРСР.
Цьому епізоду в її житті вона присвятила окремий розділ своєї книги – "Амбасадорка в Москві".
Щоправда, про свою дипломатичну діяльність протягом семи місяців перебування на цій посаді, Голда Меїр розповідає небагато і, як видається, не надто охоче.
Вона взагалі не хотіла їхати до Радянського Союзу. Та й загалом радянська Росія справляла гнітюче й похмуре враження. Виключенням ставали теплі й душевні зустрічі з місцевими євреями під час релігійних свят.
У СРСР тоді панував офіційний антисемітизм. Він був пов’язаний із так званою "справою лікарів", коли група медиків, переважно єврейського походження, були несправедливо звинувачені у спробах отруїти членів радянського керівництва.
Голда Меїр згадує, як була розчулена, що люди, з якими вона зустрічалася в московській синагозі, не перестали бути євреями, не зреклися своїх традицій, попри шалений тиск з боку влади.
"СРСР не зміг зламати їхній дух, – згадувала вона, – а отже, попри всю свою могутність, Росія зазнала поразки. Євреї залишилися євреями" (С. 231).
Розповідає вона також про свою зустріч із Поліною (Перл) Жемчужиною (1897–1970) – дружиною радянського міністра закордонних справ В’ячеслава Молотова (1890-1986), котра визнавала себе "донькою єврейського народу". За припущенням Голди Меїр, саме ця зустріч могла послужити однією з причин арешту Поліни.
Однак більша половина цього розділу присвячена не дипломатичній діяльності авторки в СРСР, а її роботі в якості міністра праці.
На цій посаді їй доводилося вирішувати безліч проблем, пов’язаних із розміщенням нових репатріантів, потік яких з усіх країн – як з Європи, так і з Азії – невпинно зростав. Будівництво для них доступного житла, створення нових робочих місць – ось що було у фокусі діяльності пані міністр.
Одним із головних досягнень Голди Меїр на своїй першій міністерській посаді був крок до фінансової незалежності Ізраїлю.
Ідеться про ініційований нею спільно з першим міністром фінансів Ізраїлю Еліезером Капланом (1891–1952) випуск облігацій, котрий мав замінити благодійні пожертви світової (передусім американської) єврейської діаспори. Для неї це була справа престижу Ізраїлю:
"Мене хвилювала не лише кількість отриманих коштів, а й їхня природа. Залежність від благочинності суперечить не тільки засадничим принципам сіонізму (покладатися на себе, працювати руками), а й ідеї національної незалежності". (С. 247).
Друзі, колеги, вороги
На сторінках книги Голда Меїр ділиться спогадами про політиків, з якими їй доводилося зустрічати, дружити, співпрацювати, і з ким доводилося протистояти.
З одними Голда Меїр познайомилася ще в Мілуокі, з іншими – під час одного зі з’їздів учасників кібуцного руху, із кимось уже в процесі своєї роботи в уряді.
Зрозуміло, найбільш цікавими видаються свідчення авторки про "батьків-засновників" Ізраїльської держави.
Центральною фігурою серед них постає, звичайно, Давид Бен-Гуріон. Він, за словами Голди Меїр, викликав у неї захоплення ще з часів членства в кібуці Мерхавія:
"Його видатний лідерський хист і тонка політична інтуїція слугували нам опорою в ті часи і протягом багатьох наступних років". (С. 138).
Голда Меїр була однією з небагатьох, хто міг називати себе другом Давида Бен-Гуріона: неговіркого, не надто компанійського і взагалі такого, що не надто розбирався в людях (причому він ображався, коли Голда йому говорила про це).
Проте вони прекрасно спрацювалися. Надалі між ними виникали розбіжності й навіть сварки, через які вони тривалий час могли не спілкуватися (Голда одного разу навіть відкинула запрошення Бен-Гуріона на його день народження).
Та для Голди Меїр, за її власним визнанням, було "великою честю десятиліттями працювати пліч-о-пліч із чоловіком, який зробив для створення єврейської держави більше, ніж будь-хто інший". (С. 142-143).
Моше Шарета (1894–1965), міністра закордонних справ і наступника Давида Бен-Гуріона на посаді голови уряду, Голда Меїр характеризує як "розумного і обережного чоловіка... природженого дипломата й переговорника" (С. 261-262), котрий завжди піклувався про престиж Ізраїлю на міжнародній арені.
Коли Шарет передавав їй справи в Міністерстві закордонних справ, то детально розповів про кожного його співробітника.
"Він знав про міністерство все, аж до імені, матримоніального статусу й особистих проблем усіх робітників; у цьому був весь Шарет. Він навіть пам’ятав імена всіх дітей працівників міністерства" (С. 268).
Згадує Голда Меїр і своїх неприятелів. Один з них – "неприємний джентльмен" майор Бакстер, представник британської влади в Палестині який допитував її в 1943 році у військовому суді як прокурор у справі викрадення зброї у британських війська для "Хагани".
Голда Меїр трималася на суді незалежно, з гідністю і, за її словами, "сподівалася на те, що Бакстер отримає по заслузі" (С. 170).
Поведінка Голди Меїр настільки зачепила майора Бакстера за живе, що він не зміг цього забути навіть через десятки років. У 1975 році, пише вона, коли якийсь американський журнал назвав її "жінкою року", Бакстер надіслав Голді Меїр привітання і злостиво додав: "Якщо ви шукаєте роботу, то я можу вас прилаштувати – тут ваші таланти стануть у пригоді".
На той час Меїр уже перебувала у відставці з посади голови уряду Ізраїлю, а в Ольстері якраз був у розпалі конфлікт між ірландськими націоналістами з ІРА і лоялістами, які виступали за єдність з Великобританією.
Особливим персонажем серед неприятелів постає король Йорданії Абдалла ібн-Хусейн (1882–1951) – "невисокий, дуже стриманий і сповнений шарму чоловік". (С. 199).
У питаннях стосунків з Ізраїлем він намагався видаватися його другом. Усі підозри у подвійній грі король Абдалла відкидав з образою, запевняючи, що, як людина честі, дотримає даного ним слова не приєднуватися до антиізраїльської коаліції.
Насправді все виявилося з точністю до навпаки. Король піддався тиску з боку Ліги арабських держав і порушив свою обіцянку. Щоб якось виправдатися, він пропонує Ізраїльській державі (в особі Голді Меїр) погодитися ... на йорданський протекторат. Зрозуміло, що ця пропозиція була відкинута.
Підсумок відомий: Ізраїль переміг у Війні за незалежність, вистоявши проти п’яти арабських держав. У тому числі – Йорданії.
Однак Голда Меїр жодним словом не засуджує безвольного йорданського короля: "Я тільки жалкую, що йому забракло хоробрості не втручатися у війну. Для нього - і для нас - було би значно краще, якби в нього було трошки більше гордості". (С. 204).
Ціна кар’єри
Робота в "Гістадруті" (профспілка "Генеральна федерація робітників Ізраїлю". - Ю. Р.), посол Ізраїлю в СРСР, міністр праці та соціального забезпечення, міністр закордонних справ, партійний лідер, нарешті – голова уряду... Усі ці обов’язки Голда Меїр виконувала в найтяжчі для Ізраїлю роки.
То були часи, коли доводилося не лише будувати нову єврейську державу, але також відстоювати її право на існування у ворожому оточенні.
Голда Меїр не приховує, що весь цей час мусила ставати перед вибором між родинним щастям і громадською та політичною діяльністю:
"Уже не вперше й напевно не востаннє я зрозуміла, що в конфлікті між обов’язками і прагненнями обов’язки беруть гору" (С. 91).
Можливо, той вибір був щасливим для країни, але на превеликий жаль – не для самої Голди:
"Я жалкую, і то гірко, про те, що мій шлюб не склався, хоча ми з Моррісом не розлучилися й кохали одне одного...". (С. 103).
Вона була щасливою матір’ю двох дітей, але нещасливою в родинному житті.
Проте, роз’їхавшись із чоловіком (хоча й без офіційного розірвання шлюбу) близько 1938 року, Голда ставилася до нього з великою повагою. І якщо шкодувала про щось, то лише про те, що через зайнятість громадськими справами й політикою їй не вдалося створити нормальну сім’ю.
"Відтоді минуло багато років, але я досі питаю себе: чи не легше Морріс пристосувався б до життя в кібуці – фізично й емоційно – якби я була уважнішою і проводила більше часу з ним, ніж із громадою... Якби я була уважнішою до нашого шлюбу, то, звичайно, зрозуміла би, що Морріс мусив сам-один пристосовуватися до способу життя, який був для нього страшенно тяжким". (С. 89).
Характерна для родинної ситуації подружжя Меєрсонів: Морріс помер у 1951 році в будинку Голди, коли вона була у відрядженні. За визнанням Голди, це стало для неї важким ударом...
Замість післямови: Голда і Меггі
Суспільству завжди були цікаві сильні постаті. Особливо сильні жінки, які добилися свого становища через потяг до знань, бажання нового досвіду й тяжку працю. Вони ламають стереотипи щодо того, якою повинна бути жінка, а якою ні. Вони діють всупереч умовностям, канонам і упередженням свого часу.
За всієї умовності цього порівняння, поряд із Голдою Меїр можна поставити не менш видатну жінку-політика – Маргарет Тетчер (1925–2013).
І та, й інша – перші жінки-прем’єрки у своїх країнах. Обидві походили з небагатих прошарків суспільства. Обидві досягли свого становища в суспільстві й політиці своїм розумом і трудом. Обом доводилося ухвалювати непрості рішення у внутрішній та зовнішній політиці й брати на себе відповідальність за них.
Нарешті обидві залишили після себе мемуари (Маргарет Тетчер є авторкою спогадів "Роки на Даунінг-стріт" (1993, HarperCollins) і "Шлях до влади" (1995, HarperCollins).
Та є й істотна різниця.
Голда Меїр очолювала уряд зовсім молодої держави, яка виросла хоча й на землі предків, але створювалася на порожньому місці, коли і державний апарат, і закони, і економіку, і армію доводилося будувати з нуля та ще й у ворожому оточенні.
За Маргарет Тетчер натомість стояли вікові традиції британської державності й демократії з її Великою Хартією вольностей 1215 року та одна з найсильніших армій світу.
Нарешті ще одна відмінність: Голда Меїр була переконаною соціалісткою, Тетчер – представницею консервативної ідеології, для якої сама ідея соціалізму була неприємна...
Фраза: "На питання "Бути чи не бути?" кожен народ має дати власну відповідь у свій спосіб, і євреї не мусять і не можуть чекати, доки хтось інший дозволить їм жити".