Як ухвалювалася Конституція України?

Що читаємо? Юрій Луканов "Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми", Київ, 1996 рік

Автор книжки називає Леоніда Кучму третім президентом, оскільки мав на меті підкреслити тяглість від часів УНР і вів рахунок від Михайла Грушевського, який не називався президентом, але певний період очолював законодавчу і виконавчу владу в Україні

Перемігши на президентських виборах 1994 року, Леонід Кучма став главою держави, котра єдина серед пострадянських країн не мала нової конституції. Нові реалії частково були відображені шляхом поправок до Конституції 1978 року, ухваленої за часів керування у Москві Леоніда Брежнєва, а в Києві — Володимира Щербицького.

Такий документ не мав цілісного характеру і містив серйозні суперечності. «Нині діюча Конституція, — сказав Президент Кучма на першому засіданні Конституційної комісії 28 листопада 1994 року, — внаслідок перманентних доповнень та змін все більше перетворюється у своєрідний правовий лабіринт, у якому кожен шукає найбільш короткий вихід, і, як правило, знаходить».

Кілька років тому українці отримали замовчувану за комуністичного режиму інформацію про те, що перша в Європі демократична конституція була розроблена українським Гетьманом Пилипом Орликом, але через історичні обставини вона не могла бути реалізована.

У XVI столітті було ухвалено козачу Конституцію Стефана Баторія, яка офіційно встановила посаду Гетьмана. Українська Народна Республіка розробила свій основний закон, але він залишився голою декларацією, бо УНР знищили більшовики. Крім того, в різні періоди української історії в тій чи іншій формі діяли праобрази основного закону. Та у зв’язку з відсутністю власної держави український народ дуже відстав від державних націй у розвитку конституціоналізму.

Українські конституції, які функціонували за Радянського Союзу, були фіговим листком для прикриття комуністичної диктатури. Таке становище дало підстави Президенту Леонідові Кучмі заявити 28 листопада 1994 року на першому засіданні новоствореної Конституційної комісії, що «в Україні відсутні усталені демократичні конституційні традиції». Він також додав, що «у суспільній свідомості проблеми розробки та прийняття основного закону не займають помітного місця. І в той же час більше не можна жити за умов правової невизначеності».

Після ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет в Україні розглядалися два проекти основного закону, один з них був навіть винесений на всенародне обговорення, але жодний не був ухвалений.

«Причину такої ситуації, — сказав Президент Кучма на вищезгаданому засіданні Конституційної комісії, — вбачаю у прорахунках та грубих помилках політиків і нерішучості вищого керівництва держави, непримиренному протистоянні лідерів політичних угруповань та громадських організацій. Далася, очевидно, взнаки і суспільна байдужість до конституційної проблеми. І ми здебільшого пливли за течією цієї байдужості».

На думку Голови Верховної Ради Олександра Мороза, висловлену на тому ж засіданні, «перший проект був фактично заблокований Верховною Радою не тому, що він, скажімо, не підходив саме цій Верховній Раді, а тому, що він писався, виходячи з вузьких, корпоративних інтересів, про що є достатньо аргументований аналіз, і тому був відкинутий Верховною Радою. А 1993 року проект мало чим відрізнявся від того, і саме тому для нього вихід знайшли такий: опублікувати його із змінами, які не змінили суті».

Саме питання ухвалення нового основного закону не було дискусійним для українського суспільства. Оскільки більшість народних депутатів йшли на вибори із гаслом необхідності ухвалення нової конституції. Але дискусії виникали навколо того, якою повинна бути нова конституція. Відповісти на це питання мала Конституційна комісія, рішення про створення якої Верховна Рада ухвалила 21 вересня 1994 року, затвердивши її кількісний склад.

Співголовами комісії стали Президент і Голова Верховної Ради. До комісії мали увійти сорок осіб. 10 листопада 1994 року парламент затвердив персональний склад Конституційної комісії. У червні 1995 року рішенням співголів Конституційної комісії була створена спеціальна робоча група з фахівців-правників, котра мала звести всі наробки Конституційної комісії і підготувати власне сам текст проекту основного закону.

Про головний принцип, котрий, на його думку, має лягти в основу написання конституції, Президент Леонід Кучма сказав 28 листопада 1994 року на першому засіданні Конституційної комісії: “Такий закон, який би не був підігнаний під окремих політиків, державних діячів чи політичні партії або ж конкретний відрізок часу і не вирішував локальні проблеми, а виступав визначальним і головним правовим актом нашого суспільства на тривалу перспективу, інструментом його стабільного поступу й саморозвитку.”

Теоретично такий принцип ні в кого не викликав заперечення, але він був аж надто загальним, тому конкретне втілення його в життя кожна політична сила бачила по-своєму. Отож, проблема полягала в тому, чи зуміють розробники основного закону запропонувати таку концепцію, з якою б погодилися представники всіх політичних напрямків.

На засіданні Конституційної комісії 23 листопада 1995 року, яка розглядала проект робочої групи, утвореної у червні рішенням співголів Конституційної комісії, міністр юстиції, член депутатської групи «Реформи» Сергій Головатий від імені своєї депутатської групи заявив, що вона «своїм рішенням не визнала за можливе схвалити цей проект конституції». Він також заявив, що у випадку схвалення певних розділів Україна навряд чи стане правовою державою, а також, що «судова влада є надзвичайно слабкою і нерівнозначною по силі й відношенню до законодавчої й виконавчої».

Голова постійної парламентської комісії, член Християнсько-демократичної партії України Володимир Стретович висловив переконання, що “запропонований робочою групою проект є якісно гірший, ніж проект підготовлений в 1992 році.” На його думку, конституція, ухвалена на основі новоствореного проекту мала б нестабільний характер, коли “кожна нова сила, що прийде в парламент, буде міняти на свій розсуд ті чи інші конституційні положення.”

Член фракції Руху Іван Заєць заявив про “певну антиукраїнську заангажованість цього проекту.” Зокрема, на його погляд, суттєвим недоліком була відсутність чіткої фіксації у тексті проекту, що “українська держава постала як результат самовизначення української нації.” В останній декаді листопада 1995 року депутатська група “Реформи” провела прес-конференцію, на якій піддала проект робочої групи нищівній критиці.

Лідер Руху В’ячеслав Чорновіл у газеті “Час/Тіmе” за 24 листопада 1995 року в статті, присвяченій аналізові проекту Конституційної комісії написав: “Проект Конституції по суті своїй антипарламентський. Йдеться не про спробу утвердити президентський тип держави, в якому парламент, до речі, теж грає значну роль (згадаймо США). Йдеться про серйозніше — спробу паралізувати діяльність парламенту взагалі.”

“Обидва тексти єднають, — сказано було в розповсюдженій у парламенті брошурі фонду "Українська переспектива” “Російська Конституція України та ймовірний сценарій її прийняття”, де порівнювався текст українського проекту із Конституцією Російської Федерації, — ідея закріплення інституту президентства як домінуючого в політичній системі, а також перетворення парламенту на декоративну представницьку структуру за фактичної ліквідації системи місцевого самоврядування.”

Абсолютно ідентичну оцінку дав також член Конституційної комісії, соціаліст Володимир Марченко: “Цей проект конституції замкнув на одній посадовій особі — на інституті президентства — надзвичайно великі повноваження. І відповідь Альберта Васильовича (йдеться про секретаря Конституційної комісії Альберта Корнєєва Ю. Л.) тут показова тим, що, крім Франції, він назвав у приклад з такими повноваженнями тільки Росію. Але мені здається, що це посилання з різних сторін невдале, тому що там і розстріляний був парламент.”

Лідер комуністів Петро Симоненко заявив, що проект фактично ставить Президента “над усіма гілками влади.” Словом, кожна політична сила мала свої специфічні претензії до проекту, але об’єднувало всіх одне невдоволення надмірними, на їхню думку, повноваженнями Президента України, перетворенням парламенту в декоративний орган влади, значне обмеження можливостей місцевого самоврядування.

“Звичайно посилалися на генерала Де Голя, який, маючи таку вертикаль зумів навести порядок у Франції. — каже голова постійної парламентської комісії з питань правової політики і судово-правової реформи Володимир Стретович. — Але забували одну обставину, що Франція на той час вже мала двохсотлітню традицію демократії. Коли суспільство було демократизоване, то можна було щось робити. В нас же, коли ми вийшли із зовсім іншої системи, впровадження цього привело б до явних збочень, коли безмежжя виконавчої влади неминуче призводило б до становлення автократії, диктатури, обмеження діяльності представницьких органів.”

Формально все виглядало так, наче критики зазнала робоча група, яка готувала текст проекту. Втім, один із співголів Конституційної комісії Олександр Мороз голосував проти згаданого проекту конституції. Цим він продемонстрував, що створена спільним рішенням співголів робоча група, яка підготувала текст проекту, грала з ним не в одну дуду. А керував діяльністю робочої групи керівник групи по зв’язках з парламентом адміністрації Президента, депутат Верховної Ради дванадцятого скликання Альберт Корнєєв (до речі, відомий тим, що він був одним з чотирьох парламентарів, хто 24 серпня 1991 року голосував проти Акту про незалежність України).

Ці факти, а також сама спрямованість проекту свідчила, що він писався з подачі президентської адміністрації. Відповідно критика проекту фактично адресувалася Президентові Кучмі. Все виглядало так, що конституційному процесові загрожує зрив. Член Конституційної комісії комуніст Володимир Моїсеєнко на засіданні 23 листопада 1995 року навіть пропонував розпустити комісію і призначити нову.

Президент Кучма регулярно проводив консультації з керівниками депутатських груп і фракцій. Навряд чи він не розумів, що проект підкомісії навряд чи знайде підтримку у членів Конституційної комісії. Чому він пішов на це? У брошурі фонду “Українська перспектива” “Російська конституція України та ймовірний сценарій її прийняття” висловлювалося припущення, що Президент України позбавлений самостійності в ухваленні рішень.

В його команді перемагають люди, котрі прагнуть встановити в Україні автократію. Тим часом під час прес-конференції в останній декаді листопада 1995 року керівник парламентської депутатської групи “Реформи” Сергій Соболєв не виключив можливості, що написання такого радикального проекту всього лише політичний хід. Мовляв, Президент зможе відмовлятися від частини своїх надмірних прав, демонструючи таким чином свою готовність йти на компроміси.

Президент погодився на створення зі складу членів Конституційної комісії спеціальної підкомісії, котра мала вдосконалити проект. До підкомісії увійшли десятеро осіб. Четверо від парламенту — депутати Володимир Буткевич, Сергій Гмиря, Володимир Стретович, Іван Заєць. Четверо від Президента — науковий консультант Президента з правових питань Федір Бурчак, заступник голови президентської адміністрації Леонід Підпалов, міністр юстиції, депутат Сергій Головатий, депутат Олександр Ємець. Від судової влади — Голова Вищого Арбітражного Суду України Дмитро Притика, перший заступник голови Верховного Суду України Володимир Стефанюк.

Тим часом, погляди на концепцію конституції були настільки протилежними, що існували великі сумніви, чи зможе підкомісія задовольнити одразу всі політичні сили? Чи зможе Президент знайти спільну мову з представниками усього політичного спектру?

“Я звик, коли мене не перебивають, коли я виступаю. — сказав Леонід Кучма на засіданні Конституційної комісії 23 листопада 1995 року. — Я все-таки Президент. Якщо у вас таке є у Верховній Раді, то не переносьте це і сюди. Я прошу і на майбутнє не робити це.” Ці слова прозвучали у відповідь на спробу члена комісії, народного депутата Анатолія Пейгалайнена вставити репліку у виступ Президента. Така за великим рахунком дрібна сутичка не була поодинокою на засіданнях Конституційної комісії.

Приміром, 28 листопада 1994 року у відповідь на твердження комуніста Володимира Моїсеєнка про необхідність відновити Раду міністрів Президент Кучма сказав, що Росія перекрила газ. Але російський уряд вже до, цього не має відношення, бо це справа акціонерного товариства «Газпром». “Так що від того, що ми сотворимо Раду міністрів, — завершив Президент, — кількість газу в Україні не додасться. Радити ж нікому. Держплану немає союзного, котрий розподіляв раніше.”

23 листопада 1995 року Леонід Кучма у відповідь на пропозицію депутата Петра Симоненка надрукувати проект конституції, щоб “провести і сесії, і збори трудових колективів”, кидає репліку: “А зборами на фабриках, заводах ми 75 років вже приймали. Я думаю, що досить.” 6 березня 1995 року Анатолій Пейгалайнен каже: “Ми, комуністи, стоїмо на позиції проти президентської структури. Це не секрет для Леоніда Даниловича.” “Головне, щоб це для вас не було секретом.” — відповідає йому Президент.

Подібні стосунки в Леоніда Кучми склалися лише з представниками фракції комуністів. Звісна річ, це все відбувалося не через особисту антипатію. Питання було набагато принциповіше. Комуністична партія 25 травня 1995 року подала до Конституційної комісії, а 25 липня того ж року оприлюднила через газету “Голос України” свій проект конституції, котрий називався “Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки”.

Цей проект був написаний на основі брежнєвського основного закону, він передбачав збереження системи рад, мав на меті відтворити комуністичну державну символіку, а найголовніше — в ньому не було передбачено інституту президентства. Ці ідеї комуністи, соціалісти і ліва селянська партія відстоювали під час обговорення концепції майбутнього основного закону як на Конституційній комісії, так і в парламенті.

Комуніст Анатолій Пейгалайнен під час Конституційної комісії 28 листопада 1994 року наполягав на тому, що “ми повинні з вами поліпшити ту конституцію, діючу, котра у нас з вами є сьогодні.” На думку пана Пейгалайнена, новий проект конституції означав зміну суспільно-політичного ладу. Свого товариша по партії підтримував Володимир Моїсеєнко, котрий говорив, що “люди від нас дійсно чекають конструктивної роботи, але тільки не спрямованої на знищення соціалізму на Україні, а зовсім у протилежний бік.” Він розповів, що у своїй передвиборчій кампанії “мова йшла про те, що президентства не повинно бути в Україні, що сильна виконавча влада повинна перш за все бути через Кабінет Міністрів.”

Більшу частину концептуальних засад, котрі лягли в основу проекту комуністів, поділяли і представники лівих Соціалістичної та Селянської партій України. Схожість поглядів засвідчила спільна заява керівних органів цих партій та їхніх парламентських фракцій від 10 квітня 1996 року “Щодо конституційного процесу в Україні”, опублікована у 15-му номері газети “Товариш” за 1996 рік. У ній було наведено дев’ять вимог, відтворення яких у проекті основного закону могло б забезпечити йому підтримку лівих сил.

Зокрема, неприпустимість купівлі-продажу землі; наділення Президента лише функціями глави держави без підпорядкування йому виконавчої і судової влади; збереження системи рад як органів самоврядування і державної влади на місцях; збереження статусу Криму як Автономної Республіки у складі України; неприпустимість закріплення у будь-якій формі статусу України як національної, а не багатонаціональної держави; вирішення питання про державні символи України окремим Конституційним Законом після того, як свою волю у цьому питанні висловить народ на всеукраїнському референдумі; передбачити у шестимісячний термін після ухвалення конституції перевибори парламенту і Президента України.

Як показали подальші події, відмова від купівлі-продажу землі, збереження системи рад та деякі інші вимоги не могли влаштувати Президента. Отож, ліві сили пропонували речі, які для Президента Леоніда Кучми були неприйнятні апріорі. Цілком очевидно, що вони ставали його опонентами в конституційному процесі. Хотів він того чи ні, але в даній ситуації змушений був шукати інших союзників.

Праві і центристські сили із великими застереженнями, але таки врешті погодилися, що проект, підготовлений спеціальною підкомісією і схвалений Конституційню комісією 11 березня 1996 року, може бути переданий до Верховної Ради для подальшого доопрацювання. “Хоча в проекті є якісь вади, недоречності, — казав 2 квітня 1996 року керівник депутатської групи “Реформи” Сергій Соболєв в інтерв’ю вашому кореспондентові, — але загалом він є тим документом, на основі якого вже можна доопрацьовувати і виробляти досить виважений проект основного закону.”

На прес-конференції 25 березня 1995 року провідник Руху В’ячеслав Чорновіл заявив, що проект конституції від 11 березня “загалом забезпечує основи незалежної демократичної української державності.” В той самий час він відзначив, що Рух має одинадцять серйозних зауважень до цього документа.

Голова Верховної Ради Олександр Мороз дав зрозуміти, що опрацьований документ, який передавався парламентові, не тільки не викликає його схвалення, а скоріше навпаки. Під час свого візиту до Білої Церкви 16 березня 1995 року, тобто через п’ять днів після рішення Конституційної комісії передати проект на розгляд парламенту, пан Мороз заявив, що ‘Парламент не прийме проект нової конституції, схвалений Конституційною комісією.”

Він додав також, що “такої недемократичної конституції в Європі немає.” На думку Олександра Мороза, у проекті закладалися ухили у бік виконавчої влади, обмежувалася роль представницьких органів влади на місцях і не забезпечувалася незалежність судової влади.

“Проект Конституції — цілком європейський за буквою і духом та відповідає традиціям українського державотворення.” — сказав Президент Кучма на спеціальному засіданні Верховної Ради 20 березня 1996 року. Того дня відбулося представлення проекту нової Конституції України, який був доопрацьований робочою підкомісією і, згідно з рішенням Конституційної комісії від 11 березня 1996 року, передавався «на розгляд у Верховну Раду України разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії». Представлення проекту здійснили співголови Конституційної комісії — Президент України Леонід Кучма і Голова Верховної Ради України Олександр Мороз.

На думку Президента, висловлену 20 березня 1996 року, проект підкреслював, що “головним пріоритетом держави, її основним обов’язком є утвердження і забезпечення прав та свобод людини.” Леонід Кучма стверджував, шо “зміст другого розділу проекту Конституції дає усі підстави констатувати: він визначає нові, демократичні стандарти в галузі прав людини. Причому узгоджені зі змістом відповідних міжнародних актів…”

Леонід Кучма відзначив, що у проекті закладено принцип розподілу трьох гілок влади. Говорячи про парламент, який був названий Національними Зборами, Президент підкреслив, що це саме парламент, а не вищий представницький орган, “який би увінчував систему рад і верховенствував у державному механізмі.” Було наголошено також, що парламент має бути двопалатним.

“Повноваження, що визначають зміст запропонованого статусу Президента, — сказав пан Кучма, — є звичайними для так званої змішаної республіканської форми правління, яка найбільш прийнятна для наших умов — історично та в перспективі.” За словами пана Кучми, формування і діяльність Кабміну як центрального колегіального органу виконавчої влади “тісно пов’язані з участю та контролем з боку Президента і Палати депутатів Національних зборів.” Промовець також відзначив, що проект “потребує ще певного узгодження.”

З Президентом погодився Голова Верховної Ради: “На мою думку, у проекті значна частина статей майбутньої Конституції не викличе особливих заперечень народних депутатів. — сказав пан Мороз 20 березня 1996 року з парламентської трибуни під час представлення-проекту Конституції України. — В той же час я не знаю жодного депутата, жодного члена Конституційної комісії, який би заявив публічно, що в нього немає взагалі зауважень до проекту, який подається до Верховної Ради України. Навіть сама Конституційна комісія визнала за необхідне передати на розгляд парламенту не просто схвалений текст, а текст із зауваженнями та пропозиціями членів комісії.”

27 червня 1995 року Президент України Леонід Кучма скористався тим методом, котрий він рік тому використав для того, щоб стимулювати підписання Конституційного договору. Тільки цього разу він оголосив не опитування громадської думки, а оприлюднив Указ про конституційний референдум. Парламент зреагував блискавично: наступного дня ухвалив Конституцію України.

В інтерв’ю головному редакторові газети “Всеукраинские ведомости” Олександрові Швецю, опублікованому 11 липня 1996 року, Леонід Кучма підтвердив, що рішення про референдум являло собою не спонтанний хід, а було тонким політичним розрахунком. “Казати ж, що того дня і години, — заявив Президент, — стався щасливий збіг обставин, — зараз зручно і вигідно.” Втім навіть прихильники Президента у парламенті поставилися до цього ходу дещо інакше. В діях Леоніда Кучми виявилися такі нюанси, котрі, як це не парадоксально виглядало, давали підстави припускати, що він був не від того, аби ухвалення основного закону не відбулося у парламенті.

Тінь референдуму протягом усього конституційного процесу витала над Печерським пагорбом. 18 вересня 1995 року провідник комуністів, депутат Петро Симоненко пропонував провести попередній референдум з основних спірних питань проекту конституції. “Народ висловиться про те, — сказав пан Симоненко, — на основі яких засадничих моментів він хотів би бачити державний устрій і за яку державу він буде ратувати, і яка в перспективі буде держава.”

Парламентська фракція комуністів підготувала і розповсюдила у Верховній Раді відповідне звернення. Праві не заперечували проти референдуму, одначе вони вважали, що він не повинен бути попереднім. “Нам не потрібно перекладати відповідальність із своїх плечей на плечі народу. — казав депутат з Волині Антон Бутейко на Конституційній комісії 18 вересня 1995 року. — Попробувати прийняти на Верховній Раді. Якщо це не вдасться, тоді виносити на конституційний референдум. Референдуми випереджаючі проводити — це лишня трата грошей..”

Депутат з Дніпропетровщини Віктор Омеліч сказав, що, говорячи про референдум, “ми повинні знати основні концептуальні питання, які ми повинні подивитися. Сьогодні ми ще не готові їх сформулювати.” На його думку, питання референдуму мало б бути вже останнім, коли б Верховна Рада сама не змогла б визначитися. Такої ж думки дотримувався і Президент Кучма. «Петре Миколайовичу, я підтримую цю ідею, — відповів він на пропозицію провідника комуністів, — я не бачу іншого засобу прийому конституції нової. Іншого у нас немає, але давайте ми викинемо слово “упереджуючий”.»

Словом, Президент та його прихильники були настроєні на референдум, але після того, як проект основного закону буде ухвалено принаймні в першому читанні.

Про те, як неймовірно важко відбуватиметься процес узгодження проекту Конституції України в парламенті, засвідчив уже розгляд на Президії Верховної Ради. Питання про порядок розгляду проекту обговорювалося на Президії Верховної Ради протягом безпрецедентно довгого часу — п’яти годин. “Я не пам’ятаю жодного питання, котре б розглядалося так само довго”, — сказав голова депутатської групи “Реформи” Сергій Соболєв. Президія так і не зуміла домовитися про принципи формування узгоджувальної комісії.

Комуністи пропонували створити її на пропорційній основі — по одній особі від кожних двадцяти п’яти депутатів. На думку провідника комуністів Петра Симоненка, такий підхід цілковито узгоджується з Регламентом Верховної Ради. Маючи найбільшу за персональним складом фракцію, комуністи таким чином мали б чисельну перевагу у тимчасовій узгоджувальній комісії, що давало б їм перевагу при голосуванні.

Правоцентристи вважали, що повинен бути дотриманий принцип пропорційного представництва не від персонального складу Верховної Ради, а від депутатських фракцій і груп. Президії не вдалося знайти вихід з цієї ситуації. Знову постала загроза зриву конституційного процесу.

“Тоді за ініціативою депутатських груп і фракцій ми почали працювати разом без відповідного офіційного рішення. — розповідає депутат з Черкащини, керівник тимчасової узгоджувальної комісії Михайло Сирота. — Спочатку вісім, потім дев’ять, десять, а під кінець одинадцять груп і фракцій. Ми створили погоджувальну групу, яка доводила проект Конституційної комісії до стану, який би був прийнятний для більшості парламенту. Погоджувальна група була створена на підставі права законодавчої ініціативи, яке має кожний народний депутат. Так вийшло, що колеги попросили мене керувати цією роботою. Я погодився. Коли вже всі зрозуміли необхідність створення тимчасової комісії, то іншої кандидатури не було, оскільки я вже працював майже місяць і робота просувалася досить впевнено».

Парламент легалізував своїм рішенням тимчасову узгоджувальну комісію лише 5 травня 1996 року, коли основна узгоджувальна робота була зроблена.

На думку заступника голови Руху, депутата зі Львівщини Олександра Лавриновича, період опрацювання проекту в парламенті позначився особливо жорсткою політичною боротьбою. У цей час праві політики ледь не щотижня закидали лівим, що ті намагаються зірвати конституційний процес. Як згадує голова депутатської групи “Реформи” Сергій Соболєв, ліві під час обговорення 1 квітня 1996 року на Президії парламенту питання про порядок розгляду процесу запропонували проект постанови, згідно з якою на розгляд у першому читанні мав бути поставлений проект конституції від Конституційної комісії.

“На перший погляд, їхня позиція викликала здивування. — каже пан Соболєв. — Адже ліві чи не найдужче критикують його як антинародний проект і водночас погоджуються розглядати у першому читанні. Але логіка тут дуже проста. Вони знають, що і в інших політичних сил є серйозні до нього претензії, тому розуміють, що прийнятий у першому читанні він не буде. Таким чином конституційний процес буде зірвано.”

“Ми працювали без вихідних, не досипали, але зробили величезну роботу. — каже член погоджувальної комісії Олександр Лавринович. — Ви не уявляєте, наскільки складно було узгодити. З самого початку з нами працював представник селянської партії, а потім приєдналися соціалісти. Комуністи взяли участь у роботі лише тоді, коли стало зрозуміло, що конституційний процес зірвати не вдалося.”

На думку іншого члена комісії Володимира Стретовича, ставши до роботи, комуністи продовжували докладати зусиль, аби зірвати підготовку проекту конституції. “Це було настільки очевидно, — каже пан Стретович, — що вони по кожному слову, по кожній поправці брали слово на виступ, згідно з регламентом до трьох хвилин. Позбавити їх цього ми не могли. І вирішили закрити вуха. Нехай говорять. А ми голосуємо і пішли далі. Вони врешті втомилися брати слово. Вони зрозуміли, що самі себе заганяють в глухий кут, бо комісія буде працювати рівно стільки, щоб кожен висловився.”

17 квітня 1996 року, якраз того дня, коли, згідно з рішенням Верховної Ради від 2 квітня 1996 року, мали розпочатися парламентські слухання по проекту нової Конституції України, три ліві фракції відмовилися реєструватися. На цьому засіданні вони отримали звинувачення, котрі столи черговими у ланцюгу докорів на їхню адресу в тому, що вони прагнуть зірвати конституційний процес.

Депутат В’ячеслав Чорновіл, лідер фракції Руху, яка теж не реєструвалася свого часу, відзначив: “Ми не реєструвалися у тих випадках, коли під загрозою була держава. Коли нам хотіли нав’язати Конституційний Суд без Конституції, що призвело б до анархії в суспільстві. Коли нам хотіли нав’язати Міжпарламентську асамблею. Чим би це могло закінчитися — ми бачимо, що відбувається в Росії і які рішення приймає «Государственная Дума». Тобто ми захищали державу. Вони хочуть утопити українську державу і придумали такий незграбний прийом якраз тоді, коли ми підійшли до остаточного, завершального етапу роботи над проектом Конституції України.”

22 червня 1996 року під час зустрічі з пресою Президент Кучма також закидав компартії, що вона робить все, аби затягнути конституційний процес. “Просто диву даєшся, — казав пан Кучма, — чи це українська комуністична партія, чи це російська комуністична партія. У мене сумнів все таки є, з яких інтересів вона виходить, чи з національних інтересів України, чи з якихось інших інтересів.”

Олександр Лавринович вважає, що намагання перешкодити нормальному розглядові конституції почалися ще до того, як проект був переданий до парламенту. На його думку, вони почалися ще 22 лютого 1996 року, коли провідник парламентської соціалістичної фракції Іван Чиж з подачі голови парламенту Олександра Мороза виніс на розгляд депутатів законопроект “Про порядок прийняття нової Конституції України”.

Як зазначив доповідач, в законодавстві не врегульовані питання прийняття конституції. На його думку, запропонований ним проект мав на меті запобігти будь-яким крокам з боку будь-якої сторони, будь-якої структури, які могли б поставити під сумнів легітимність конституції. Цей законопроект був відхилений парламентом. За словами заступника голови парламентської комісії з питань правової політики Олександра Лавриновича, який опонував панові Чижу, чинне законодавство давало достатньо можливостей для розв’язання усіх можливих колізій, пов’язаних з ухваленням нового основного закону.

Як заявив заступник голови Руху, пан Лавринович в інтерв’ю вашому кореспондентові, і упереджувальний референдум, і проект про порядок прийняття конституції мали ускладнити конституційний процес і привести до його зриву. Адже згідно з цим документом, щоб пройти перше читання, проект мав набрати не просту, як вимагає чинне законодавство, а конституційну більшість. На думку пана Лавриновича, це було неможливо.

Провідник комуністів Петро Симоненко не визнає критику на адресу своєї партії справедливою. «Було порушено парламентський регламент при формуванні тимчасової узгоджувальної комісії, — каже він, — але ми таки брали участь в її роботі. Ми подавали свої поправки. Та комісія ігнорувала їх і не збиралася їх враховувати. Доходило вже до того, що, як розповідали мені товариші по партії, пропозиція фракції комуністів і вона відразу відкидалася».

Щодо законопроекту від 22 лютого Петро Симоненко твердить, що його ухвалення сприяло б демократизації конституційного процесу і він був відхилений «пропрезидентською більшістю для того, щоб легше ухвалити антинародну конституцію».

У заяві президії компартії України та комуністичної фракції в парламенті “З приводу прийняття у першому читанні проекту Конституції України”, опублікованій у 24-му числі газети «Комуніст», говорилося: «Ми категорично відкидаємо звинувачення на нашу адресу з боку правих сил — прихильників Президента у “блокуванні конституційного процесу”, прагненні “зірвати прийняття нової Конституції” і навіть в “антидержавній діяльності”.» Комуністи виступали і послідовно виступають за зміцнення державності України як незалежної країни, в якій реально забезпечуються визнані в усьому світі права і свободи громадян, справді демократичні засади суспільного життя”.

Впритул до рішення про референдум український істеблішмент підійшов після ухвалення проекту Конституції України в першому читанні, яке ще раз продемонструвало найпринциповіші точки незгоди.

Викликали заперечення лівих та деяких парламентарів промосковського спрямування питання, пов’язані, як казав депутат Іван Заєць, з українським духом проекту конституції. Наприклад, депутати Володимир Алексєєв з Харківщини та Євген Красняков з Донеччини запропонували вилучити з преамбули Конституції України слова “і на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення”. Ліві намагалися узаконити державність російської мови та змінити державну символіку, проти чого виступали праві.

Питання купівлі-продажу землі викликало гострі розбіжності. Ліві виступали за те, щоб земля не могла бути товаром. Приміром, Геннадій Долженко з Чернігівщини пропонував записати в Конституції України: “Земля, її надра та інші природні ресурси не можуть бути об’єктами власності та купівлі-продажу окремими громадянами, їх колективами та іноземними юридичними і фізичними особами.”

Ряд правих депутатів прагнув скасувати автономію Криму. “Збереження статусу Криму як республіки на етапі утвердження єдиної унітарної держави є неприйнятним.” — було сказано у поправках до проекту основного закону депутата з Рівненщини Богдана Ярошинського. Ще частина правих наполягала на тому, щоб значно обмежити права кримської автономії. Ліві прагнули надати Кримові права повноцінної автономії.

Верховній Раді вдалося ухвалити проект Конституції України в першому читанні, бо для цього необхідно було набрати просту більшість голосів. Друге читання вже потребувало конституційної більшості, тобто двох третин голосів. Хоча з вуст, по суті, усіх найактивніших учасників конституційного процесу звучали переконання, що ідеальний варіант, коли б основний закон ухвалив парламент, в той же час постійно звучали сумніви, як зліва, так і справа, у можливості цього.

«Сьогодні в цьому залі, — казав у парламенті 19 квітня 1996 року член депутатської групи “Єдність» Михайло Чечетов, — як би нам не хотілося, конституційною більшістю — двома третинами голосів — конституцію напевно ухвалено не буде». Комуніст Михайло Чурута того ж дня заявив: «Ця Верховна Рада не набере 301 голос по жодному з проектів у цілому».

“Давайте не робити ілюзій: конституція в цьому залі прийнята не буде”, — казав провідник Руху В’ячеслав Чорновіл 17 квітня 1996 року. Згадані політики були аж ніяк не єдині у своїх сумнівах. До такого переконання спонукала і вищезгадана заява керівного органу комуністів і їхньої парламентської фракції «З приводу прийняття у першому читанні проекту Конституції України», де наголошувалося, що ухвалення конституції у такому вигляді означало б “конституційне закріплення курсу на реставрацію капіталістичних порядків у всіх сферах суспільного життя, панування приватної власності на землю, зосередження багатств, створених працею кількох поколінь нашого народу в руках кримінальної буржуазії і подальше зубожіння переважної більшості людей.”

Правоцентристи ставили питання про те, що узгоджений у парламенті ухвалений простою більшістю голосів проект основного закону має бути винесений на всенародний референдум. «Дуже рідко конституції приймалися парламентом. — казав заступник голови Руху Олександр Лавринович в інтерв’ю вашому кореспондентові. — Лише останнім часом це зробили кілька держав, які народилися на розвалинах Радянського Союзу. Такої ваги документ не може бути ухвалений лише парламентом. Адже він організує життя всієї нації, всього суспільства. Тому референдум — це нормальна річ».

У спільній заяві депутатської фракції Руху і групи “Державність”, надрукованій у газеті “Час/Тіmе” 28 червня 1996 року, відзначалося, що в процесі другого читання за межами тексту лишилися визначальні положення проекту конституції. «Так, не прийнято положення про те, що Конституцію ухвалює український народ, формулювання про Україну як унітарну державу. Не проголосовано право української нації на самовизначення. Не схвалено основні засади права приватної власності».

Хоча парламент приступив до розгляду проекту конституції у другому читанні, але одразу виявилися моменти, з приводу яких компроміс був неможливий. “На перший погляд могло скластися враження, — казав у експрес-опитуванні газети “Независимость”, опублікованому 26 червня 1996 року, віце-прем’єр Олександр Ємець, — що у парламентській залі кипить робота, відбуваються голосування. Але голосувалися переважно статті, відносно яких не могло бути заперечень, конституційну більшість набрали положення типу “хай всі будуть здорові і щасливі”. Але ні в якому разі не речі принципові, основоположні.”

У парламенті пішли розмови, що депутати-правоцентристи вже назбирали чи то біля двохсот, чи то понад двісті підписів під листом до Президента про референдум. І коли нарешті 27 червня 1996 року Указ Президента було оприлюднено, то дехто з них був розчарований. “В даному випадку, на превеликий жаль, люди, які планували цей захід, абсолютно не подумали, — сказав після оприлюднення Указу член депутатської групи “Реформи” Тарас Стецьків, — що вони в такий спосіб кидають своїх прихильників у парламенті напризволяще.”

Річ у тім, що на референдум було винесено не проект, який пройшов перше читання, і відповідно був найбільш узгоджений, а проект Конституційної комісії від 11 березня 1996 року, до якого всі політичні сили мали серйозні претензії. На думку Тараса Стецьківа, такий “сценарій був найбільш небезпечний з точки зору соціальної стабільності і з точки зору кінцевого результату.

Як розповідав пан Кучма в інтерв’ю Олександрові Швецю, опублікованому “Всеукраинскими ведомостями” 11 липня 1996 року, його рішення мало додати “здорової злості на Президента навіть тій частині депутатського корпусу, котра підтримувала мене: ми, мовляв, покажемо все-таки спроможність саме в парламенті ухвалити Конституцію. Сьогодні я навіть радий, що все так і сталося.”

Тим часом, у значної частини прихильників Президента викликала здивування ще одна обставина, котра залежала від глави держави. Певну незручність, очевидно, відчував і сам Президент. Недарма у своєму виступі після ухвалення Конституції він вибачився перед депутатами “в якійсь мірі за те, що я, може, не зовсім коректно стимулював цей процес”.

Ця обставина була пов’язана з так званими депутатами-сумісниками. Леонід Кучма через них неодноразово зазнавав гострої критики. 17 квітня 1996 року, коли ліві відмовилися реєструватися, депутат з Кіровоградщини, комуніст Євген Мармазов пояснив це таким чином: “Не встигло висохнути чорнило після підписання Конституційного договору, як Президент став активно призначати до своїх структур народних депутатів, заплющуючи очі на те, що після призначення ці депутати повинні скласти свої депутатські повноваження.”

Він нагадав, що сімдесят народних депутатів працюють у структурах виконавчої влади, що. було порушенням Конституційного договору. На думку Євгена Мармазова, у Верховній Раді було створено тіньовий парламент, котрий мав на меті ухвалити пропрезидентський проект конституції. Тим часом, голова депутатської групи “Реформи” Сергій Соболєв нагадав, що Президія Верховної Ради під головуванням пана Мороза ухвалила рішення про те, що питання про депутатів-сумісників буде розглядатися після прийняття конституції.

Ліві зареєструвалися тоді, коли парламент погодився розглянути листа Президентові Кучмі з приводу не сімдесяти, як стверджував пан Мармазов, а понад трьох десятків депутатів-сумісників. Лист не набрав необхідної кількості голосів. Тоді Голова Верховної Ради Олександр Мороз сказав, що відправить його за власним підписом.

Питання про депутатів-сумісників постійно поставало у залі засідань парламенту в найрізкіших формах. “Для кого в Конституційному договорі записана стаття 13 про несумісність депутатської діяльності з іншою роботою? — казав Олександр Мороз, виступаючи у парламенті 20 березня. — Я не буду торкатися всіх аспектів цього, але як пояснити, що міністр юстиції, який є першим законником держави і, до речі, найактивніше агітував за прийняття Конституційного договору, може порушувати і Конституційний договір, і закон “Про статус народного депутата”.

Комуніст Володимир Моїсеєнко 19 квітня 1996 року висловлювався з парламентської трибуни ще категоричніше: “І тому я зневажаю, підкреслюю, зневажаю тих народних депутатів і лідерів фракцій, котрі своє голосування звіряють не зі своїми виборцями, а з Президентом, котрий обдурив свій народ, зрадивши своїй передвиборчій програмі, котрий порушив Конституцію, котрий розтоптав навіть підсумки референдуму на підтвердження Декларації про державний суверенітет і так далі.

Іудині 30 срібників, наприклад, для Ємця — це посада віце-прем’єра, для Головатого — це посада міністра юстиції, для Самофалова — це генеральські погони і так далі. Заєць, як мені розповідали його виборці, теж добряче напакувався. Більшість же депутатів схоплені залізною рукою мафії, котра встановлює через них свою диктатуру.”

Президент публічно не зронив жодного слова з приводу депутатів-сумісників. В цій ситуації йому нічого було сказати, адже така практика, яка склалася ще за часів Президента Кравчука, було відвертим порушенням законодавства.

Відсутність стійкої більшості у Верховній Раді, постійні конфлікти глави держави з парламентом не могли не викликати в пана Кучми великих сумнівів щодо здатності парламенту прийняти основний закон. Адже свіжим у пам’яті були марні потуги його попередника Леоніда Кравчука провести конституцію через парламент. Про мотиви рекрутування депутатів в урядовці, як їх називав провідник комуністів Петро Симоненко “п’яту колону Президента в парламенті”, сказав журналістам віце-прем’єр з правових питань Олександр Ємець. Він заявив, що головним завданням його є ухвалення Конституції України.

5 травня 1996 року під час обговорення проекту конституції Голова парламенту Олександр Мороз роздратовано кинув новопризначеному віце-прем’єрові з правових питань, народному депутатові Олександру Ємцю: “Ви диригуєте голосуванням. Я прошу вас на час голосування сісти на своє місце. Ви присутні зараз як депутат, а не як віце-прем’єр.” Отож, Леонід Кучма явно прагнув підстрахуватися, щоб у такий спосіб забезпечити необхідну більшість для ухвалення основного закону.

Президент неодноразово заявляв, що він зацікавлений у тому, аби Конституцію України ухвалив парламент. Після його указу відбулося найдраматичніше за всю новітню історію України засідання парламенту. Прозасідавши ніч, Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Боротьба на цьому засіданні була безпрецедентно жорсткою. Були моменти, коли здавалося, що ось-ось засідання зірветься. Деякі положення у різних варіантах переголосовували не менше п’ятдесяти разів. Кожен голос був на вагу золота.

У цей час присутність депутатів-сумісників могла б значно полегшити процес ухвалення конституції. Але вони майже всі були відсутні. Це особливо впадало у вічі, коли для ухвалення тієї чи іншої статті бракувало одного-двох голосів.

Певна річ, виникало питання: які причини змусили депутатів-урядовців у такий відповідальний для країни час не прийти на засідання парламенту?

“Щойно закінчилося засідання спеціальної тимчасової комісії, де практично узгодили абсолютно всі питання, які висловив Президент. — розповідав тої ночі голова групи незалежних депутатів Вадим Гетьман. — їх там було дванадцять. Із дванадцяти десять знайшли позитивне рішення, одне — паліатив. Одне було знято самим Президентом. Тобто всі питання, які висловив Президент, були зняті. Зараз не існує тієї причини, що тимчасова комісія, чи парламент не узгодили питання із Президентом. Тепер тільки черга за тими, хто хоче прийняти конституцію, а хто на словах хоче, а своїми діями це не підтверджує.”

“Спочатку депутати-урядовці йшли на зрив засідання з тим, щоб винести проект на референдум. — сказав тієї конституційної ночі голова Руху В’ячеслав Чорновіл. — Ми теж певною мірою це робили, коли бачили, що нас хочуть затягти у постатейне і по поправках голосування, яке неодмінно вихолостило б принципові речі з проекту. Тоді їхня відсутність могла б бути виправдана тим, що вони солідаризуються з нами.

Зараз, коли є можливість оті три-чотири найбільш дискусійні блоки прийняти, а потім в цілому прийняти, коли ми знаємо, що сьогодні Верховна Рада може себе хоч якось реабілітувати, то їхня відсутність абсолютно незрозуміла. Я знаю позицію Прем’єр-міністра. Я його пару годин тому бачив. Він погоджується, що можна пройти оці пару блоків… Видно, інерція в них вже така. Вони ж приходять тільки тоді, коли отримують пряму вказівку. Очевидно, зранку вони не знали, яка буде ситуація і вказівки не дали, а зараз порозповзалися і важко познаходити.”

“В Кабміні сидять депутати, які пішли туди з явними меркантильними інтересами, — сказав член депутатської групи “Державність” Володимир Мулява. — Вони м’якими місцями вп’ялися в крісла і, крім вигоди для кишені, нічого більше не бачать. Україною вони лише прикриваються.” "Урядовці отримали пряму команду від Президента не голосувати. пояснив ситуацію член депутатської групи “Реформи” Тарас Стецьків.

Багатьом депутатам сьогодні рекомендували не реєструватися. Для Президента, а може ще більше для його команди було б вигідно не реєструватися, щоби сесія не відкрилася. Я думаю вони були дуже здивовані, що сесія відкрилася.” На думку пана Стецьківа, за цим стояли інтереси виконавчої влади, яка хоче достатньо безконтрольної влади.

Віце-президент фонду “Українська перспектива”, політолог Микола Томенко вважає, що зриву засідання парламенту домагалися сили, які на той час дістали перевагу в президентській адміністрації. Вони намагалися домогтися референдуму по найменш узгодженому проекту Конституційної комісії від 11 березня 1996 року.

“Ці сили, — сказав пан Томенко, — прагнули встановити в країні режим, за якого президентська влада була б майже безмежна. Судячи з того, що вони здатні спробувати нав’язати суспільству свій проект основного закону, вони перетворилися у достатньо потужну політичну силу.”

Прихильників проекту від 11 березня 1996 року уособлював глава президентської адміністрації Дмитро Табачник. Ще до оприлюднення цього документу він на черговому брифінгу в адміністрації назвав його “буквально вилизаним до коми”. (“Киевские ведомости” за 22 лютого 1996 року). А про референдум оголосив за день до оголошення Указу Президента.

Після бурхливої конституційної ночі, яка за своїм драматизмом заслуговує пера видатного літописця, по дев’ятій годині ранку Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Звісна річ, конституційний процес потребує докладного аналізу. Зокрема, питання про те, чому частина комуністів, які різко виступали проти проекту цього основного закону, врешті проголосували “за”.

Одні аналітики вважають, що вони в компартії врешті відокремилися в націонал-комуністи, інші твердять, що вони здали позиції, бо злякалися розпуску парламенту в разі неухвалення конституції, про що ходили інтенсивні чутки в політичних кулуарах.

Згідно з Конституцією, Україна є суверенною, незалежною, соціальною і правовою, а також унітарною державою. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека проголошуються найвищою цінністю. Державна влада в Україні здійснюється на основі її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні визнається принцип верховенства права.

Державною мовою в Україні є українська. В той же час в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Земля оголошується національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Єдиним органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада України.

Главою держави є Президент. Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Автономна Республіка Крим оголошена невід’ємною складовою частиною України, Конституція якої приймається Верховною Радою автономної республіки і затверджується Верховною Радою України. В Основному Законі виписані всі права і свободи людини. Відзначається, що вони не є вичерпними.

У своєму заключному виступі на засіданні парламенту 28 червня 1996 року Голова Верховної Ради України Олександр Мороз перерахував усіх, хто, за його словами, особливо активно працював над проектом конституції.

Від групи «Аграрники за реформи» — Володимир Стретович, Ростислав Чапюк; від групи “Державність” — Роман Безсмертний, Ігор Юхновський; від групи “Єдність” — Віктор Омеліч, Сергій Селіфонтьєв. Від фракції “Комуністи України за соціальну справедливість та народовладдя” — Леонід Гармаш, Сергій Гмиря, Геннадій Долженко, Анатолій Дроботов, Віктор Кочерга, Анатолій Пейгалайнен.

Від “Міжрегіональної депутатської групи” — Іван Попеску, Галина Старовойтова; від групи “Незалежні” — Вадим Гетьман, Борис Фольковський; від фракції Руху— Іван Заєць, Олександр Лавринович; від групи “Реформи” — Сергій Соболєв, Василь Костицький; від фракції Селянської партії — Сергій Довгань, Микола Дудченко; від фракції “Соціально-ринковий вибір” — Сергій Кириченко, Валентин Чеботарьов; від соціалістичної фракції — Микола Лавриненко, Станіслав Ніколаєнко; від групи “Центр” — Володимир Буткевич і голова узгоджувальної комісії — Михайло Сирота.

Президент Леонід Кучма, який з’явився у залі засідань парламенту за кілька хвилин до ухвалення Конституції України, був дуже схвильований і в своєму явно імпровізованому виступі привітав депутатів і український народ з тим, що “Україна сьогодні відбулась”.

Дуже часто наводять приклад, що за час, який минув від ухвалення американського основного закону, до нього вносилися якісь, поправки, але основа залишалася незмінною. Це означає, що американське суспільство одразу обрало оптимальний варіант конституції.

Якщо Україні вдасться подолати «стабілізець» і встановити конституційний порядок, то це означатиме, що українську конституцію в історії пов’язуватимуть з іменем Леоніда Кучми. Якщо ж ні, то він залишиться в історії країни просто як її третій Президент.