"Справа Бейліса": що нового?

Що читаємо? «Справа Бейліса»: київський вимір» (упорядник Ірина Берлянд). - К., “Дух і літера”, 2023

Напередодні сумного ювілею

У цьому році виповнюється 110 років найгучнішій кримінальній справі у Російській імперії.

У вересні 1913 року в Києві перед судом постав єврей Менахем Бейліс, урядник цегельного заводу Зайцева.

Шанований не лише серед євреїв, але також православних українців, він був звинувачений у ритуальному вбивстві учня підготовчого класу Києво-Софійського духовного училища, 12-річного Андрія Ющинського.

Та в ході судового процесу 25 вересня – 28 жовтня 1913 року, попри тиск з боку найвищих владних кіл Петербургу, а також столичних і місцевих “чорносотенців”, Бейліс був виправданий.

Справа викликала такий громадський резонанс, що її висвітлювали не лише газети Російської імперії, але також тогочасні провідні європейські медіа.

Інтелектуали різних країн Європи – німці, чехи, британці – публікували відозви із засудженням цього скандального процесу.

Цій справі присвячена збірка статей і документів під загальною назвою ”Справа Бейліса”: київський вимір”.

Збірка вийшла цьогоріч у видавництві “Дух і літера”.

Її основу складають матеріали самої кримінальної справи (виступи представників звинувачення і захисту, експертні висновки тощо).

До збірки також увійшли фрагменти статей у тогочасній пресі, що її стосувалися.

Думки як сторони звинувачення, так і захисту дають читачеві змогу познайомитися глибше не лише з ходом судового процесом і тим, що йому передувало, але також з атмосферою навколо нього, із настроями, що панували в київському суспільстві, із антисемітськими упередженнями і забобонами.

Преса писала, що в суперечках про винуватість чи невинуватість Бейліса навіть доходило до бійок.

Вміщені також біографічні матеріали про головних дійових осіб, задіяних у процесі. Особливу цікавість становлять мемуари кількох із них.

Збірка містить низку дослідницьких статей, присвячених “справі Бейліса”.

На відміну від попередніх збірок і досліджень з цієї теми, до збірки ”Справа Бейліса”: київський вимір” увійшли статті відомих українських діячів, пов’язані з судовим процесом проти Менахема Бейліса.

Такими чином сучасний український читач матиме можливість ознайомитися з не лише суто “київськими виміром” цієї справи, але з набагато ширшим - українським.  

Наприкінці збірки подається стаття історика Михайла Гаухмана “«Справа Бейліса» (1911–1913 рр.): Версії сучасників і причини фабрикації” (С. 363-399). Вона написана до сторіччя судового процесу над Бейлісом.

Суть справи

Кримінальну складову “справи Бейліса” можна викласти доволі коротко.

Андрій Ющинський став жертвою власних необережних слів, кинутих під час суперечки з товаришем по дитячих іграх, Женею Чеберяком.

Його мати, Віра Чеберяк, була відомою в кримінальних колах переховувачкою і скупницею краденого, і Андрій про це знав.

Чеберяк-молодший щось не поділив з Ющинським і пригрозив, що розповість батькам Андрія, як той прогулює училище.

Андрій, в свою чергу, заявив, що розкаже поліції, чим займається мати Жені Чеберяка і що в її помешканні збираються злодії.

Женя розповів про цю погрозу матері. З її слів про це дізналися її спільники-злодії. Вони й усунули Андрія Ющинського як небажаного свідка.

Хлопцю завдали 47 ударів шилом у різні ділянки тіла, в тому числі по голові та в серце.

Труп Андрія Ющинського вбивці потайки перенесли в печеру в районі цегельного заводу, де працював Менахем Бейліс.

Для київської жандармсько-детективної і судової верхівки було ясно, що вбивство підлітка Ющинського – звичайний кримінал.

Проте із Петербургу була спущена пряма вказівка міністра юстиції Івана Щегловітова (1861-1918), відомого антисеміта і покровителя “Союза русского народа”: направити слідство по шляху “ритуального вбивства”, підігнати факти під єврейського злочинця (неважливо кого саме) і влаштувати над ним публічний суд.

Для цього була навіть проведена низка фальшивих експертиз.

Ксьондз Юстин Пранайтіс (1861-1917), спеціально викликаний з Туркестану, на підставі власного “аналізу” священних книг іудаїзму зробив висновок про нібито ненависть іудеїв до іновірців, особливо християн, відтак про ймовірність ритуальних убивств.

Однак, як видно з матеріалів справи, уже на суді під час перехресного допиту він продемонстрував незнання основ Талмуду і взагалі іудейського віровчення.

Інший експерт, відомий київський психіатр Іван Сікорський (1842-1919), допустив причетність євреїв до вбивства Ющинського, приписавши їм мотив “расової помсти або вендетти синів Якова” (газета “Киевлянин”, 28 вересня 1913 р. - С. 45).

При цьому він не посоромився послатися на праці французького вченого Анрі Лєруа-Больє (1842-1912). Але француз опротестував посилання й довів його фальшивість. Для Сікорського його “висновки” обернулися втратою напрацьованої роками наукової репутації.

Убивцею Ющинського був з подачі київського чорносотенця Владимира Голубєва (1891-1914) “призначений” Менахем Бейліс. Підставою було лише те, що труп хлопця знайшли в районі цегельного заводу, де працював Бейліс. Та й сам завод належав єврею Зайцеву.

Історія “кривавих наклепів”

Найбільш шокуючим для обивателів Російської імперії був міф, ніби євреї практикують ритуальні вбивства християн, особливо дітей. Мовляв, їхня кров використовується для приготування маци — ритуальних прісних хлібців, котрі споживаються на єврейську Паску.

Таким от “кривавим наклепам” — завідомо брехливим звинуваченням у людських жертвоприношеннях присвячена окрема стаття “Передісторія. Кривавий наклеп” (С. 23-27), написана спеціально для збірки, про яку йде мова.

Стаття звертає увагу на те, що “криваві наклепи” практикувалися з часів Давнього Риму.

Причому спочатку їхніми жертвами були християни (докладніше про це пише Василій Шульгін (1878-1976) у своєму розлогому мемуарному есе “Бейлісіада”).

У Римі гуляли чутки, ніби християни практикують людські жертви, від яких римляни відмовилися за сотні років до того.

«Тепер брехливість чуток, які звинувачували перших християн, ясна, як день. Але винайдена ненавистю, підхоплена темним невіглаством безглузда вигадка не померла».

Ці слова Володимира Короленка (1853-1921), російського письменника українського походження з відозви «До російського суспільства. З приводу кривавого наклепу на євреїв» підтримали десятки відомих тогочасних літераторів та громадських діячів. Цей текст також повністю наведений у збірці.

Приблизно з ХІІ століття жертвами “кривавих наклепів” ставали євреї.

Папи римські, імператори і королі змушені були раз по раз видавати документи, що забороняли єврейські погроми.

Попри це упередження й забобони щодо ритуальних убивств, які нібито практикували іудеї, тривалий час залишалися живучими. Багатьом євреям вони коштували майна, волі а то й життя.

Немає впевненості, чи справжні вбивці від початку розраховували підкинути слідству “єврейську версію”.

Але оскільки вбивство хлопця сталося в березні, напередодні іудейського свята Песах, цю обставину для зведення “кривавого наклепу” на Бейліса використали київські чорносотенці.

Персоналії

Головні “дійові особи та виконавці” найгучнішого і одного з останніх у Європі процесів “кривавого наклепу” початку ХХ століття представлені в збірці частково їхніми власними спогадами, частково статями про них.

Безперечно, найпершу і найбільшу увагу привертають спогади головного звинувачуваного. Вони представлені фрагментами книги “Історія моїх страждань” самого Менахема Бейліса (С. 135-269).

Її тексти публікуються українською мовою вперше (переклад з англійської - Андрій Павлишин).

Спогади Бейліса виразно доповнюються спогадами вже згаданого Василія Шульгіна. Київський публіцист і чорносотенець, попервах був одним з натхненників “процесу Бейліса”, а потім став його викривачем.

Есей Шульгіна “Бейлісіада” (С. 278-324) також публікується вперше українською мовою (переклад з російської — Наталія Наумова).

На прикладах цих мемуарів цікаво прослідкувати трансформацію особистих ситуацій Бейліса і Шульгіна, їхніх поглядів на всю справу.

Бейліс із непримітного працівника цегельного заводу, з простого собі звинувачуваного перетворився на відважного захисника доброго імені й честі не лише свого, але також всього єврейського народу:

«Мене підтримувало одне: слід змити з доброго імені єврейської нації ганебне обвинувачення в ритуальному вбивстві. Це стало моєю долею, це слід було зробити через мене». (С. 16).

Василій Шульгін – за його власними словами, “політичний антисеміт”, у подальшому — помітний діяч білого руху в Києві, радянський політв’язень – під тиском доказів і фактів визнав, що справа сфабрикована:

«Вбивство Андрійка Ющинського захотіли зробити політичним знаряддям. Це було негоже і для політичних партій, й особливо для уряду. Насамперед кривавий наклеп виявив себе в Думі. Саме тут захотіли зробити вбивство знаряддям політичним». (С. 288)

У одній зі своїх статей він відверто звинуватив прокурора Георгія Чаплінського (1865 – після 1917), призначеного наглядати за процесом, у сприянні фальсифікації справи.

Ці слова коштували її автору кількох місяців тюрми.

Окремі біографічні матеріали у збірці містять відомості про персонажів, які грали найбільш помітну роль у “справі Бейліса”.

Серед них — уже згаданий вище київський «рицар російського чорносотенства» Владимир Голубєв, голова київського молодіжного монархічного товариства «Двуглавый орел», активний дописувач однойменної газети.

Цей юнак не просто відстоював у суді версію про ритуальне вбивство, але, за словами прокурора Київського окружного суду Миколая Брандорфа (1871 - після 1917), “першим винайшов (!. - Ю. Р.) винуватість Бейліса”.

Голубєв «прославився» безчинствами в редакціях ліберальних газет. Погром в “ліберально-єврейській” газеті “Киевская мысль» змусив працівників редакції відстрілюватися, і лише після цього чорносотенські молодики заспокоїлися.

Стаття про Голубєва, “Студент-чорносотенець” (с. 270-277), написана в 2005 році сучасними апологетами російського монархічного руху початку ХХ століття – Тимуром Кальченком і Анатолієм Степановим.

Проте укладачка збірки Ірина Берлянд знайшла можливим вмістити її у збірці. Передусім тому, вважає вона, що факти, вміщені в статті, “цілком переконливо показують хворобливий характер фанатизму Голубєва” (С. 17).

Інші двоє цікаві нам тим, що в подальшому пов’язали своє життя з Українською Народною Республікою.

Більше про взаємини українців та євреїв за часів УНР читайте в огляді «Молитва за владу". Книжка про те, як українці опікувалися євреями»

Арнольд Марголін (1877-1956) – адвокат Менахема Бейліса, член таємного комітету з його захисту. Йому присвятили свої статті професор історії Міллерсвілльського університету (США) Вікторія Хітерер (с. 325-334) і канадський історик Алік Гомельський (с. 335-345).

Через свою непохитну позицію Марголін був відсторонений від адвокатської практики. Із захисника він перетворився на звинуваченого.

Лише після лютневої революції 1917 року йому були повернуті всі права, в тому числі право на практику.

За часів УНР Арнольд Марголін — член Генерального суду, при Директорії служив заступником голови зовнішньополітичного відомства. Брав участь у відповідальних дипломатичних місіях.

Микола Красовський (1871-1938) — слідчий, який вів “справу Бейліса”. Стаття про нього, яка теж увійшла до збірки, вже публікувалася в “Історичній правді”. Автор статті —відомий український дослідних історії спецслужб Олександр Скрипник (с. 346- 360).

Більше читайте у публікації «Микола Красовський: від справи Бейліса до розвідки УНР»

Всупереч тиску з Петербургу і з боку київських чорносотенців, Красовський відкидав версією ритуального вбивства.

Він також був відсторонений від слідства, фігурував у кількох порушених проти нього кримінальних справах, був заарештований.

Згодом на процесі Бейліса він виступав як свідок. Саме на підставі зібраних Красовським фактів підсудний був виправданий. Після завершення суду Красовський кілька років продовжував розшуки справжніх убивць Андрія Ющинського.

В добу УНР полковник Красовський служив у військовій розвідці, очолював інформбюро Генштабу української армії.    

    

Карнавал абсурду і “війна преси”

“Це був справді незвичайний процес, можна сміливо сказати, що він був безпрецедентним: за фантастичністю, абсурдною дикістю обвинувачення, очевидною сфабрикованістю, повною відсутністю доказів ‒ й одночасно за тупою наполегливістю влади в бажанні неодмінно влаштувати цей процес і добитися обвинувального вироку”, - пише в передмові до збірки Ірина Берлянд (С. 5-6).

Навіть для тих, хто далекий від релігієзнавства, не є секретом, що жодна монотеїстична релігія (а іудаїзм є однією з них) не практикує ритуальних убивств. Тим більше людських жертвоприношень.

Іудеї взагалі не використовують для своїх ритуалів кров. Для них контакт з кров’ю, а для рабинів з мертвим тілом — речі абсолютно неприпустимі.

Однак іще на початку ХХ століття упередження щодо євреїв та їхніх буцімто кривавих релігійних практик досить широко побутували серед обивателів Російської імперії. І не лише серед соціальних низів, але також і серед так званого “вищого світу”, не виключаючи навіть депутатів Державної Думи та членів уряду.

На той час подібні процеси в Європі давно припинилися. Тому для ліберальних кіл Російської імперії, частиною якої тоді був Київ, йшлося навіть не про винуватість чи невинуватість окремо взятого єврея Бейліса.

Зал судових засідань перетворився, пише пані Берлянд, на “арену битви людяності, правди і свободи проти бузувірства, рабства, ненависті та ворожнечі” (С. 7).

Схожими були і настрої тодішнього “вільного світу”, котрий також слідкував за судовим процесом у Києві.

Найкраще його виразила британська газета The Times.

«Йдеться про інтереси гуманності, цивілізації та істини, — писала газета в номері від 4 травня 1912 року. — ... серед неосвіченого і легкозаймистого населення Східної Європи «кривавий наклеп» нерідко приводив до жахливих вибухів грубої сили, спрямованої проти євреїв, і є підстави побоюватися, що і нині він може загрожувати життю безневинних людей у густо населених єврейських гетто Російської імперії».(С. 40-41).

Натомість урядовцям і російським шовіністам йшлося про битву між «світовим єврейством» і так званим «російськими народом» (С. 7-8).

Чорносотенців обурювало, що київські слідчі і жандарми розглядають кримінальну версію як основну й геть ігнорують версію ритуального вбивства.

«Хіба не дивно — наполегливо чхати на вказівку правої та націоналістичної преси й усього народу про ритуальний характер вбивства і не заарештувати жодного жида?», — обурювалася петербурзька чорносотенна газета “Гроза” в номері від 22 липня 1911 року (С. 36) - якраз того дня, коли Бейліс був заарештований.

А газета “Земщина” від 1 жовтня 1913 року взагалі оголосила його вбивцею ще до вердикту суду (С. 45).

Натомість інше видання, відверто монархічний “Киевлянин”, констатувало:

«Усі добре знали, що не в Бейлісі тут справа, що він у цьому процесі є прикрою формальністю, застарілою вимогою закону, якоюсь умовністю, без якої не можна обійтися» (С. 46).

“Велика політика”

Якщо придивитися, то цією дуже обережною фразою “Киевлянин” натякав, що “справа Бейліса” насправді комусь дуже вигідна і що замість нього на лаві підсудних міг опинитися будь-який єврей.

Фактично вся антисемітська спрямованість процесу інспірувалася з імперського центру на Неві, хоча й з подачі та за активної підтримки монархістів і чорносотенців Києва.

Зацікавленість у “ритуальному” характері вбивства Андрія Ющинського на рівні російського уряду докладніше висвітлює стаття “Справа Бейліса. Фабула. Підготовка судового процесу” (С. 28-35).

Річ у тому, йдеться в ній, що вбивство Андрія Ющинського прийшлося якраз на той час, коли в Державній Думі обговорювався законопроект про скасування меж єврейської осілості в Російській імперії.

Законопроект викликав спротив і озлобленість монархістських та чорносотенних кіл.

Один з депутатів Думи, голова ради “Союза русского народа” Ніколай Марков (1866-1945), трактував у своїх виступах євреїв як “расу людиноненависницьку, расу злочинну і яка переступає всі ті норми християнської правосвідомості, які вважаються всіма народами, крім іудеїв, принаймні всіма християнськими народами, обов’язковими” (С. 28).

Фактично Марков виправдовував їхню дискримінацію.

Імперський центр був настільки зацікавлений у тому, щоби повісити “мокру справу” на Менахема Бейліса, що в якості державного обвинувача спеціально відрядила з Петербургу дійсного статського радника Оскара Віппера (1870-1919?), оскільки жоден київський прокурор не погоджувався взяти на себе цю місію.

Голова Київського окружного суду Микола Грабар взагалі відмовився вести процес. На заміну йому був знайдений суддя Федор Болдирєв, спеціально переведений з Умані в 1912 році, що називається, “під замовлення”.

Поступово Красовський, Брандорф та інші неупереджені чиновники були усунуті від розслідування.

Слідчим у справі був призначений з Петербурга Ніколай Машкевич (1874 – після 1917) прибічник заздалегідь визначеної “офіційної” версії загибелі Андрія Ющинського.

Саме Машкевич заарештував Миколу Красовського після скарги останнього на чорносотенців, які заважали пошукам справжніх убивць.

Начальник розшукової поліції Євген Міщук, який розслідував убивство незалежно від Красовського, також був відсторонений від справи й заарештований.

Між тим навіть у середовищі робітників цей судовий процес, побудований на брехні, викликав протест.

Ліберальна “Киевская мысль» від 26 вересня 1913 року писала про ухвалення резолюції протесту проти кривавого наклепу на євреїв на зборах великих заводів Санкт-Петербургу, а також про страйки, що охопили більшість заводів та ремісничих закладів, контор та магазинів Вільна (нині Вільнюс, Литва) (С. 41-42).

Навіть чорносотенне “Русское знамя” не змогло обійти увагою страйк робітників майстерень Мінську, приписавши однак його “намовлянням жидів” (С. 43).  

Виправдання було... випадковим

“Торжество справедливості”, про яке поспішила оголосити ліберальна російська і західна преса після виправдання Бейліса, було неповним.

Звинувачуваний був виправданий лише частково. Визнавши його невинним у вбивстві Андрія Ющинського, присяжні водночас визнали саме вбивство таким, що носить ритуальний характер.

До складу присяжних варто придивитися ретельніше. Вже згаданий Володимир Короленко, фрагменти статей якого наводяться в збірці (С. 33-35), звернув увагу, що семеро з дванадцяти присяжних – малоосвічені селяни з повітової “глибинки”. Двоє, як з’ясувалося, взагалі не вміли читати й писати.

Решту становили троє міщан і двоє дрібних чиновників (причому всі п’ятеро - члени чорносотенного “Союза русского народа”). Їхній повний список читач знайде на сторінках 53-54 збірника.  

“Склад для університетського центру, безсумнівно, винятковий..., —іронізував письменник. —Усі помічають, що звичайний склад присяжних ряснів набагато більшою мірою іменами інтелігентних людей”.

Короленко теж помітив, що для більш дрібних справ, котрі розглядалися того ж дня в тому ж Київському окружному суді, склад присяжних був більш інтелігентним (щонайменше двоє-троє професорів) .

На цій підставі він підводив читачів до висновку, що присяжні для процесу Бейліса були підібрані з розрахунку на “потрібний” вирок.

Однак навіть такий склад журі присяжних оголосив Бейліса невинним.

Щоправда, зазначає Ірина Берлянд, українські публіцисти, котрі висвітлювали процес, звертали увагу на те, що виправдання підсудного сталося майже випадково.

Воно й направду висіло на волосинці – голоси дванадцяти присяжних розподілилися порівну. Але за законами Російської імперії, цього було достатньо для виправдального вироку.

Проте визнання присяжними ритуального характеру вбивства Андрія Ющинського відвело покарання від його реальних убивць, пов’язаних з оточенням злодійки Віри Чеберяк.

Менахем Бейліс був випущений на волю з зали суду одразу після оголошення вироку. Проте два з половиною роки перебування під арештом у Лук’янівській в’язниці і величезне психічне напруження підірвали його здоров’я.

Ліберальна громадськість Російської імперії святкувала перемогу.

Але у половинчастому вердикті присяжних знайшли собі втіху і великоросійські шовіністи.

«Викрито, засвідчено і закріплено в народній душі страшний бік бузувірської жидівської обрядовості, що існує непорушно -з найдавніших часів і до наших днів», - зловтішався чорносотенний бульварний листок “Русское знамя”, фрагмент з відповідної статті якого від 13 жовтня 1913 року наводиться у збірці (С. 108).

“Бейлісом” міг стати... українець

Збірка звертає увагу й на досі, здавалося б, малозначущий мовний аспект справи. Однак з погляду сучасності він набирає неабиякого значення.

Мова судового діловодства була російська. При цьому більша половина присяжних, а також переважна більшість свідків у справі були україномовними.

Тож між учасниками процесу виникали повсякчас мовні непорозуміння. Про це писали в своїх звітах жандарми, які охороняли присяжних (С. 10-11).    

У цьому зв’язку цікавими видаються нотатки з приводу процесу Бейліса відомих українських діячів – Сергія Єфремова (1876-1939) (за часів УНР - Генерального секретаря міжнаціональних справ) і історика Михайла Грушевського (1866-1934).

Читайте також: «Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського»

Цікавими в тому сенсі, що висвітлюють навіть не стільки і не лише київський, скільки власне український погляд на справу.

І річ навіть не в тому, що за звинуваченнями проти Менахема Бейліса стояли російські чорносотенці і найвищі чиновники імперії, а в його обороні – кияни, переважно українці за походженням. Зрештою, на місці Бейліса міг опинитися й українець – якщо не з приводу “ритуальних убивств”, то “малоросійського сепаратизму”.

Російський режим завжди з підозрою ставився до “інородців”. Українці і євреї були в цьому сенсі практично в однаковій ситуації.

Серед чорносотенців навіть побутував термін “жидо-мазепинець” – точно так, як нині шовіністичні кола Росії лякають тамтешніх обивателів “жидо-бандерівцями”.

«Справа Бейліса, аранжована темними елементами на славу й розвиток звірячого націоналізму, – писав Єфремов, – і цим боком своїм б’є реакцію болюче, б’є той виключний націоналізм, що реальні інтереси конкретного народу на Україні підмінив абстракцією єдності “од молдаванина до фінна”» (С. 124).

Михайло Грушевський висловлювався з цього приводу навіть більш радикально. Цитата задовга, але варта того, аби її навести:

«... в тій безпросвітній пітьмі, в якій блукають нижчі верстви місцевої людності, винні не тільки чорносотенні елементи, але й велеліпні носителі “загальнолюдської” великоруської культури, котрі тільки з холодним презирством вміли дивитися з надхмарних верхів сеї загальнолюдськості на “дрібні і узькі” заходи українського громадянства над тим, щоб відродженням рідної культури підняти місцеву культуру широких мас, а навіть і гальмували його роботу відродження різними способами – від убійчого мовчання і до більш активних проявів свого неприхильного настрою» (С. 130).

Без перебільшення, обидва українських діяча винесли зі свого не такого вже й далекого минулого вирок і сучасній Росії.

Він однаково стосується як російських лібералів, котрі все ще впевнені в якісь химерній “загальнолюдській” місії Росії, так і відвертим імперцям-шовіністам, які годують росіян брудними вигадками про “ангелів Донбасу” і розіп’ятих православних хлопчиків” в Україні. Для них українці – такий собі “колективний Бейліс”.

Фраза: «Ідеї Гітлера були за багато років раніше виплекані в блискучому Санкт-Петербурзі, в газеті, що іменувала себе «Русское знамя» В. Шульгін, «Бейлісіада».