"Завжди лиходійство незручне". Уривок з книги про діяча української еміграції Якова Макогона

Що читаємо? Іван Монолатій «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2023, с. 280–297.

Передпродаж книжки доступний на сайті видавництва, вихід планується наприкінці липня

024. ЗАВЖДИ ЛИХОДІЙСТВО НЕЗРУЧНЕ

Коли ви втомилися щось і комусь доводити – лиходійте, забудьте свої добрі справи, бо вони вже лишень приємний спогад. Уникайте буття гріховодом, не здіймайте своєї справжньої маски, бо ж вона у вас одна-єдина. Стійте зі злочинцями і ворохобниками, бо вони теж хочуть жити – не тужити.

Не пробуйте між ними балансувати, бо буде ні вам, ні людям. Лиходійте тихо, ачей голосу вашого не буде чутно, коли цього потрібуватимуть земнії і грішнії. Добре вам буде, як знатимете множення, а використовуватимете ділення. Тоді-то й володарюватимете. Шануйте заступництво сильних світу цього, бо у засвітах – все змішається, чорно-біле стане кольоровим. Зробіться поганішим, ніж були досі. Кермуйте своїм арсеналом неправди без правил. І тоді ви станете справжнім негідником.

1930-ті були водночас і легкими, і важкими для Я. Макогона та його до кінця не з’ясованої акції. З одного боку – успіх Укрбюро, з другого – тривале, але заздалегідь програне суперництво з українським еміґраційним середовищем. Поза цим, вочевидь, для нього це була лише своєрідна гра, наслідки якої були важливі для сторонніх і ворожих українцям сил.

Натомість герой цієї книжки вкотре торував свої перехресні стежки: совєтські агенти повідомляли: «МАКАГОН встановлює зв’язки з представниками українських організацій і намагається бути усебічно інформованим про життя укр[аїнської]. еміграції»[1], а от для частини тогочасних українців «Макогін не заслуговує на довіру. Макогін був людиною без кваліфікації для ролі, яку він так хотів зіграти»[2].

Промовистими є й рядки про Я. Макогона, які написав Д. Андрієвський у листі до Є. Онацького 14 вересня 1934 р.:

«Я схиляюся до думки, що Українське Бюро в Океєвщині (тут – у Великій Британії, від «Окея» – Євгена Ляховича. – І. М.), то імпреза тих сусідів, які хочуть, щоб інформовано нас про них і їх про нас. Інакше годі пояснити, як могли відповідальні люди (посли, журналісти) зв’язуватися і ніби побирати утримання від невідомої чужинної особи. Видно, мають запевнення урядових чинників, що та справа в руках господарів краю.

[…] Інша річ, чи Макогін задовольнив своїх хлібодавців. Я думаю, що ні. Не маючи ґрунту під ногами, він пустився на особисту гру, не знати в яких цілях. Нею він зразив собі майже всі українські групи, і, як перше не представляв нікого, так і тепер. Отже, як український чинник, він – ніщо. Як чужинний аґент, він цікавий, щоб знайти, хто нами цікавиться»[3].

Відповідаючи їм на ці закиди, мій герой так і хотів би промовити:

З погляду моїх ворогів, я розкошую у вольностях, які сам же й відібрав у решти громадян. У їхніх очах я – тиран, подібний до східних володарів та сатрапів. Вони не скажуть, що я в когось украв гроші, землю чи роботу. Я вкрав саме свободу. Я не забирав у них права на слово, не забирав права на думку. Я не східний правитель і не приховував від людей того, що їм слід знати; я не брехав їм[4].

 Та й самі зізнання Макогонові про ті роки є досить умовними, якщо опиратимемося на факти, а не на його зізнання на схилі літ, присмачені сенсаційними заявами. Зокрема, про його залученість у «Марсельське убивство» 9 жовтня 1934 р., з одного боку, одне з найкраще організованих у ХХ ст. убивств, а з другого – подію, яка спричинила перелом у міжнародних відносинах і ознаменувала початок діяльності, що стала вступом до Другої світової війни[5].

Кривавий ужинок цього атентату – вбивство короля Югославії Александра І Караґеоґрієвича та загибель міністра закордонних справ Франції Луї Барту. В цитованому вже кілька разів у цій книжці листі до В. Мудрого від 15 грудня 1949 р. Я. Макогін заявив таке:

«[…] тимчасом п. Еден, міністер справ закордонних офіціально подав скаргу на мене в Союзі Народів що я організував, фінансував убійство короля сербського Александра тому щоб викликати європейську війну, бо тільки в сей спосіб може прийти до независимої України. Так се є у Союзі Народів в рекорді. Через п’ять днів по цілій Європі був наказ мого арешту і тільки що я мешкав у Швайцарії до інціденту не прийшло. По п’ятьох днях показалось що я навіть не знав про се все»[6].

Йшлося про нікому не відому скаргу Сера Ентоні Ідена – британського міністра закордонних справ у 1935–1938 рр., а згодом, після перемоги на парламентських виборах 1955 р., прем’єр-міністра Великої Британії. Дивним або й самозрозумілим чином у своєму щоденнику В. Кисілевський 9 жовтня 1934 р. записав так: «Вечером на радіо почув вістку про забиття в Марсилії югославянського Короля Александра І-го.

Забив його хорватський революціонер о год. 4.10 після полудня, в кілька хвиль після того, як король висів на французьку землю. Ранений був теж французький міністер справ закордонніх Барту, який прибув зустріти короля»[7]. А що суспільне зацікавлення «Марсельським убивством» було значним, вже скоро, 30 жовтня, він занотував:

«Сьогодня вечером поїхав на доклад проф. Сетон-Вотсона в Королівському Інституті. […] Темою докладу було: “Забиття Короля Александра, причини і тло забиття”. Залі Інституту були заповнені вщерть. В дебаті над знаменитою лекцією проф. Сетон-Вотсона брали участь визначні знатоки балканських справ, включно до опонента проф. Сетон-Вотсона, Сер Віляма Ґуда, який переднє був дорадником угорського уряду.

Проф. Сетон-Вотсон заступав думку, що Югославія повинна перетворитися у федеративну державу, в якій і хорвати, і словінці, і серби мали б однакові права. Він докладно переаналізував всі хорватські партії, згадав федералістів-селян з Кошутічом на чолі, і на останку скрайних націоналістів-терористів доктора Павеліча. Мені дуже живо нагадалися українські угруповання (письмівка моя. – І. М.)»[8].

До слова, тогочасна українська преса жодним словом не обмовилася про будь-який стосунок чи то українців, чи то американців до політичного вбивства 9 жовтня 1934 р.[9] Додаймо сюди й відоме натепер ставлення Я. Макогона до таких ексцесів, зокрема його реакцію на звістку про вбивство наприкінці серпня 1931 р. боївкарами ОУН польського політика Тадеуша Ґолувка, одного з авторів політики пацифікації українців у Галичині. Про неї він написав В. Кисілевському з Женеви 29 серпня того ж року:

«Я вважаю цей вчинок найбільшим злочином для української справи з огляду на час, місце і особу. Мені здається, що це зробили польські шовіністи, намагаючись звалити провину на українців, якщо не вони, то комуністи. Коли буде доведено, що це здійснила УВО, тоді нам не залишається нічого, щоб увесь український загал максимально відкрито засудив цей напад. Не дай Боже полякам дізнатися, що це робила УВО»[10].

Натомість інші акценти були вкладені у Макогонів лист, датований 4 вересня 1931 р., у якому він, зокрема, стверджував:

«Вбивство Г(олувка) виглядає мені яко польська або большевицька рука. Не хочу вірити, щоб це була українська рука. Коли б це була, не дай Боже, українська робота, був би це один із непростимих злочинів проти українців, перше – з причини ЧАСУ поповнення цього акту, друге – МІСЦЯ поповнення, а третє – ОСОБИ. Українці повинні старатися всякими силами, щоб вбивці були зловлені. Я не вірю, що вони будуть зловлені. Польський уряд про це постарається. Але коли польські закиди були б доведені, то це було б катастрофою для справи і похороном політичним винних чинників»[11].

Подібну тональність мали й рядки В. Короліва-Старого у його брошурі про ОУН: «Уважав я тоді, як і тепер, що це забивство (Т. Ґолувка. – І. М.) є саме по собі фатальне для українства, як примусова перерва на якийсь час природнє-лоґічному і розумно-неодмінному зближенню поміж поляками та українцями, на певних, зрозуміло, з обидвох сторін умовах»[12].

Підсумувати цей сюжет можна й тогочасними висновками нацистських органів безпеки про справу Т. Ґолувка (що потрапили до рук совєтських агентів після Другої світової війни), які вони почерпнули, фактично, з українських і польських джерел: «[…] а) вбивство ГОЛУВКО здійснено на догоду більшовикам, так як він був палким прихильником інтервенції; б) смерть ГОЛУВКО була вигідна польським шовіністам, які таким чином ліквідували кандидатуру на один з найважливіших постів галиційської адміністрації»[13].

Чи не дивує нас відносна схожість того, що заявляв Я. Макогін і що ретранслювали його сучасники?

А що записів про це у щоденнику В. Кисілевського немає, зауважмо ще одну особливість – констатацію факту вбивства одного з організаторів і керівників пацифікації 1930 р., міністра внутрішніх справ Другої Речіпосполитої Броніслава Пєрацького бойовиком ОУН Григорієм Мацейком 15 червня 1934 р. такими рядками: «Німеччина видала Польщі українського студента, Євгена Скибу (насправді Миколу Лебедя. – І. М.), оскарженого у вбивстві польського міністра Броніслава Пєрацького. (Пєрацький був забитий Г. Мацейком, членом ОУН 15 червня п. р.)»[14].

Натомість пильніше на цю подію дивилися функціонери SIS (MI6), які 11 грудня 1934 р. повідомляли таке:

«Секретна розвідувальна служба надіслала доповідь про українських еміґрантів, в якій зазначається, що надії, які покладалися на МАКОГОНА, самозваного борця за українську справу, залишилися нездійсненими, оскільки він так і не приїхав до Чехословаччини. Однак він зробив ще один внесок у фонди УНР, що, як стверджується, дозволило терористу МАЦІЄНКУ (має бути МАЦЕЙКУ. – І. М.) потрапити до Південної Америки (письмівка моя. – І. М.)»[15].

Зауважмо, що в акті обвинувачення членам ОУН польським судом 1936 р. закидалося, що Г. Мацейко «щасливо втік за кордон (мабуть, до Усташі)»[16], натомість «з Варшави через Люблін – Львів – Карпати Мацейко перебрався за границю Польщі і дістався до Арґентіни»[17]. А що Мацейків шлях за океан пролягав через тогочасну Чехословаччину[18], чи не у Празі відбулася ймовірна зустріч Я. Макогона (чи його довіреної особи) з бойовиком УВО? Наразі встановити це неможливо, однак гідною уваги є інформація співробітників SIS (MI6) з Праги про українську еміґрацію, датована ще 8 серпня 1934 р.:

«Повідомляється, що він (Я. Макогін. – І. М.) постачав кошти на утримання ВЕСЕЛИ (Г. Мацейка? Псевдо, ймовірно, походить від назви вулиці у Любліні, де Г. Мацейко ночував, втікаючи з Варшави[19]. – І. М.), якого вважають вбивцею польського міністра внутрішніх справ, у Чехословаччині, куди останній втік із підробленим паспортом. МАКОГІН також повинен був посприяти цій втечі. Очікується, що найближчим часом він відвідає Карлові Вари, і українські лідери сподіваються отримати від нього не лише кошти, але й вичерпні інструкції, коли він прибуде»[20].

Однак цей візит Я. Макогона так і не відбувся. Хоча ще 2 липня того ж року він, виїхавши зі Швейцарії автомобілем, планував відвідати Францію, Австрію, Чехословаччину і Польщу. З цього приводу співробітники МІ5 зазначали, що мій герой докладає відчайдушних зусиль, аби українці, грузини, кубанці та народи Кавказу невідкладно заявили про свої прагнення на незалежність. Звісна річ, орієнтувався він передусім на українську еміґрацію:

«МАКОГІН має намір сказати їм, що з огляду на нещодавнє визнання Совєтів (вочевидь, йдеться про те, що восени 1933 р. уряд США визнав СРСР. – І. М.), вони не повинні покладатися на зовнішню допомогу, очікуючи, можливо, її від Польщі та Німеччини; і якщо вони не повставатимуть упродовж наступного року, їхні шанси на незалежність зникнуть принаймні на одне покоління. МАКОГІН сказав, що його найбільшою складністю було змусити різні [українські] фракції об’єднатися через заздрість і питання престижу»[21].

А далі у червні 1936 р. британські розвідники – у контексті судового процесу над членами ОУН за вбивство Б. Пєрацького – шукали будь-які зачіпки про актуальні контакти Є. Коновальця з Я. Макогоном. Секретну розвідувальну службу питали, чи володіє вона якоюсь інформацією про зв’язки між активністю Є. Коновальця та діяльністю Я. Макогона. Цю інформацію запитували у зв’язку з меморандумом, надісланим до Форин-офісу польським послом, який звинуватив ОУН в убивстві польського міністра внутрішніх справ[22].

Цікаво інше: у вічі впадає, хай і не доведена документально, зацікавленість мого героя саме убивствами політиків, сказати б, зовнішнього рівня, адже про його реакцію і/або будь-яку (реальну, символічну тощо) на убивства внутрішнього рівня (на Галичині) не йшлося.

Інша річ – убивства, сказати б, зовнішнього рівня. Про реакцію Я. Макогона на убивства українців (бойовиків, керівників національно-визвольного руху) майже нічого не відомо. Хоча знаємо про реакцію Макогонових співробітників. Зокрема, на вбивство Є. Коновальця, яке здійснив совєтський агент Павєл Судоплатов 23 травня 1938 р. в Роттердамі.

По-перше, В. Кисілевський у листі до Л. Мишуги зауважував: «Забиття полк. Коновальця відбилося теж сильним гомоном по Европі, анґлійські часописі розписалися чимало про український самостійницький рух, про большевицький терор. Можете собі уявити, що атентат зробив пригноблююче вражіння на всі українські круги, без розбору, чи вони були симпатиками боєвої методи боротьби за самостійність, чи ні» (30 травня 1938 р.)[23]. По-друге, у листі В. Антончука маємо ще виразнішу характеристику тогочасних подій:

«Не можу сховати від Вас, що я все ще перебуваю під сильним вражінням перших вісток про траґічну смерть полк. Е. Коновальця. Прецень це ж був наш чоловік, вояк і патріот! Тож, чи ми погоджуємося чи ні з тими методами праці, які вживав Покійний, але одне ясно – він працював, маючи на увазі Україну. Голова кожного Українця повинна схилитися перед памяттю чергової жертви московського (?) ката.

Одначе, це ще не значить, що ми мусимо безкритично поставитися як до самої праці, що її започаткував і вів Покійний так і до можливих наслідків цієї предвчасної страти.

Переглядаючи перші часописні вістки про смерть Коновальця, мимоволі повстає цілий ряд питань: 1) Які стосунки мав Коновалець з аґентами Комінтерну? 2) Звідки Покійний діставав пачками гроші? 3) Чому він і далі утримував зносини з Валюхом («Павлусь Валюх» – псевдонім П. Судоплатова. – І. М.), коли його оточення, як і сам Коновалець знали хто такий цей Валюх і якому не довіряли? Багато, багато в цій історії темних місць, які напевно вийдуть не на користь нашій справі.

Мені здається, що Коновалець, коли його імя вийде чистим, аж по своїй смерти прислужиться своїй партії, своїй узчій (вужчій. – І. М.) батьківщині, а то і нашій справі взагалі! Партия буде мати свого мученика і може ним спекулювати, як це роблять деякі людці з С. Петлюрою. Галичина, а пізніше і решта Українських земель, цілком зрозуміло, зачислять Коновальця до своїх національних святих. А це все безперечно вийде нам на користь, але при одній умові, що Українці не поділяться тут на два табори визнавачів: Петлюрівців і Коновалівців.

В атентаті на Коновальця є ще оден плюс, а саме: будується більша пропасть між Москвою і Київом, та наглядно доводиться, що Совіти такі дуже слабі, коли для них небезпечні такі особи, як Коновалець.

Нарешті під враженням цього атентату серце пронизує страх при одній тільки думці – як-то шибає по світі нашими Панами! Правда, ці Пани не такі вже, делікатно кажучи, наївні, щоб від когось перебирати пачками гроші… Але все ж таки… Нехай їх Господь береже!» (3 червня 1938 р.)[24].

Як бачимо, обидвом адресантам (В. Кисілевському, Д. Антончукові) йдеться не лише про трагізм убивства Є. Коновальця, плутанину в тогочасному розумінні цієї події, а й про Коновальцеві «методи праці», бо наголошували на тому, що ані вони, ані Укрбюро чи безпосередньо Я. Макогін не схвалюють розв’язання українського питання у тогочасній Європі терором, фізичною ліквідацією політичних супротивників.

Мусимо згадати й попередній Антончуків лист до мого героя, датований 31 травня 1938 р., в якому він зазначав: «Певно Ви маєте вже докладні відомости про атентат на полк. Коновальця. Ми тут ще не маємо жодних вісток про це. Ясно поки що тільке одне: Коновалець згинув. А на питання: від чиєї руки – ходять у нас чимало різних версій, які можна звести до трьох – Коновальця забили большевики, поляки, або такі свої однопартійці.

Треба сподіватися, що слідство в цій справі дасть певні вияснення. Я особисто схиляюся до Ваших припущень відносно Коновальця. Там не все було (нерозбірл.)»[25]. А ще – думки Д. Антончука, мовляв, «смерть Коновальця дуже сильно вплинула на психіку галичан. Вони, здається, тепер обєднаються. Боюся, що “націоналісти” не зуміють використати для загального успіху ротердамську подію. Багато буде залежати від того, кого вони покличуть на провід. А ця справа мусить цікавити не тільки “націоналістів”, але й інших наших діячів. Колиб то вони слухалися добрих Ваших рад!»[26].

Підсумовують цей сюжет міркування того ж таки Д. Антончука, оприлюднені ним у листі до В. Кисілевського:

«Ціми днями з доручення п. Я[кова]. М[акогона]. переслав Вам цілий пакет різних часописних вирізок. Чи дістали? Як побачите – чимало уваги уділює польська преса п. Я. М. та Бюрові. Видно “таємничість”, що до особи власника, як і самого Бюра не на жарт інтриґує наших сусідів.

Траґічна смерть полк. Е. Коновальця зробила на мене дуже сильне вражіння. Бачу, що і другі українці в Празі перебувають під вражінням цього атентату. Не дивниця. Загинув наш чоловік, патріот і вояк!

Переглядаючи вістки про атентат на полк. Коновальця, само – собою напрошується цілий ряд питань. Найважніше з них це те, хто зорґанізував цей атентат? Цеб-то: кому в першу чергу ця смерть була потрібна? Всі дотеперішні вістки кажуть, що атентат виконало Г.П.У. Особливо дуже охоче цю версію піддержує польська преса.

Що до цього, то у нас в Празі думки поділилися. Більша половина гадає, що Коновалець став жертвою поляків. А під увагу приходять такі арґументи. На Україні національний рух росте. Але це нічого не має спільного з рухом т[ак]. з[ваним]. націоналістичним. Там тепер, кажуть, (частину тексту втрачено) [Конова]лець на Україні звязків не має та і не міг мати, бо там його ніхто не знає. Навіть на еміґрації його прихильникі були виключно українці з Галичини. Одне це можна свідчити, що для большевиків Коновалець не був небезпечний. Скорше навпаки. Рух, що його він очолював, міг бути большевикам на руку. Коновалець, треба признатися, був дуже популярний в Галичині. Багато він напоував крови полякам і не одну цеголку він витягнув із фундаменту сучасної польської держави.

Чимало і “непоро[з]умін[ь]” між українцями та поляками повстало саме завдяки Покійному. А це все було тільки на користь большевикам. За це навіть вони платити могли. Інша річ поляки… На жаль, не ми будемо перепроваджувати слідство, а другі, посторонні чинники. Вони його поведуть так, як їм треба»[27].

Та все ж, здається, що Я. Макогін полюбляв фінансувати різного роду акції національно-визвольного характеру: відомо, що 1938 р. він був причетний до запланованої втечі Степана Бандери з польської тюрми Вронки. За словами зв’язкового ОУН Івана Равлика, «до тюрми у Вронках перевезено Степана Бандеру, колишнього Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, засудженого у варшавському процесі на довічну тюрму.

Група членів ОУН хотіла б викрасти його з тюрми на волю. Це робиться зовсім приватно, заходами тих же членів ОУН, Крайовий Провід на ЗУЗ до тієї справи не мішається, щобільше, […] Крайова Екзекутива у Львові є проти тої акції. Потрібні на те гроші зложить чи вже зложила українська заокеанська еміґрація, має їх привезти до Данціґу полк. Макогін. Хто такий полк. Макогін, я не розпитував, хоч дуже цікаво мені було, чи це той самий Макогін, що про нього час від часу були згадки в українській пресі (письмівка моя. – І. М.)»[28].

Однак втеча не вдалася, бо поляки викрили змовників[29], а ще й тому, що «виплата грошей здепонованих на ту ціль Макогоном чи кимсь іншим, була чомусь спинена […] пройшло чимало часу […] не було ні апробати ні заборони виконати готовий плян утечі, ні, врешті потрібних грошей»[30].

Значно пізніше, у 1980-х, Зиновій Книш так коротко оцінив Я. Макогона: «Думки про характер особи й діяльности Якова Макогона поділені. Одні уважали його щирим українським патріотом, хоч і був він в американській військовій службі, другі закидали йому аґентурну діяльність, оточену деякою таємничістю, незалежно від того, що він дійсно чимало грошей видавав на українські цілі. У міжвоєнному періоді 1920–1939, та ще й потім, в українській пресі різних відтінків можна знайти багато контроверсійних поглядів про нього»[31].

Очевидним є й те, що 1934 р. Я. Макогін не був таким «гуманним», як у випадку зі вбивством Т. Ґолувка 1931 р. Адже саме 1934-й став роком політичних убивств у континентальній Європі, позаяк, окрім Б. Пєрацького та Александра І, були вбиті канцлер Австрії Енґельберт Дольфус, німецький генерал Курт фон Шляйхер.

Напередодні, наприкінці 1933 р., вбили румунського прем’єр-міністра Йону Ґеорґе Дуку і короля Афганістану Мохаммеда Надір-шаха. Колізією тут, якщо повернемося до не відомого досі факту контактів Г. Мацейка і, ймовірно, Я. Макогона, було те, що за кілька років після вбивства Б. Пєрацького бойовик УВО разом із німецькими спецслужбами готував замах на президента США Франкліна Рузвельта, перебуваючи у Чилі, а 25 квітня 1941 р. прибув до США з литовським паспортом[32]. Чи не спостерігав за Г. Мацейком ще з 1934 р., за дорученням відповідних служб, саме мій герой?

Хоча, здається, старі оборудки були набагато сильнішими від (ви)гаданої співучасті Я. Макогона у політичних убивствах. Йшлося про його афери іншого штибу. Коріння цього зла, звісно, у заплутаній, сказати б, «вінніпезькій» історії початку ХХ ст., внаслідок якої, як відомо, мій герой мусив залишити Канаду втечею. Та час не стояв на місці, а тому вже у середині 1930-х Макогонове крутійство повернулося до нього бумерангом, правда, вже за інших обставин і з іншими фігурантами, а він міг би промовити так:

Відай, твердо я став на шлях обману й лицедійства – як усякий злочинець[33].

Як зауважував Я. Токаржевський-Карашевич у повідомленні німецькою мовою до невідомого адресата: «Найбільшою сенсацією Канади (але й США) є майбутня “ліквідація” відомого вам великого благодійника і провідника українського народу Якова Макогона. Так, глечик носив воду, [але] зламалася ручка…»[34], адже, як стверджували правоохоронні органи Канади:

«Протягом червня 1937 р. з одного джерела в Сполучених Штатах надійшла інформація про те, що в цій країні ведуться розслідування щодо Макогона та збирання ним коштів серед зацікавлених осіб, причому нібито метою таких внесків було сприяння благодійним заходам серед українців у Сполучених Штатах і в Європі.

У ході розслідувань, проведених у США, також було зазначено, що Макогін також міг збирати кошти через агентів у Канаді та конвертувати їх на власні потреби. […] Очевидно, у США він досягнув певного успіху, оскільки до розслідування в цій країні підштовхнув клієнт, який вніс значні суми в організації, якими цікавився Макогін, і який, схоже, згодом засумнівався у його добросовісності»[35].

У ході розслідування з’ясувалося, що мій герой міг бути пов’язаний з двома братами під прізвищем Кураноф або Куранов, один з яких – Іван – працював у Нью-Йорку як кушнір, а інший, Григорій, проживав у Монреалі. Інформатор зі США також згадав у цій історії таку собі пані Лафлер із Монреаля, яка, мовляв, вносила значні суми у Макогонові оборудки. Одначе ця жінка згодом заперечувала, що робила внески для будь-якої організації з благодійною метою, і переконувала, що, можливо, якась інша особа могла використати її ім’я.

До того ж вона не змогла пояснити цю справу і не знайома з Григорієм Курановим. Отже, як виснували, правоохоронці, «ймовірно, що ця інформація щодо можливого зв’язку Макогона з пані Лафлер також є невірною. На цьому місці можна сказати, що, наскільки можна встановити в Канаді, Макогін ніколи не вимагав внесків для своєї організації, а фактично вносив невеликі суми місцевим українським організаціям у Вінніпезі, коли повернувся туди в 1931 р. під час тимчасового візиту. Усі місцеві українці з цього приводу заявляють, що жодного разу не чули про те, щоб Макогін намагався отримати грошову допомогу, оскільки говорив про наявність у нього значних коштів.

Один знаний українець у Вінніпезі, який добре знає Макогона, висловив припущення, що головною метою Макогона під час поїздки до Канади було зв’язатися з різними канадськими організаціями, щоб створити враження, що він користується довірою таких організацій з метою використання цього здобутого престижу у своїй діяльності в інших країнах. Кажуть, що з цією теорією погоджуються знані українські фахівці та бізнесмени, які контактували з Макогоном у Вінніпезі в 1931 р.»[36].

Так чи сяк, але Я. Макогін таки вклепався у чималий скандал, адже його обвинувачем став Джеймс Рудольф Гарфілд – американський політик, юрист, син президента США Джеймса Гарфілда. Про його застереження у квітні 1937 р. канадська дипмісія у Вашинґтоні повідомляла таке: «Загалом пан Гарфілд вважає, що якщо його підозри будуть обґрунтованими, то діяльність Макогона та його соратників буде визнана шахрайською, а не політично-підривною (письмівка моя. – І. М.)»[37].

Хоча, слід визнати, ця справа не була такою простою чи однозначною, бо наприкінці червня 1937 р. представники канадської поліції стверджували: «на нинішньому етапі розслідування здається, однак, що хоча й можливо встановити, що Макогін отримував фінансову допомогу в цій країні з тією чи іншою метою, може бути важко довести, що він був винний у шахрайстві, особливо з огляду на той факт, що він вочевидь діє в міжнародному масштабі з різних точок континенту (письмівка моя. – І. М.)»[38]. Вже у жовтні вони ж зауважували: «Неможливо отримати жодних підтверджень щодо того, що Яків Макогін отримав певні суми грошей у Канаді – як вважає пан Гарфілд можливим, хоча, здається, що він зробив це в Сполучених Штатах»[39].

Сюди варто додати й уривок з таємної записки про тогочасні справи Я. Макогона, що її підготували британські спецслужби після Другої світової війни, адже «У 1937 і 1938 роках (можливо, також пізніше) детективна служба в Торонто (ім’я одного з детективів було Стеґґ) проводила розслідування походження та діяльності Макогена, нібито за вказівками кількох американських банків у зв’язку зі значними збитками, яких вони зазнали в результаті фінансових операцій Макогена.

Під час цього розслідування було допитано багато відомих українців у США та Канаді та Європі. Детальну інформацію про Макогена, ймовірно, можна отримати від Королівської канадської кінної поліції. Один із їхніх очільників у Східній Канаді заявив у 1938 році (неофіційно), що Макогена заарештують, коли він ступить на канадську землю, просто через фінансові порушення. Цей представник також заявив, і це найцікавіше, що були підстави вважати, що Макохен отримував гроші від совєтського торгового представництва (Торгпредства) в Нью-Йорку через двох братів Куранових, торговців хутром, які виступали посередниками між американським хутряним ринком і Торгпредством»[40].

Зауважмо, що у межах британських інтересів канадські правоохоронці таємно інформували МІ5 про згадану вище «активність» Я. Макогона у Канаді[41]. Буквально напередодні цього SIS (МІ6) резюмувала про фігурування в імовірних Макогонових оборудках братів Куранових та пані І. Л. Лафлер[42].

Не стояли осторонь цієї історії й окремі українські громадські діячі у Канаді, зосібна В. Біберович. Його листування з митрополитом УГКЦ А. Шептицьким є у цьому контексті більш ніж промовистим.

«Думаю, що Вашій Ексцеленції буде теж цікаво довідатися, що недавно канадийський амбасадор у Вашинґтоні, Сер Герберт Марлер окремим письмом остеріг канадийське правительство перед діяльністю Якова Макогона, false ґрафа Розумовського, false князя Мазепи (sic!), який видурив від ріжних американських громадян більші суми гроша буцімто на українську справу.

Я мав нагоду особисто читати сей рапорт міністра Марлера, з якого виходить, що обдурені Американці рішили нарешті зліквідувати сього міжнароднього обманця. Видатний вашинґтонський адвокат Джеймс Ґарфілд, син б[увшого]. президента Зєдинених Держав, має сю справу в своїх руках»[43] (7 липня 1937 р.).

«Як мені пишуть мої приятелі з Нюйорку, слідство в справі Макогона йде там повною парою. Ведуть його з доручення впливових Американців, яких Макогін мав понатягати на великі суми гроша під покришкою “української харитативної (charitable) акції”»[44] (17 серпня 1937 р.).

І далі, як повідомляв В. Біберович у листопаді 1937 р. А. Шептицькому, «у справі Макогона я веду дальшу переписку з ріжними людьми. В січні (1938 р. – І. М.) буду в Ньюйорку й Вашинґтоні й там стріну головних інформаторів, згаданих у секретнім звідомленню канадийського амбасадора, Сер Герберта Марлера»[45].

Справді, у березні 1938 р. він, відвідавши Вашинґтон, отримавши «важні інформації відносно Якова М.», так «довірочно» інформував митрополита:

«Я мав довші розмови з обома вище згаданими добродіями (адвокатами Ричардом Вилмером і Джеймсом Гарфілдом. – І. М.) й вони потвердили мені, що вони репрезентували минулого року американських громадян, яких М. натягав на “грубі суми грошей”, що М. взяв ті гроші буцімто на “добродійчні ціли” а іменно на будову якогось сиротинця (тут і далі підкреслення в оригіналі. – І. М.), що він представляв себе за князя Розумовського і князя Мазепу /!/ […] що зажалення й скарги на нього в звязку з обдурюванням людей були підношені від останніх 15 літ і т. д.

Коли однак я зажадав імен пошкодованих осіб, оба згадані панове заявили, що це є адвокатська таємниця. Вилмер зробив при тому цікаву увагу а іменно сказав, що його клієнти вже стратили гроші, однак не знати, чи вони хочуть ще в додатку, щоби світ сміявся з їхньої наївности! […]

З вище сказаного виходить однак уже тепер недвозначно, що М. це міжнародній обманець, з яким ані наші поважнійші ґрупи ані одиниці не повинні мати нічого спільного а це тим більше, що він може вже дуже скоро буде остаточно здемаскований!

На жаль мені відомо, що багато наших провідників удержували й удержують із ним дуже близькі близькі зносини й боронять його словом і письмом із запалом гідним ліпшої справи!

Це все закінчиться дуже неприємним скандалом!»[46].

До кінця не зрозуміло, чи саме В. Біберовичу вдалося щось дізнатися про Макогонову справу нового й сенсанційного, адже у жовтні 1938 р. він, повідомляючи А. Шептицькому, що оселився у Нью-Йорку, зазначав: «незабаром відновлю переписку з видатними американцями, які знають факти про колишні грошові махінації Якова Макогона й мене про це інформували»[47]. У контексті, сказати б, залученості церков в історію Я. Макогона 1937-го варто пригадати й сюжет, про який виснували правоохоронці у Канаді:

«Щодо діяльності Макогона в Сполучених Штатах, кажуть, що він часом представляв себе лідером руху за незалежність України та намагався заручитися підтримкою заможних членів Римо-Католицької Церкви, виступаючи за відновлення релігійної свободи в Україні.

Однак зазвичай він заявляє, що діє в інтересах українських емігрантів або забезпечує медичну освіту та релігійні заклади для українських груп на північноамериканському континенті. З цього слід зазначити, що він не покладається виключно на визволення України з метою отримання коштів, але має інші цілі, на котрі він вимагає гроші, імовірно залежні від прихильності жертводавців»[48].

Звертався В. Біберович у цій справі ще й до інших церковних достойників, зокрема до ігумена монастиря Отців Василіян в Улашківцях о. Петра Павла Оленського. Окремі оціночні судження В. Біберовича про особу Я. Макогона, як бачимо, вкотре повторювалися:

«Десь від червня (1937 р. – І. М.) ведеться в Зєдинених Державах (США. – І. М.) і Канаді слідство відносно давнійшої діяльности Макогона. Се слідство фінансують видатні американці, яких Макогін мав обманути на грубі суми гроша. Слідство викрило ріжні його “сдєлки”, однак не можна було напевно довідатися, де він властиво родився (розбивка в оригіналі. – І. М.). Тут (у Канаді. – І. М.) його знає дуже багато людей іще зперед війни, але ніхто не пригадує собі, звідкіля він родом. А се дуже важне, щоби розбити ширений Макогоном міт про його високе походження. […]

Ліквідація Макогона наступить мабуть дуже скоро й є вістки, що він уже втік до Італії, яка не має умови зі Зєдиненими Державами про взаїмну видачу злочинців. Для української суспільности буде се прикра й болюча, але спасенна операція, бо ніхто ніколи не знав, що той темний тип робив і кому продавав нашу справу.

Тут у Канаді знали його краще і крім него православних “самостійників” ніхто не утримував з ним звязків, але в Польщі, як зачуваю, багато наших діячів брало його дуже на серіо й вони матимуть тепер справжній “каценяммер” (досл. з нім. «похмілля». – І. М.)»[49].

Ці закиди, а відтак і пояснення, з яких лише почасти випливає думка про неможливість встановлення реальної особи і точного місця народження «злочинця» (що, ймовірно, зашкодило правосуддю), не пройшли повз увагу Макогонових співробітників.

Важливими у цьому контексті є записи В. Кисілевського від 1 та 2 вересня 1937 р.:

«Проти Макогона ведеться завзята кампанія, припускаємо що вся ініціатива походить з Берліна, який за всяку ціну хоче спонукати Макогона перестати ведення Бюр і “української пропаґанди” в Європі. Сьогодні ми одержали листа від п. В. Кедровського з Меточина, Ню Джерсі. В листі каже, що до нього приходив якийсь “інвестіґейтор”, представився як аґент американського уряду і випитував хто Макогін є, стараючися представити його в злому світлі.

Ті аґенти базують свої “доходження” на незнанню тих, кого вони випитують, хто Макогін є. Агенти кажуть, що “американський уряд” розвідує хто Макогін є. Тим часом уряд Макогона, бувшого старшину маринарки, дуже добре знає, виплачує йому військову пенсію а члени американської амбасади в Лондоні – давні знайомі Макогонів, з якими п. Макогон – ось як і сьогодні – часто зустрічається. Ті темні агенти робили подібні “інвестіґації” в Нью-Йорку, відвідували Свободу в Ню Джерсі і другі міста»[50] (1 вересня 1937 р.).

«Наспів довший лист від адв. Ярослава Арсенича (Ярослав (Василь) Арсенич (1887–1953) – україно-канадський юрист та видавець. Був лідером низки українських інституцій та ініціатив у Канаді. – прим. вид.) (Корол. Радника) з Вінніпеґу, в якому він подрібно описує "інвестіґації" які ведуть підозрілі детективи про особу п. Макогона і стараються його дискредитувати. Відвідували десятки визначніших українців.

[…] Наспів лист від пані Макогін з Бостону, їй вже донесено про активність “агентів уряду”. Вона поробить відповідні кроки щоби їх здемаскувати»[51] (2 вересня 1937 р.).

Тож єдиними відомостями, якими могли «сміло» оперувати Макогонові візаві, були матеріали, якими розпоряджалися канадські правоохоронці та британські спецслужбісти, що їх вони почерпнули з тогочасних ЗМІ:

«Матеріал, опублікований у варшавському “Русском слове” за 4 серпня 1937 р., який передрукували “Український робітник” (Торонто) і “Наш стяг” (Чикаґо, штат Іллінойс) 21 серпня 1937 р., відтворюється нижче для інформації:

“Нью-Йорк. За повідомленнями місцевої преси, американська поліція розшукує нового “гетьмана всієї України” Якова Мазепу-Розумовського, якого звинувачують у низці махінацій (шахрайстві). Справжнє ім’я самозванця – Макогін. Самозванець називає себе законним претендентом на український престол.

У 1930 р., знаходячись на наймоднішому купальному курорті Палм-Біч, що у Флориді, Яків Макогін познайомився з місіс Х, від якої обманом отримав півмільйона доларів на пропаганду серед українців. Ці гроші він витратив протягом шести років. Основними статтями в його графах витрат були його “дипломатичні поїздки”. […] Коли його фонди закінчилися, “гетьман Мазепа-Розумовський” знову звернувся до пані X з проханням про “надання лише 70 000 доларів США. Але пані Х цього разу виявилася мудрішою і повідомила поліцію”»[52].

Додаймо сюди й публікацію українського часопису Робітнича громада, в якій у жовтні 1937 р. повідомлялося, зокрема:

«Але ціле літо трубили йому славу справжні “чужинці”. Скільки знаю, один звихався по Ню Йорку, Филаделфії і сям і там по Ню Джерсі, другий їздив по Канаді. Може більше їх було, може ті самі заїздили до Бостону і до Детройта. Може ще де були, може їздять далі. Не знаю, чи вони урядові розвідчики американські, чи які, як приватні детективи, чи яка мара.

Але виступали самопевно, як “руки справедливости”. Ходили по українських провідниках, редакторах, докторах, панотцях і по простих людях. Розпитували про Якова Макогона і ще більше самі говорили. Хтіли довідатись, звідкіля він, з якого краю, роду і племени, і чи не здибав його хто тому літ двацять і трицять, і де він коли був, що робив і як називався. І чи не був він в Америці в зимі цього року і де ховався»[53].

А з огляду на сюжет, зауважений В. Кисілевським, що «наспів лист від пані Макогін з Бостону, їй вже донесено про активність “агентів уряду”. Вона поробить відповідні кроки щоби їх здемаскувати»[54], вартим уваги є твердження Я. Токаржевського-Карашевича, що, мовляв, «одна особа, безсумнівно, професійний детектив, зібрала величезну кількість інформації, яку можна було б відтворити. Досить сказати, що жодна інформація не була сприятливою для Макогона»[55].

Тож недаремно 1939 р., коли деякі американські політики і громадські діячі почали трактувати українські організації в США як «експозитуру українського нацизму й фашизму в Америці»[56], український журналіст Омелян Рев’юк перед спеціальною комісією Палати Представників так згадав про мого героя щодо його імовірного шахрайства 1937-го:

«[…] Меттьюс: Чи відомо вам щось про звинувачення, висунуті панові Макогонові офіційними органами Уряду?

Рев’юк: Я знаю, що деякий час тому, думаю, два роки тому в цій країні було дуже широке розслідування щодо пана Макогона і про його діяльність, про джерела його фінансів і так далі, але що було результатом цього розслідування?

Меттьюс: Хто проводив це розслідування?

Рев’юк: Я думаю, що це мав бути американський уряд.

Меттьюс: Федеральне бюро розслідувань?

Рев’юк: Я не знаю, але американський уряд це робив.

Меттьюс: Чи знаєте ви щось більше про пана Макогона, про будь-яке інше державне розслідування?

Рев’юк: Ні. Я розумію, що проти нього в Канаді проводилося розслідування, а також у Парижі.

Меттьюс: Ви знаєте, яке його ім’я?

Рев’юк: Я не пам’ятаю його імені.

Меттьюс: У листі не зазначено?

Рев’юк: Ні»[57].

Цікаво, що у травні 1939 р. МІ5 отримало з Форин-Офісу інформацію, в якій зазначалося: «Українське Бюро завжди мало дуже сумнівну репутацію в українському націоналістичному русі. Його лідера, Якова МАКОГОНА, натуралізованого американського підданого, у різний час було відсторонено від роботи більшовицького агента, агента польської розвідки та звичайного шахрая, який отримував від людей гроші для справи українських націоналістів і використовував їх у власних цілях.

Твердження про те, що він був більшовицьким чи польським агентом, надходили переважно від українців, пов’язаних з іншими націоналістичними організаціями, і справедливо сказати, що вони ніколи не підтверджувалися. З іншого боку, влада як Канади, так і Сполучених Штатів дивляться на МАКОГОНА із значною стриманістю через його тіньові фінансові операції»[58].

Чи не тому українські націоналісти поширювали таку-от версію: «Загально говорилось, що за фірмою Українського Бюро Макогона в Лондоні крилась інша справа: мабуть, збирання відомостей про відносини в совєтах. А тому, що англійці кокетували з Москвою, довелось їм зліквідувати фірму так би мовити антисовєтського типу»[59].

Зауважмо: у повоєнний час совєтські агенти у матеріалах «справи-формуляра» про Я. Макогона фактично повторили формулу, місцем народження якої були США, називаючи «Український Народний Союз» місцем, довкола якого «гуртуються українські націоналісти-фашисти, які використовують назву цієї організації, її часопис «СВОБОДА» (відповідальний редактор Лука МИШУГА, помічники – Омелян РЕВ’ЮК і Семен ДЕЛИДЧУК) і членство для поширення профашистської діяльності в Сполучених Штатах»[60].

Варто додати й обурення деяких українських політиків і журналістів у кінці 1930-х у США, які твердили: «Заслуга знов “Свободи”, що від 1931 року рекламує Якова Макогона як ще одного пана, що будує державу і знає всі добрі нагоди. Підчас своїх подорожів по Европі та листами тутешні редактори раяли його українцям в Галичині і за кордоном. Багато входів і виходів має тамтешня українська політика, і можна думати, що й без протекції пп. Мишуги і Ляховича Макогін найшов би собі був до неї як не двері, то вікно.

Але факт є факт: коли він міг з’явитися перед Галичиною як відомий патріот і міжнародний дипломат з Америки, і коли міг виступити перед Лондоном, Женевою і не знати ще де як відомий представник “українських визвольних змагань”, то цей українцям цілком ще невідомий (розбивка в оригіналі. – І. М.) Макогін мав на те посвідчення від вождів української еміграції в Америці»[61].

Єдине, що було зрозуміло напевне: мій герой вкотре був у центрі уваги багатьох інституцій, їхніх репрезентантів й пересічних громадян країн по обидва боки Атлантики, плутаючи їм свідчення переважно тим, а чи саме він є тим негідником і шахраєм, який у певний час вдало використав ті дефіцитні ресурси, які давали йому передусім фінансову стабільність і відносну незалежність.

Не можна заперечити й Макогонової хитрості: ще у квітні 1936 р. функціонери британської спецслужби повідомляли своїм канадським колегам, що він, перебуваючи у Канаді, використовував «вигадане ім’я»[62], а співробітники МІ5 вважали, що повідомлення про його активність треба сприймати з «великою недовірою», адже, на їхню думку, дуже малоймовірним було те, щоб Державний департамент США доручив Я. Макогонові будь-яку місію щодо українців у Канаді[63].

Як доказ цього наводився приклад, що 1936 р. він, зокрема, перетинав океан на облавку SS. Majestic до США і у зворотному напрямку – на SS. Bremen, в обох випадках під вигаданим іменем; на борту SS. Majestic отримав повідомлення від Державного департаменту США про те, щоб негайно, прибувши до Нью-Йорка, вилетіти літаком до Вашинґтона, щоб зустрітися з членом Палати Представників республіканцем Джорджем Голденом Тінгеном:

«Він (Я. Макогін. – І. М.) провів багато часу з ТІНКГЕМОМ, чиї амбіції, вочевидь, полягають у тому, щоб викликати неспокій в Європі, щоб влада Америки та торгівля могли отримати [від цього] вигоду. […] Тінгем закликає Державний департамент застосовувати чітко виражену доктрину Монро; вивести південноамериканські країни з Ліги [Націй]; зробити їх ворожими до Європи; і перешкоджати їм приймати емігрантів.

[…] Державний департамент доручив йому (Я. Макогону. – І. М.) з’ясувати ставлення українців у Канаді щодо федерації зі Сполученими Штатами (МАКОГІН заявляє, що українці є третьою за чисельністю расою в Канаді)»[64].

Так чи так, але закінчення 1937 р. Макогони зустріли в Італії[65], про що В. Кисілевський лаконічно зауважував: «П. Макогон сподіється, що я буду міг приїхати на Різдво до них до Італії»[66]. Початок нового, 1938 р., був також пов’язаний з цією країною, яка ще відіграє важливу роль у Макогоновій біографії:

«Написав листа до п. Макогона, […]. Пані Макогін перебуває на лікуванню в Монте Карльо і пише, що саме повертає до Аляссіо і 24 або 25 ц. м. поїдуть до Риму, бо п. Макогін хоче побачитися з деякими італійськими послами, припускаю з посл. Інсабато в першій мірі. З Риму поїдуть до Чехословаччини і можливо на Закарпаття, бо те питання починає виринати на поверхню. Жду на листа від п. Макогона»[67].

Тим часом початки зацікавлення особою героя цієї біографії італійськими органами держбезпеки припадають, найімовірніше, на осінь 1935 р. У звіті, надісланому Генеральній дирекції політичної служби у Римі, зауважувалося:

«З огляду на його щиру симпатію та дружбу до Італії та дуче, ці нотатки можуть бути корисними, якщо співпрацю з Макогоном можна вважати корисною. Яків Макогін – українець, народився в Бессарабії, емігрував до Америки, де отримав американське громадянство.

Він воював як морський офіцер на флоті Сполучених Штатів і був призначений офіцером зв’язку на Румунському фронті. Здається, він нащадок князя Розумовського, який був гетьманом України. Його опоненти категорично заперечували цей родовід, який би давав йому титул майбутнього гетьмана. Однак він ніколи про це не говорить. […]

У Макогона великий досвід: його опоненти, які робили про нього численні запити, кажуть, що він витрачає понад сто тисяч доларів на рік. Він утримує в Європі якісь українські агенції, Українські бюра, які є центрами інформації та пропаганди. Основні з них знаходяться в Лондоні, Женеві, Львові, Бухаресті. Він дуже допомагає українським спортивним і гімнастичним товариствам на Східній Галичині та Румунії, і таким чином зорганізував кілька десятків тисяч молоді, яку він сподівається перевести на Велику Україну в слушну хвилину, коли більшевизм впаде.

Він має тісні стосунки з уніятським духовенством Галичини, а особливо з орденом Василіян, який є дуже могутнім. Його діяльність за незалежність України викликала недовіру та ворожість, оскільки він багато витратив, його згодом звинувачували як більшовицького агента, німецького агента, агента Інтелідженс Сервісу, американського адміралтейства тощо. […]

Враховуючи величезне політичне та економічне значення, яке незалежна Україна матиме для Італії завтра (а це можливо ближче, ніж хтось думає), зацікавленість Італії полягає у стеженні, аніж розмірковуванні, за подальшими діями Макогона, що можуть стати у нагоді висвітлення деяких темних сторін європейської політики»[68].

Мій герой міг би потішатися й «довірою» британських спецслужб до його особи й у Італії, адже того ж 1935 р. капітан МІ5 Ґ. М. Лідделл повідомляв, що в умовах діяльності Я. Макогона у Женеві та його контактів з Е. Інсабато, «хоча безпеку інформації неможливо гарантувати, здається цілком можливим, що МАКОГІН, […] може звернутися до роботи італійської розвідки»[69]. Підозри були й у совєтських агентів, які ще 1932 р. зафіксували Макогонову активність у Римі, його контакти з Є. Онацьким, який «з відома МАКОГОНА проводить широку українську політичну діяльність в Італії»[70].

Цей, лиходійський, сюжет життєпису Я. Макогона можна було б підсумувати такими рядками:

Я звик, що мене ненавидять. З ранніх літ зауважив, що не потребую схвалення своїх учинків – навіть від найкращих людей. Я певен: є лише одна самотність, більша за ту, яку відчуває воєначальник і голова держави, […][71].